Коло традиції: Краса традиційних прикрас полягає у простоті, наївності, невимушеності

У кожного героя рубрики «Коло традиції» свій шлях до традиційної культури, свої причини, мотиви, тригери, але всі вони знайшли в цій сфері відчуття свого місця, радість і причетність до колективної пам’яті народу. Сьогодні розповідаємо, як філолог і два медики створюють репліки історичних українських прикрас, а  також,  де замовити пишний вереміївський дукач.

Креативні індустрії, що працюють із артефактами і традиціями народної культури, — тема спецпроекту «Коло традиції», який ми започаткували спільно з онлайн-курсом про традиційну культуру «Знай свою Україну».

Андрій Паславський, фольклорист, фотограф, провідний етнолог Центру фольклору та етнографії Київського національного університету імена Тараса Шевченка, майстер народних музичних інструментів, засновник майстерні ВидимоНевидимо 

Вереміївський дукач з нової матриці

ВидимоНевидимо –  бренд-майстерня українських традиційних прикрас. В давнину це ремесло називалось золотарством, сьогодні воно відроджується зі сторічного забуття. По факту ми маємо родинну справу і займаємось традиційними прикрасами втрьох – батьки створюють прикраси, я веду соціальні мережі, комунікацію, роблю презентації, фото, пишу тексти, шукаю матеріали та історичні джерела.

Найскладніший виріб нашої  майстерні  –  вереміївський дукач. Загалом дукачів існує кілька десятків видів, але вереміївський –  один із найрозкішніших.

Усього батько виготовив близько десяти таких дукачів, і всі вони неповторні – різні монети, різне розташування камінців, різні деталі. Кожний елемент створюється з нуля вручну, та найбільш цінним в нашому  дукачі є те, що він відтискається з новітньої матриці, яку  батько сам і зробив. Ті поодинокі майстри, які сьогодні можуть створити щось подібне, бант (верхню частину-розетку) відтискають на давніх матрицях або ж відливають. В нашому випадку це виріб  нового покоління.

Це дуже копітка ручна робота, яка вимагає художнього бачення та технічного мислення. Це кілька десятків видів технік обробки металу, які батько опанував самотужки. Кожний виріб  – це десятки годин майстерної роботи. Тому прикраси ВидимоНевидимо  – дійсно ексклюзивні вироби, які іноді важко відрізнити від автентичних. Практично на всіх етапах витримується давня технологія, а новаторство якщо і присутнє, то вкрай легке, яке не змінює первинної суті давніх прикрас.

Сто років тому намиста, дукачі, сережки були головним сімейним капіталовкладенням, вони передавались по жіночій ліній, зберігали тяглість родової пам’яті та символізували зв’язок поколінь. Для здорової  національної самоідентифікації, що є основою щасливого повноцінно життя окремої людини та країни загалом, це як коріння для дерева. Тому ми щасливі створювати речі, які є для замовників втіленням цих  цінностей. Найчастіше ми чуємо: «як давно я  таке шукала», «я про таке мріяла», «в моєї бабусі таке було» або «це для внучки, буде як пам’ять», «збираю доні посаг», «тепер нарешті маємо свою сімейну реліквію» та інші. 6 років тому ніхто й подумати не міг, що відновлюючи невеликі прикраси, ми запускаємо механізми відродження родинних традицій, –  і це неймовірні відчуття.

Кітч і «дизайнерське» варварство спонукали задуматись про репліки

 З чого  все почалося? З осені 2015-го року, досліджуючи народне вбрання та формуючи строї як фольклорист, мені вперше в голову прийшла ідея важливості створення нових речей у традиційному стилі. У той час традиційна культура існувала на рівні «клубної» кітчевої естетики несмаку та стереотипів, а якщо хотілося чогось більш правдивого – це можна було знайти лише у старих речах. Ті ж цілковито позбавлені естетичної та етнографічно цінності дешеві замінники національного сегменту одягу та аксесуарів, що можна було знайти в Україні, формували жалюгідне враження. Це була  парадоксальна ситуація, адже яке майбутнє може бути в культури, яка жодним чином себе не відтворює?

