Книга місяця: «Лінкольн у Бардо» Джорджа Сондерса

Для початку нового календарного року ідеально підходить об'ємна книга. 

Книга січня за версією Marie Claire — «Лінкольн у Бардо» Джорджа Сондерса, нагороджена Букерівською премією і видана українською Видавництвом Старого Лева. Розповідаємо, про що роман та публікуємо уривок із нього. 

Читайте також: Лучшие книги, которые редакция Marie Claire прочитала в 2019 году

Сюжет

Ніч на 26 лютого 1862 року, цвинтар Оук-Гілл у Вашингтоні. Один із найславетніших американських президентів, Абрагам Лінкольн, серце якого розривається від болю через утрату 11-річного сина та через кривавий хаос, що охопив цілу країну: громадянська війна саме у розпалі.

Купити книгу

Багатоголосий хор найрізноманітніших неприкаяних душ, які з власної волі застрягли тут, на цвинтарі, між цим світом та потойбіччям, діляться своїми історіями, а тепер не зводять з президента пильних очей. Цитати з реальних і вигаданих творів реальних і вигаданих сучасників. Все це — «Лінкольн у бардо» Джорджа Сондерса, прониклива і пронизлива оповідь, сповнена співчуттям та насичена глибокими сенсами, написана надзвичайно майстерно і скомпонована неймовірно химерно.

«Шедевр», — кажуть літературні критики. І додають: «Перш ніж розгорнути цю книжку, забудьте про все, що ви читали раніше. Так чи інак, вона ні на що не схожа».

Читайте також: Книги из школьной программы, которые стоит прочитать взрослым

Уривок із книги: 

Частина друга

LVI

Ніч 25 лютого 1862 року видалася холодною, але ясною; то був вельми бажаний перепочинок після жахливої негоди, яка налетіла на столицю напередодні. Віллі Лінкольна поховали, й усі офіційні заходи, пов’язані з похороном, закінчилися. Країна затамувала подих, сподіваючись, що сьогодні, у цю годину найвищої потреби, президент зуміє знову стати до стерна й уміло правуватиме державним кораблем і надалі.

К. Р. ДеПаж, «Лінкольн духовний: посутня мандрівка».

LVII

Минула друга ночі, а президент до Білого дому ще не повернувся. Я розмірковував, чи не розбудити місіс Лінкольн. Хоча взагалі у тому, що президент поїхав кудись увечері сам-один, нічого дивного не було. Від супроводу він у такому разі зазвичай відмовлявся. З коней сьогодні вибрав Малюка Джека, свого улюбленця. Ніч була холодна й вільготна.Плаща не прихопив, той так і висить онде на гачку. Отже, приїде добряче змерзлий, принаймні тут можна було не сумніватися. Втім, здоров’я йому наче не бракує. Я став на свій пост біля дверей, але час од часу виходив надвір і прислухався, чи не надбігає, бува, клусом Малюк Джек. Минуло ще пів години, та містера Лінкольна все не було. На його місці, думалося мені, я знай їхав би та й їхав без упину, аж доки не повернувся б до себе на Захід, до життя, де було б менше відповідальності та клопотів. Коли настала і минула третя, я почав уже думати, що він, може, так і зробив.

Я знову замислився, чи не розбудити все ж місіс Лінкольн. Та мене зупинив жаль. Їй було дуже кепсько. Дивно, що президент, зважаючи на обставини, взагалі залишив її саму. Проте вона прийняла багато заспокійливого, тож, гадав я, можливо, й не знає, що він кудись поїхав.

Гіл’ярд, там само (з уст Пола Райлза, охоронця Білого дому).

LVIII

Міцним душевним здоров’ям Мері Лінкольн не відзначалася ніколи, а з утратою юного Віллі до належного виконання обов’язків дружини та матері не повернулася вже ніколи.

Джейн Костер, «Випробування матері:

Мері Лінкольн і Громадянська війна».

Десь біля другої пополудні з тієї частини будинку, де лежало хворе дитя, долинув страшенний гамір. Схоже, час настав. Повз мене пробігла місіс Лінкольн; вона низько опустила голову і видавала якісь дивні звуки; ніколи, ні до того, ні опісля, я не чула, щоб з людського горла виривалося щось подібне.

Гіл’ярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).

Реакцію президента бодай можна було описати, а от щоб окреслити те, що коїлося з його дружиною, уже бракувало слів.

Епстейн, там само.

Вигляд блідого обличчя покійного сина викликав у неї конвульсії.

Кеклі, там само.

Мері Лінкольн звалилася на ліжко, як сніп.

фон Дреле, там само.

Була сама не своя.

Кеклі, там само.

Їй дали настій опію, проте навіть це потужне зілля не могло погамувати ні розпачливих криків, ні несамовитого, зневіреного обурення.

Костер, там само.

Місіс Лінкольн почувалася так погано, що не могла бути присутньою на похороні.

Ліч, там само.

Цілих десять днів після похорону Мері Лінкольн не підводилася з ліжка.

Кевін Сворні,

«Перетворена красуня: мандрівка Мері Лінкольн».

Ще багато тижнів після цієї трагедії місіс Лінкольн не могла ні вийти зі своєї кімнати, ні навіть підвестися з ліжка.

Слоун, там само.

Коли ж через місяць вона врешті-решт вийшла, то рухалася якось механічно і дивилася на нас так, наче вперше бачила.

Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).

Для людей надто тендітних деякі удари виявляються надто важкими.

Костер, там само.

Тож там вона й лежала, всім серцем прагнучи, щоб усе було інакше; то не вірила, що трапилося найгірше, то знову переконувалася, що це таки трапилося. Увесь час ті самі стіни, постіль, чашка, стеля, вікна. Підвестися і вийти було їй не до снаги — світ назовні видавався тепер надто страшним. Тож вона лише посьорбувала чай з ліками: то була для неї єдина надія на сякий-такий спокій.

Сворні, там само.

Де мій хлопчик? знай запитувала вона. Де він? Чи не міг би хтось його знайти й одразу привести до мене? Десь же він мусить бути?

Гіл’ярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).

LIX

Дорогий брате, тут і надалі тихо та спокійно. Тільки потріскує вогонь і похропує у твоїй старій кімнаті дорога Ґрейс: я поклала її там, щоб їй легше було доглядати мене у ті важкі ночі. У місячному світлі видно, що за дорогою все вздовж і впоперек засипано всілякими уламками після страшного вчорашнього буревію. Могутні гілляки повідламувалися від дерев і лежать тепер на гробівцях та могилах. Може, ти пам’ятаєш одну статую, такого лисого чоловіка в римській тозі (ми ще прозвали його колись «Смертеликом»), який наступив одною ногою на шию змії… а ще, пригадуєш, якось один молодий шалапут знай підкидав і підкидав угору свій светр, аж доки Смертелик таки впіймав ту одежину на кінчик свого меча… Так от, Смертелика більше немає… або принаймні він уже не такий, яким був. З дерева обламалася гілка, вдарила відважного римлянина по руці — і та відвалилася, разом із мечем і всім решта, а падаючи ще й знесла голову змії. Нині і рука, і меч, і зміїна голова — все купою валяється внизу на землі, а сам Смертелик далі стоїть на п’єдесталі, але якось криво, ніби приголомшений цим доказом своєї смертності.

Мабуть, я допіру трохи задрімала… так, уже майже четверта. Он там, за дорогою, стоїть прив’язаний до цвинтарної огорожі кінь. Така тиха, зморена на вигляд шкапина, лише киває час від часу головою, ніби примовляючи: «Що ж, хоч і залишили мене глупої ночі біля самісінького оселища мертвих, я — лише кінь, а тому мушу коритися».

Ця загадка трохи відволікатиме тепер мою увагу… Хто ж міг приїхати туди такої пізньої години? Сподіваюся, то якийсь молодий джентльмен вирішив скласти шану своєму втраченому коханню.

У невеликій Мандерсовій сторожці горить світло, а сам він, як то у нього заведено, крокує туди й сюди перед вікном. Ти, може, пригадуєш: то саме Мандерс притягнув звідкілясь драбину і зняв зі Смертеликового меча той светр, про який я вже згадувала вище. Він постарів, та й на свої роки виглядає, обтяжений, гадаю, численними сімейними клопотами. Ось він виходить зі сторожки, і світло його ліхтаря зникає. Шукає, мабуть, нашого «опівнічного гостя». Усе це по-справжньому інтригує… Якщо комусь здається, ніби погіршене самопочуття, як-от у мене, не дозволяє відчувати збудження, я б радо запросила його цієї ночі до себе, хай би посидів отут поруч зі мною біля вікна… Думаю, спати я вже не піду, ану ж пощастить бодай мигцем глянути на того гостя, коли Мандерс приведе його сюди.

Перкінс, там само.