«Чорний ворон» — важливий, але не ідеальний український фільм-нагадування

5 грудня в український прокат вийшов фільм "Чорний Ворон", знятий за однойменним романом Василя Шкляра. Розповідаємо, чи варто його дивитись та в черговий раз нагадуємо, що порівнювати книгу та екранізацію не потрібно навіть подумки.

У 2019 році на екрани вийшло чимало українських фільмів, а деякі навіть встигли взяти участь у міжнародних кінофестивалях. «Чорний Ворон» — одна з небагатьох екранізацій, яка чи то через персону автора книги привернула багато уваги (хоча б у літературно-кіношних колах), чи то через тему. 

Роман Василя Шкляра, за яким і зняли однойменний фільм, був відзначений Шевченківською премією, а це уже змушує як мінімум зацікавитись картиною. Проте, думаємо, не варто нагадувати, що екранізація та книга — зовсім різні речі, якщо не кардинально протилежні.  

Читайте також: 6 главных фильмов декабря

Головний герой — Іван на прізвисько Чорний Ворон — стає одним із повстанців Холодного Яру, які вели боротьбу з більшовиками. Заради цього він залишає вагітну кохану та старого батька. Як би ти не любив рідних, Батьківщина також потребує захисту. 

Цікаво, що Василь Шкляр приклав руку до адаптації сценарію. Це вам не історія зі «Щиглем» та Донною Тартт, літературна агент якої продала права на книгу без права для письменниці хоч якось впливати на сценарій. 

Проте, якщо не знати цей факт, можна і не повірити, що Василь Миколайович усе-таки допомагав із написанням сценарію. Надто кидаються в очі нелогічні сюжетні «ями» чи обірваність деяких епізодів. Або навпаки — різкий перехід від однієї сцени до іншої. Наприклад, брат одного із отаманів ледве встиг познайомитись з єврейкою, яка тримає цирюльню, а вже розповідає їй після постільної сцени, де холодноярці тримають викрадену зброю. 

Читайте також: 7 главных сериалов декабря

 

Але знову ж таки: ці нюанси зможуть помітити лише ті, хто читали книгу. Як самостійний продукт фільм цілком передає головний меседж, хоч і обірваними шматками.  Усе-таки книгу більш ніж на 400 сторінок важко вкласти у годину екранного часу, але й без детальних пояснень сприймати події та вчинки головних героїв важко. 

Книга та фільм використовують різні способи викладу інформації. Те, що письменник розповідає на 20, а то й більше сторінках, на екрані має відбутись за декілька хвилин та швидко перейти до іншої сцени. У цьому й криється секрет несхожості будь-якої екранізації з першоджерелом.

Екранізації часто виходять бутафорними, а іноді навпаки: перекроєними режисером на свій лад, лише з канвою сюжетної лінії роману, проте виглядають більш переконливими. «Чорний Ворон» важко віднести як до першої категоріі, так і до другої. 

Декорації та антураж, звісно, підходящі та змушують глядача повірити у все, що відбувається на екрані. Але ключове слово тут — змушують. Втиснувшись у крісло десь на середині фільму після сцен, повних жорстокості та несправедливості, починаєш ловити себе на думці, що ти вже десь це бачив. Навіть костюми ніби знайомі, та й місцевість уже була в якомусь фільмі чи серіалі «1+1», які приклали руку до створення фільму, але згадати, де це бачив, не можеш.

Сварити українське кіно — справа невдячна. Воно тільки починає приваблювати масового глядача, а для розгону навіть продукт категорії «Б» за якістю та художньою цінністю вартий уваги. 

«Чорний Ворон» виконує іншу, не менш важливу роль, — нагадування. Нагадування, що війна — це страшно, а загарбник ніколи не приходить на чужі землі з мирною метою, навіть якщо пропонує здатися з помилуванням. Ніколи. 

Статьи по теме
Читайте также