Про що жінка мовчить: Ксенія Гнилицька, художниця

Художниця Ксенія Гнилицька  у своїй практиці звертається до живопису, графіки, кераміки та відео. Співзасовниця і учасниця груп Р.Е.П. і «Худрада». Про «ефект Русалоньки », несамотність, а ще про звичайні та буденні речі відверто та зухвало вона розповіла арт-журналістці Дарії Кибець

Про що сьогодні не варто говорити вголос, а про що просто не можна мовчати?

Є зараз такий момент, що людям, які закордоном «не бажано» говорити про свої проблеми. Тобто, на жаль, я відчуваю позицію з боку тих, хто залишається в Україні, на кшталт: «Ти закордоном, значить, у тебе все добре». А ще часом почуваюся ізольованою від українського культурного простору як художниця, можливо тільки через те, що вирішила, аби мої діти не чули гучних вибухів. Інколи почуваєшся невидимою. А щодо того, про що варто говорити, особливо закордоном, то це про Україну. Але не в драматичному і надривному ключі. Наприклад, нещодавно я була на мітингу на Дні вишиванки. Перш за все, це свято красивого національного костюму. Але деякі українці тут перетворили це на дійство із закривавленимисимволами. На жаль, через півтора року війни люди вже не можуть сприймати Україну тількичерез призму двох моментів – жовто-блакить і кров. Цього не достатньо. Те, що ми маєморобити –  це якісно поширювати українську культуру і новини. Зараз в Німеччині я як парламентарка, яка говорить про Україну все як є. Але в моєму мистецтві я не хочу уникати досвіди які отримую в цьому локальному контексті.

Коли та з ким останнім часом вам було приємно помовчати?

Це було досить випадково. З директором музею в Женеві. Можливо, часом хочеться просто попрацювати в якійсь мистецькій інституції (усміхається)  У рідному місті, Києві, день зазвичай проходить не так, як ти його запланував, купа подій «розриває» тебе. А ця розміреність мого теперішнього життя є такою незвичною.

Мовчання для таких як я, для людей, котрі від’їхали, є здебільшого вимушеним. Моя добра подруга-мистецтвознавчиня назвала це «ефектом Русалоньки». Нібито ти потрапляєш у Європу і маєш купу можливостей, і всі готові тобі допомогти, але не можеш спілкуватися повноцінно – німецькою, іспанською, італійською…Мовчання – золото, але не тоді, коли воно вимушене, а тоді коли ти його обираєш сама.

Коли і за що ви востаннє себе хвалили, а за що сварили?

Сварю я себе часто за конз’юмеризм, бо розумію, що живу у суспільстві, де люди звикли оновлювати свої аксесуари. Я також дуже люблю шопінг.  Проте не хочеться, щоб розмір валізки збільшувався, а також екологічна ситуація останнім часом видимо погіршилася.

Коли в хорошому настрої дізнаешся новини з України, цей настрій миттєво зникає. Звісно, я трохи працювала з терапевтами, які кажуть, що це шлях саморуйнування. Варто ментально бути там де ти знаходишся фізично. Але порівняння це одна з доступних речей, через які ми відчуваємо щастя або навпаки заздрість, сум, і ми люди вдаємося до цього методу.

А хвалила я себе востаннє за те, що надула дітям м’яч самостійно, не чекаючи, поки на допомогу прийде якийсь майстер. Загалом вважаю, що дуже непогано справляюся з усім як самотня мати. Прийшло розуміння, що очікування допомоги роблять нас, жінок, безпомічними. Насправді ми багато на що здатні. До речі, коли відвідувала Україну, зрозуміла, що чоловіки теж непогано справляються без нас. Тож наразі такий етап, коли через випробування відбувається пошук власної самодостатності.

Яку свою річ вважаєте найкрасивішою?

У мене тут з’явився плащ з паєтками, але, на жаль, не знаю, куди його вдягти. Він дуже святковий. Можливо, якби я пішла на якусь квір-вечірку, якби я мала на це час і охоту, то він би туди пасував. А ще маю неймовірний подарунковий набір китайської туші.