Другий поштовх дала тогочасна еліта та дикунська мода використовувати етнографічні речі як матеріал для роботи.  Люди хотіли створювати та купувати цінні речі, але очевидно не до кінця розуміли  поняття цінності. Старі намиста, рушники, сорочки, стихійно скуповувались у людей з сіл, зазвичай за смішні гроші,  а далі ці етнографічні артефакти різали, розпускали, замішували із сучасними матеріалами і пропонували бомонду у вигляді дорогих «дизайнерських» виробів. Ця мода, яка існувала лише за рахунок бездумного нищення етнографічних зразків, вимагала якоїсь протидії.

Та це була лише внутрішня позиція, а перші кроки були чистим експериментом. Матеріал для намист я шукав по всіх усюдах, за приниципом найбільшої візуальної та якісної подібності до старих намист. Чого знайти не вдавалось –вчився створювати самотужки. Я надихався новою на той час технологією – 3D моделюванням: як тільки я знайшов людину, яка вміла це робити – зібрав всю вихідну інформацію, ми разом розробили макет і відлили в металі перші «пугвиці» та «рифи».

Було приємно усвідомлювати, що робиш це вперше за сто років. 

Найпотужнішою опорою став мій батько Олександр – медик за фахом, він все життя був для мене прикладом майстерності в різного роду рукоділлі. Якось я запитав його, наскільки реально буде зробити обручики на центральні намистини до коралового намиста, так звані «дармовиси»,

Читайте також: КОЛО ТРАДИЦІЇ: УКРАЇНКИ МАЛИ ФАНТАСТИЧНИЙ СМАК ДО ПОЄДНАННЯ РІЗНИХ ПРИКРАС 

адже це мала бути індивідувальна підгонка під кожну намистину.  За кілька днів батько прислав перші фотографії. Радості не було меж. Дармовиси відразу і надовго стали нашим найвпізнаванішим елментом, і їхнє виробництво утворило окрему нішу. Синхронно підставила плече і мама, теж медик, до речі. Вона багато років вишивала,  а тепер взялася за збирання намист. Перші зразки викликали у Фейсбуці шквал інтересу та запитань, почалися замовлення, до яких не дуже й готувались. Розуміючи, що справа шляхетна і потрібна, зупинятися вже не було й думки.

Ми практично перші в країні почали створювати характерні та самобутні елементи українських намист та збирати не стилізації, а нові репліки давніх намист. Згодом батько почав створювати і репліки дукачів та сережок. В цій справі навряд чи набереться десяток майстрів на всю країну, тому  у кожного  є свій характерний стиль.

Наші прикраси – це не імітація традиції, а її нове дихання

Основа наших виробів – точні копії давніх зразків.  Ці прикраси століттями формувалися в синергії майстра і замовника, тому надмірне новаторство тут недоречне.

Скажімо, як виникли сережки-пташечки меншого розміру? Великі  – 100% копія давніх сережок із Наддніпрянщини, маленькі ж замовили для дівчинки, якій сережки в оригінальному розмірі були завеликі. З одного боку,  це новаторство, але цілком виважене.

Інша замовниця запитала, чи можна з такими пташками зробити дукач у комплект до сережок. Такого ніколи до цього не було, і виріб вийшов абсолютно новаторським, але чи можна його вважати традиційною народною прикрасою? Цілком!

Нова модель дуже всім сподобалася, а мотив дукача з птахами перейняли навіть інші майстри! І таких прикладів десятки. За 6 років маємо впевнене відчуття, що це не імітація традиції, а її нове дихання.

Майбутнє бренду напряму залежить від майбутнього нашої країни. Дуже хочеться, щоб українці могли щасливо жити і працювати в Україні, створювати українське для себе та ділитися з усім світом.

Краса традиційних прикрас полягає у простоті, наївності, невимушеності і прямолінійності. Це ідеали краси, сформовані попередніми поколіннями. Квіти, птахи, пелюстки, листки – все це було для них вираженням краси, естетики, які вони втілювали у прикрасах. Такий наїв в сучасну епоху дуже вирізняється, змушує зупинитись, посміхнутися.  Краса дійсно врятує світ, і ми стараємось їй в цьому допомогти.

Автор тексту: Валентина Клименко

Фото надані прес-службою «Коло традиції»

Повʼязані теми:

за традицієюукраїнська культура

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: