«Кіно, яке не боїться експериментувати»: що кажуть кінознавці про фільми на Київському тижні критики

З 17 до 23 жовтня київський кінотеатр «Жовтень» збере найвідоміших кінокритиків, під час проведення 8-го Київського тижня критики. Впродовж шістьох днів на кінофестивалі будуть представлені найкращі українські та закордонні стрічки, які вже зібрали низку міжнародних премій. Над створенням програми працювали найкращі українські та міжнародні кінознавці. У звʼязку з цим, журнал Marie Claire зібрав коментарі кінокритиків до деяких стрічок, які будуть показані на Восьмому Київському тижні критики. 

Кадр із фільму «День як день»

«День як день»

22 жовтня о 10:00 та 20:00

Кінокритикиня Лаура ван Зойлен про фільм: «Трагічний збіг невдалого часу і місця. Ягідне настільки маленьке село, що його мешканці, ймовірно, думали, що російські війська його оминуть. Але це виявилося не так. На початку березня 2022 року Ягідне стало місцем жаху, коли російські окупанти влаштували свою штаб-квартиру в місцевій школі. Чудовий документальний фільм режисера Романа Блажана «День як день» показує, як 400 людей ув’язнили в підвалі на 27 днів. Однак він не розповідає це прямо. Фільм, ніби цибулина, розкриває свій зміст шар за шаром. Кілька пояснювальних речень на початку фільму нагадують короткі новини з газети. Дитячі малюнки на стінах, показані під час екскурсії для французьких відвідувачів, шокують, але викликають відчуття відчуження. Жахливе сафарі. Щоденник, який вів один із в’язнів, описує події день за днем. Особливість фільму «День як день» полягає в тому, що на цьому історія не закінчується. Блажан вирішує подати її як частину більшої картини – портрету села. Як шрам на зцілюваному тілі. Це чудовий вибір, адже факти, наприклад, що наймолодшому в’язню було 6 тижнів, а найстаршому — 93 роки, вражають уяву, коли на сцену виходять люди, які це пережили. Що означає те, що молоді та старі були замкнені разом?»

Кадр із фільму «Дочка»

«Дочка»

21 жовтня о 10:00 та 19:30

Куратор Станіслав Битюцький: «Дебютний фільм відомого українського продюсера, який видається цікавою спробою осмислення подій перших місяців повномасштабної війни. «Дочка» — це одночасно жанрове та камерне кіно. Це кіно, яке не боїться експериментувати, гратися з формою. Водночас це кіно, яке відсилає до одного з розповсюджених тропів горор-кіно, про вторгнення психопатів в будинок, де мешкають герої та героїні, та їх подальшим протистоянням. Ось тільки в голлівудському кіно чи в «Кумедних іграх» Ганеке — це завжди було про якесь далеке, зазвичай не до кінця зрозуміле, зло. У «Дочці» ж — це те зло, яке відтепер знайоме кожному в Україні, і це робить фільм Єгора Олесова ще більш моторошним».

Кадр із фільму «Молоко»

«Молоко»

23 жовтня о 14:45

Кінокритикиня Дарія Бадьйор про фільм: «Лаконічна та стримана стрічка Стефані Колк, яка прийшла в кіно після навчання на біофізиці оповідає, перш за все, про втрату. Молоко тут — спосіб прощання і проживання втрати, фізичне втілення процесу, який відбувається з людиною в горі. Знятий переважно статичною камерою, без емоційних гойдалок і спекуляцій, цей повнометражний дебют, прем’єра якого відбулась торік на Венеційському кінофестивалі, є гарним прикладом мінімалізму та драматургічної точності».

«Сестра Опівніч»

18 жовтня о 13:00 та 19:15

Кінокритик Сергій Ксаверов: «Цей фільм можна було б назвати «Поїзд-втікач»: стрічка Карана Кандгарі використовує кожну можливість вирушити дивним і неочікуваним шляхом. У перші хвилини ще може здатися, що «Сестра-Опівніч» торує шляхом соціального кіно, адресуючи до болючої проблеми договірних шлюбів в країні, але стрічка швидко знайде спосіб з’їхати й з цієї колії також. Разом з описом цього фільму часто згадується ім’я Веса Андерсона та його стиль. Це цілком доречне порівняння, однак, в режисера цієї стрічки, здається, куди більш макабричне почуття гумору і немає обсесивного потягу мити кожен об’єкт перед його потраплянням у кадр. «Сестра-Опівніч» зрештою опиняється майже на жанровій території, але невідомо якого жанру. Напевно, якогось свого власного. Різка, імпульсивна, як і його героїня, і ніколи не нудна, ця стрічка зіткана з ниток, зібраних чи не з усього світу і які ніколи не мали б сплестися разом та вони створюють унікальну текстуру і дивовижні візерунки полотна «Сестри-Опівночі».

«Лак для волосся»

20 жовтня о 10:20 та 16:35

Куратор фестивалю Сергій Ксаверов про фільм: «Якщо вони не можуть тебе позбутися, згодом ти почнеш їм подобатися», – так описував наприкінці 1980-х років Джон Вотерз свої відносини з американською мейнстримною публікою. «Лак для волосся» безперечно був кроком самого Вотерза до мейнстриму – на відміну від попередніх робіт, в цій він вже не намагається нікого шокувати – лише розсмішити. Втім, успіх цього фільму засвідчив наявність значної аудиторії, що готова була споживати «гарний поганий смак», як характеризував свої роботи сам Вотерз. «Лак для волосся» зрештою став найбільш відомою роботою режисера, але переважно завдяки його популяризації через бродвейський мюзикл і голлівудський римейк 2007 року. Мейнстрім легко знайшов ті опорні точки, через які він міг мати справу з таким матеріалом. Історія «охайно округлої» Трейсі Тернблад на танцювальному телешоу у Балтіморі на початку 60-х років та її боротьба проти расової сегрегації на ньому мала все, щоб бути перетвореною на легкий мюзикл з меседжем. Що, власне, і сталося. Оригінальний «Лак для волосся», однак, є чимось, що ані скопіювати, ані повторити не є можливим».

«Чудо в краю забуття»

19 жовтня о 10:15 та 16:20

Куратор Довженко центра: «У селі стається вбивство двох братів-близнюків, яких мешканці села вважають однією людиною. Від страху, що це прийшов Месія, який чинить Страшний суд, люди коять нові злочини. Перша з двох екранізацій химерної прози Валерія Шевчука, зафільмованих режисеркою Наталею Мотузко на Одеській кіностудії. «Чудо в краю забуття» не лише продовжила традиції українського поетичного кіно, але й показало можливості його еволюції та переосмислення. Слідуючи за Шевчуком, Мотузко додає в свій фільм елементи магічного реалізму та детективну лінію. Говорить про метафізичні речі та традиційне українське село, де знаходиться місце навіть давньогрецькій трагедії. Знімаючи на Полтавщині, милується красивими краєвидами, фільмуючи слідом за Довженком ще одну маленьку оду українській землі».

Кадр із фільму «Чудо в краю забуття»

Читайте також: ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю МАРҐАРЕТ КВОЛЛІ: «У «СУБСТАНЦІЇ» МЕНЕ «НАДІЛИЛИ» БЮСТОМ, ЯКОГО ВИСТАЧИЛО Б НА ВСЕ ЖИТТЯ, – ПРОСТО НЕ НА МОЄ»