UA
    RU

    Інтерв’ю з авторкою проєкту «60. Втрачені скарби», присвячений українським місткиням-шістдесятницям

    60-ті роки минулого сторіччя позначилися в істьрії - американськими студентськими бунтами, рухом хіпі, революційними подіями у Франції. У радянській Україні це часи шістдесятників — молодого покоління, яке завдяки «відлизі» бунтувало насамперед через культуру. Софія Розуменко, авторка проєкту "60. Втрачені скарби", який розповідає про  українських місткинь Аллу Горську, Людмилу Семикіну, Любов Панченко, Галину Севрук, Галину Зубченко. В інтерв'ю вона розповіла про роботу над проєктом, знайомство та співпрацю з видатними шістдесятницями.

    Софія Розуменко


    Як виникла ідея проєкту?

    На студії анімації «Червоний собака» ми пишемо сценарії, створюємо анімаційні фільми, шукаємо нові ідеї проектів. 


    Одного разу дізналися, що Український інститут відкрив прийом заявок на програму #UkraineEverywhere, спрямовану на те, щоб розказати про українців світові й, зокрема, про їхній внесок у світову культурну спадщину. Наша студія разом з Українською анімаційною асоціацією вирішили взяти участь у конкурсі.  Одна з тем, яку Український інститут пропонував, була пов’язана з шістдесятниками. Коли директори студії та асоціації запропонували мені прописати проєкт, вони ще не знали, що я маю на це власні мотиви — а саме те, що мій дідусь шістдесятник (сміється).

    Не те щоб ця тема була мені дуже близька, просто я з самого дитинства слухала історії дідуся і бабусі про те як вони з друзями ходили до пам’ятника Тараса Шевченка покладати квіти, після чого їх визивали прямо з роботи до КДБ, відвідували «Клуб творчої молоді» в Жовтневому палаці й різні культурні заходи, співали пісні і ліпили вареники у нашій тісній «хрущовці» з друзями-шістдесятниками та Аллою Горською, яку згодом радянська влада вбила у 1970 році. В проект ми помістили мінігру про вареники — коли їх ліпили, то частина з вареників була з «хохмами» — в них ховали «сюрпризи»: перець або пір’я.

    дисидентки

    На фотографіях: Алла Горська, Людмила Семикіна, Любов Панченко, Галина Севрук, Галина Зубченко

    Також, дідусь розказував історії про те, як він передавав таємні записки своєму другу лікареві Миколі Плахотнюку, зашиті у торбину. Дядько Микола із-за своїх ідейних переконань, які не подобались владі, провів 12 років у психлікарнях, згодом написав книгу спогадів “Коловорот”. З самого дитинства ми сім’єю їздили до його сім’ї в Бучу в гості. Зараз зі мною на вокзалі волонтерить його син Богдан — каже що після відходу російських військ на місці їхнього будинку залишилась тільки воронка від снаряду, а в будинку зберігались архіви В’ячеслава Чорновола (Богдан його племінник).


    Лише у дорослому віці я зрозуміла наскільки ці люди круті і сильні духом, як багато вони зробили для наближення Незалежності і чим заради цього жертвували.

    По сусідству з Плахотнюками жила їх подруга і шістдесятниця — художниця Любов Панченко, до якої ми теж заходили в гості. Мені на той час дитині подобалось розглядати її величезні яскраві полотна, які були зроблені із кусків пальтової тканини. До 24 лютого пані Любов жила сама у тому ж будинку, її доля після початку війни і досі не відома. Полотна буквально минулого року працівники музею шістдесятництва разом з дідусем вивезли до музею, але там, у будинку залишилось багато інших її робіт.

    Коли з’явилась можливість розказати про цих людей українцям і світу — я зрозуміла, що саме час історії які я чула з дитинства перетворити у проект. В першу чергу позвонила дідусю порадитись кого з художниць він ще знає — це були Галина Севрук, Людмила Семикіна і Галина Зубченко. На той час Галина Севрук і Людмила Семикіна, на щастя, були живі і я мала можливість з ними поспілкуватися. До речі у нас на ютубі є інтерв’ю з Галиною Севрук.



    Отже, в результаті ми вирішили робити проект саме про сильних жінок жудожниць. Адже вони були «хуліганками» у мистецтві, які не хотіли підкорятися нудним стереотипним образам, притаманним радянському мистецтву, і творили власний яскравий шлях. 