Яким талантом вам би хотілося володіти?

Я б хотіла мати більше емпатії до людей. Вважаю, що художники здебільшого нечуйні. Звісно, не всі. Але це така професія, де ти мусиш нести свою ідею, концепти. Тобто, художник це така собі маленька фірма, яка несе свій бренд. За цим всім стоїш ти як митець, але іноді не залишається місця для живої людини у цій справі. Хотілося б більше відчувати людей, аніж сприймати антропологічно.

Якби ви могли залишити тільки один спогад, яким би він був?

В юності мені дуже подобалося їздити нашою групою художників. Я б хотіла залишити спогади про цю групову творчу діяльність, коли ви дієте як один організм і відчуваєте, що разом зможете зробити більше, ніж поодинці. Це такі моменти несамотності, а значить щастя.

Що личить сучасним чоловікам? А що не прикрашає сучасних жінок?

Для мене це дуже складне питання. Певно, відповідь залежить від того, як ми виховані і який образ чоловіка кожна цисгендерна жінка вважає класним для себе. Особисто я трішки боюся сили, бо сила може обернутися проти мене. Цей новий образ героя-військового мені не дуже збагненний, оскільки я бачу цю професію, перш за все, як пов’язану з травмами. Мені подобаються інтелектуали. Але багато з таких чоловіків теж пішли на війну. А щодо того, що не прикрашає жінок, то тут теж маю свій фокус. Хочу акцентувати на тому, що жінки найчастіше орієнтуються на інтереси своїх дітей, своєї родини, але цей момент практичності не дає жінкам здійнятися над буденністю. Проте це не зовсім їхня вина. Навпаки це стається через відірваністьбільшості чоловіків від побутових проблем, а ще з того, що часто жінки з дітьми залишаються без будь-якої підтримки. Мені б хотілося, аби жінки більше розширяли психоделічні горизонти (сміється), ходили в подорожі, як Будда пішов від своєї родини, заводили інші родини, залишали своїх дітей чоловікам, були більше мрійницями і філософами, думали про себе, маливищу заробітну платню.

З яким алкогольним напоєм ви б себе порівняли?

По-різному. Іноді зранку ти як шнапс, а ввечері вже Apperol Shpritz  (усміхається).

До якої поради мами ви не дослухалися і пожалкували?

Це питання для тих, хто розібрався з відносинами з батьками і перерізав невидиму пуповину. А я ще знаходжуся в діалозі з мамою. Здається, я ще на стадії «послухай маму і зроби навпаки».

Зовнішність, якого відомого красеня, вам здається перебільшено визнаною? І навпаки, хто з чоловіків, які не вважаються красенями, здаються вам привабливими?

Важко сказати. Я загалом за нонспектакулярну красу, внутрішню. Мені все життя подобався Майкл Кейн, бо він завжди вселяє спокій Точно не люблю типаж «солоденьких хлопчиків».

Чим пахне щастя?

Унікальністю та неповторністю моменту. Хоча сама ситуація, у якій виник такий момент, може бути не завжди зручна, в тебе можуть бути мокра спина чи натерті ноги, але щось глибоко всередині говоритиме, що це більше ніколи не повториться і тому має свою магію. А фізично з точки зору рецепторів це коли пахне праскою. В мене запах праски викликає відчуття, що все під контролем, надійності, охайності і  враження, наче є бабуся, яка про тебе подбає і подбає про всіх нас. А ще запах кавуна.

Автор: Дарія Кибець

Фото: Андрій Бойко

Читайте також: КОШТОВНІ, БЛИСКУЧІ, УКРАЇНСЬКІ: РОЗМОВЛЯЄМО З ЮВЕЛІРНИМИ БРЕНДАМИ ПРО НОВІ ТРЕНДИ 

Повʼязані теми:

нове українське мистецтвоКсенія Гнилицькапро що жінка мовчитьсучасне мистецтвоукраїнські художники

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: