Час змін. З піар в дизайнери ресайклінг-проєкту: досвідом ділиться Юлія Копанішина-Отепко

Героїні нової рубрики Marie Claire «Час змін» розповідають про власний досвід зміни професії, труднощі та відкриття, з якими вони стикнулися в процесі пошуку та адаптації на новому місці роботи. Наша героїня - Юлія Копанішина-Отепко – розповідає, як змінила профіль піарник та журналіст на дизайнера ресайклінг-проєкту.

Як ви наважилися змінити професію?

Прийняти рішення покинути перспективну роботу і професію було зовсім нелегко. Я жила у Донецьку і працювала менеджером з внутрішніх комунікацій великого потужного холдингу з виробництва гірничо-шахтного обладнання. З чоловіком будували собі дім, мріяли про дітей і довгі посиденьки на власній літній терасі з великою родиною. Це було сите безпечне життя без краплі думок щось змінювати.

Шість років тому наші мрії були втрачені за мить розгортання незрозумілих бойових дій в рідному краї. Але нам пощастило. Через мою роботу ми опинилися у Києві. Спочатку — це перші два роки, найважче було   морально. У свої тридцять ми мали прийняти думками і серцем, що знову на старті і колишнє життя не повернути. І тут було б дивно, як би ми самі не почали змінюватися.

Внутрішній драйв, з яким я працювала у компанії ще у Донецьку тут згас.  Не допомагало, навіть, звичне коло колег-земляків. З відчуттям  спустошеності, безнадійності і великим бажанням хоч якось особисто вплинути на вимушені зміни в житті, я пішла.

Із тверезим розумінням, що не в тій ситуації, щоб довго сидіти без діла, почала жадібно шукати в своїй голові відповідь на “куди ж тепер?” І весь цей вінегрет у мозку мені таки видав відповідь, точніше знову питання: “А що, якщо заробляти на своїй справі?” І перше про що збагнула — в’язання.

На той час в Києві набували популярності хенд-мейд і онлайн продажі. Я почала в’язати сумки. Ну, тому що сама була небайдужа до цього аксесуару, а технікою їх виконання була захоплена ще з дитинства. Паралельно пішла на перші курси з бізнесу в інтернеті. Я занурилася в абсолютно незнайомий для мене світ і внутрішній вогник почав розпалюватися по-новому. Пішли невеликі продажі в онлайні, індивідуальні замовлення. Я дуже вдячна одним з перших моїм клієнткам — моїм дівчатам  колегам з минулої роботи. Для мене це дорогоцінна підтримка назавжди.  Саме вони на самому старті втілили в мене віру, що моє рукоділля може бути комусь потрібне.

По мірі захоплення новою справою почали зростати замовлення. І я стикнулася з тим, що фізично і матеріально не змогла покривати весь об’єм запиту. В мене не було можливості відкладати зароблені гроші на розвиток. Свої з чоловіком заробітки до копійки витрачали на виживання у нових обставинах. І я почала шукати способи, як зробити виготовлення сумок більш доступним. Так з’явилася ідея в’язати полотно із б/у пряжі. Я зібрала свої в’язані непотрібні речі, а також із секонд-хенду, ретельно випрала і розпустила. В мене вийшла перша  товста  ресайклінг пряжа і з нього перше в’язане еко-полотно. Я почала робити сумки з нього, але дуже не розказувала, що полотно зі вторинної сировини.  Це сьогодні переробка і відповідальне споживання гарячий тренд, а тоді я боялася, що мене не зрозуміють.

З появою шалено бажаної, довгоочікуваної донечки, на розвиток справи стало не вистачати часу. Але я не зупинялася і продовжувала виконувати по-можливості невеликі замовлення, а також почала шукати і вивчати інформацію про састейнебел фешен.

Сьогодні в мене є продукт — корпусне в’язане еко-полотно з переробленої пряжі на яке в наступному році я маю отримати патент. А також, є розуміння як його виробляти, що з нього можна зробити і для чого — в назві і філософії справи.   

Читайте також: ВРЕМЯ ПЕРЕМЕН. СТАНИСЛАВА ФУРСА ДЕЛИТСЯ ОПЫТОМ СМЕНЫ ПРОФЕССИИ ВТОРОГО РЕЖИССЕРА НА ДИЗАЙНЕРА ИНТЕРЬЕРОВ 

Як намагалися себе убезпечити від варіанту «якщо щось піде не так»?

Тема безпеки для мене, в якомусь сенсі, химерна і, навіть, філософська. Я зовсім не вірю у безпеку зовнішню. Але впевнено покладаюся на безпеку, що є всередині кожного з нас.

Розумієте, я просто продовжила слідувати своєму серцю. Я і до цього  це робила. Не завжди обізнано, але в результаті, вагомі життєві рішення завжди приймала тільки із внутрішніх відчуттів. Наприклад, коли поїхала у 2005 за другою вищою в університет Тараса Шевченка. Ще у школі, пам’ятаю писала диктант про цей ВНЗ і уявляла, як підіймаюсь по сходинках червоного корпусу. Або, коли вперше побачила свого майбутнього чоловіка і в голові  промайнуло “класно було б мати такого хлопця!” І коли ми вагалися між квартирою і будинком. Всередині аж пекло за дім, хоча двушку потягнути було легше.

А варіантів “якщо щось піде не так?” насправді може бути багато.  Але, на мою думку, в кожного з нас є проти них певна зброя — довіра власному  досвіду і відповідальність. Наприклад, і сьогодні, з певних причин я не можу повністю присвятити себе справі. Нові випробування наслідками пандемії і світового фінансового переділу змушують підстраховуватися за допомогою вже набутих професійних знань і навичок.

Чи виправдалися ваші переживання та надії?

О, мені ще рано робити підсумки. Я на шляху і мені багато чому треба ще  вчитися! З вироблення першого полотна і сумки з нього минуло п’ять непростих років, а мій драйв по власній справі й досі не згасає. Я вірю і готуюся до того часу, коли зможу так, як хочу—   на всі 100% і без думок про закриття якихось базових побутових прогалин.

Яка ваша головна порада тим, хто на дану мить наважується на рішучий крок – круто змінити професію?

Якщо за тим, куди хочете ваш внутрішній двигун аж підгорає, а на тому, де зараз “лиса гума” — спробуйте змінити колеса. На мою думку, тільки так можна зрозуміти ваше це чи ні. І правило щоденних кроків, навіть найкоротших, але до власної цілі. В житті так трапляється — людям щастить знайти свій шлях. Чи не за цим ми прийшли у світ?

Фото надала Юлія Копанішина-Отепко

Читайтн також: ЧАС ЗМІН. З МЕДІА В ІТ-ІНЖЕНЕРІЮ: ДОСВІДОМ ЗМІНИ ПРОФІЛЮ ДІЛИТЬСЯ ЄВГЕНІЯ ЛИПСЬКА