    В результаті у нас вийшла історія про неймовірних жінок, які змінювали світ навколо і не боялися протистояти тоталітарній системі.

    Як проєкт було реалізовано? Свого часу Marie Claire Ukraine підготували інтерв’ю з Людмилою Семикіною  та Галиною Севрук.

    Ми зібрали чудову команду: аніматори і художники студії «Червоний собака», композитор, програміст. Також, над проєктом працювали сценаристи на основі наукових досліджень, піар-агенція, оператори, стилісти — загалом близько сорока осіб.


    Дуже приємно, що команда була захоплена цією історією, причому починаючи від науковців і закінчуючи піар-агенцією. Дехто з художників — це зовсім молоді люди, які вперше почули про таке явище, як шістдесятники, але в процесі читання сценарію й пошуку стилю  вони відкрили для себе цілий світ і ще дужче захопилися роботою. 

    Це був мій перший досвід як куратора, дійсно найважче це було пояснити художницям та спадкоємцям про що буде наш проєкт і чому вони мають брати у ньому участь. Адже ми вирішили створити не лише інформаційний сайт, а ще й он-лайн ігри про їх життя та творчість, записати серію інтерв’ю, провести фотосесію з сучасними моделями на вулицях сучасного Києва у костюмах, які пошили мисткині Любов Панченко і Людмила Семикіна. Але в результаті знайшли з усіма спільну мову: їздили з дідусем до Любові Панченко, відвідала студію Людмили Семикіної, поспілкувалась з її сином, також дуже нам допомогла внучка Алли Горської — Олена Зарецька. Навідувались у гості до Галини Севрук — це була дуже довга і дуже тепла зустріч, вона була дуже світлою і доброю людиною. 

    Людмила Семикіна

    Моделі в костюмах, створених Людмилою Семикіною

    Також, мене запросили презентувати проєкт на фестивалі Монументального мистецтва у Чернігові, і раптом перед моїм виступом зайшла пані Галина — вона у віці 92 роки приїхала з Києва на відкриття свого панно “Чернігів” (1982-1983 рр.). Я так розхвилювалась в той момент, що перші п’ять хвилин свого виступу не могла нормально говорити. Тоді ми бачились з пані Галиною востаннє. Яка наразі доля панно і чи воно вціліло — не знаю.

    Чи є певна історія, пов’язана з кимось з героїнь проєкту, яка вам найдорожча?

    Напевно, це історія про Любов Панченко — те що я писала вище.

    Мене вражали не лише її яскраві полотна, а й її характер. Вона ніколи не боїться сказати що думає, досить різка і до поважного віку носила довге волосся до п’ят. Пам’ятаю історію дідуся про те, як одного літа художниці привели воронятко, якого вона вигодувала і приручила. Так її запам’ятали друзі: висока і струнка, з довжелезною чорною косою, а на плечі сидить ворон.

    Друг доїхав до адреси Любові Панченко. Вона наче жива. В її будинок щось прилетіло, сусід дістав з-під завалів, після визволення її відправили до першої лікарні швидкої допомоги в Київ. Більше немає інформації треба шукати.

    шістдесятники

    Ми вже перемогли. Мирний час настане. Де можна буде в мирний час більше дізнатися та краще познайомитися з творчістю цих видатних жінок? 

    Ми створили сайт 60s. The Lost Treasures, де можна прочитати інформацію про кожну з художниць: подивитися їхні роботи, архівні фото, прочитати біографію. 

    На сайті також можна перейти на інтерактивну анімацію про Любов Панченко та інді-гру про життя Алли Горської. До війни ми працювали над інтерактивною грою на основі творчості Галини Семикіної, сподіваюсь що у мирний час ми завершимо її. Гра, як і весь проект, буде у вільному доступі онлайн.

    Як кожен з нас може допомогти, щоб про цих видатних жінок дізналися більше українці?

    Поширювати інформацію про Україну, про українських митців, про наш проєкт, а ми в свою чергу будемо продовжувати проєкт розвивати і розказувати світові про неймовірних мисткинь. 

    Цим матеріалом ми починаємо серію матеріалів про видатних українських шістдесятниць.

    Фото: treasures.ui.org.ua

    Статьи по теме