Режисерка Надія Парфан: «У мене болить душа за всіх жінок минулого, які не потрапили в канон і канули в небутті історії»
Редагувати переклад13 марта 2021, 12:15
«Жінки, що грають в ігри» - стрічка про сімох лауреаток премії Women in Arts 2021, яких було відзначено за актуальні досягнення в українському мистецтві. Режисерка фільму Надія Парфан (відома за стрічкою "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго") розповіла нам, чому необхідно його подивитися та радо поговорила про жінок, що грають в ігри. Прем'єра фільму відбудеться сьогодні 13 березня о 20:00 на молодіжному каналі MEGOGO LIVE.
Чому варто переглянути стрічку «Жінки, що грають в ігри»?
Цей фільм варто побачити вже хоча б тому, що його героїнями є сім найкрутіших жінок в українській культурі сьогодні. У майбутньому про нашу епоху будуть судити за їхніми творами.
А ще це фільм, який пропонує подивитися на так званий «успіх» з точки зору дитячої гри. Усі ми колись були дітьми, а потім виросли — і продовжили грати в дорослі ігри. Іноді варто нагадати собі, що все це насправді гра — і не забути трохи повеселитися.
Чи має ця премія аналоги, та які позитивні зміни вона вже встигла привнести в розвиток арту, кіно, журналістику?
Премія UN Women in Arts існує всього третій рік, і найбільшим її досягненням за цей час я вважаю створення спільноти солідарності жінок-професіоналок у сфері культури.
Багатьом із нас, жінок, доводиться самотужки боротися зі знеціненням, подвійними стандартами та всеможливими професійними і особистими викликами. Завдяки премії жінки культури отримують належну оцінку своїх досягнення і виразну підтримку. Це важливо тому, що багатьох неймовірних жінок дотепер не пускають в чоловічі клуби престижу і успіху, а їхні здобутки залишаються невидимими в публічному полі.
Для стрічки було обрано промовисту назву, що збігається з назвою відомої книги із психології. Що вирізняє саме ваших героїнь з поміж інших жінок? На вашу думку, їм потрібно допомагати чи навпаки — відійти і незаважати?
Назва стрічки — це парафраза теорії голландського культуролога Йогана Хейзінги про homo ludens (людину, що грає). Хейзінга каже, що вся культура походить з ігрової природи людини, а сама здатність до гри є невід’ємною рисою людини як виду. До речі, тварини також грають в ігри! Різниця лише в тому, що в дитячому віці ми граємо в резинки чи квадрат, а в дорослому — в мистецьку кар’єру, самореалізацію, успіх.
Наших героїнь вирізняє те, що вони однаково добре вміють перемагати і помилятися. Ці жінки зробили свій екзистенційний вибір і обрали мистецтво як шлях — з усім, що трапиться по дорозі. Я побачила їх абсолютно досконалими і прекрасними в тому стані, в якому вони є сьогодні. А в той же час мене вразила сильна самокритичність, яка властива більшості героїнь. Цим жінкам потрібно частіше нагадувати про те, які вони круті, і давати їм більше приводів пишатися собою.
За якою із категорій вам було найцікавіше стежити та чому? Яку категорію можливо було б варто додати?
Мені цікаві всі без винятку категорії, бо до деяких я маю професійний інтерес, до деяких інших — глядацький, а з деякими номінантками товаришую і вболіваю як подруга. Дуже важливо, що в премії є категорії культурного менеджменту і культурної журналістики — це недооцінені сфери, які мають стратегічне значення і без яких не було б таких очевидних музики чи кіно.
На вашу думку мистецтво має стать?
Ні, мистецтво не має статі. Мистецтво покликане відповісти на запитання, що таке людина і як вона проживає своє життя. В гарному творі мистецтва є баланс універсального та унікального. Це завжди поєднання загальнолюдського, вічного і безстатевого та специфічного, історичного і наприклад жіночого.
Проблема виникає з того, що деякі пласти людського життя все ще не відображені чи недостатньо відображені в мистецтві. Саме так сталося з репрезентацією жіночого досвіду. Надмір чоловічих наративів, образів і голосів у мистецтві робить його непереконливим і банально нудним. Тому сьогодні маємо активний пошук жіночих історій, героїнь. Жіноче в цьому сенсі = людське, в різноманітті і багатстві проявів людини.
З якими сучасними витворами мистецтва (саме жіночого авторства) потрібно познайомитися пересічному українцю, іноземцю аби дізнатіся про сучасне українське мистецтво?
Рекомендую всім українцям подивитися міні-серіал «Cпіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит — це дуже точний портрет України та інститут сім’ї, що є дуже сакральним у нашому суспільстві. Щоправда, не впевнена, чи іноземці його зрозуміють (усміхається).
А також познайомитися з роботами всіх без винятку призерок премії за цей і попередні роки. Почитати “Фелікс Австрія” Софії Андрухович, подивитися “Земля блакитна, наче апельсин” тощо.
За кого з українських мисткинь сучасниць та з минулого у вас болить душа?
У мене болить душа за всіх жінок минулого, які не потрапили в канон і канули в небутті історії. Та що там казати, багато із цих жінок — наші сучасниці. Я почала їх відкривати в досить зрілому віці і була в шоці: чому мені раніше про них не сказали?
Наприклад, Сара Драйвер — фантастична кінорежисерка, представниця нью-йоркського кіноавангарду, а за сумісництвом дружина Джима Джармуша. Я обожнювала фільми молодого Джармуша в юному віці, а про Драйвер нічого не знала. Але вона не менш потужна за Джармуша, а її фільми дуже сильно на нього повпливали. Без Сари Драйвер не було б Джармуша. Проте фільми молодого Джармуша і досі культові, а про Сару знають лише в певних колах кіноманів.
Дуже схожа історія з Кетлін Ханною. Це подружка дитинства Курта Кобейна, яка подарувала йому культову фразу [Kurt] Smells Like Teen Spirit. Паралельно з Кобейном вона мала свою неймовірну панк-групу Bikini Kills. Я виростала фанаткою Нірвани, а про Кетлін Ханну дізналася, коли вже була доросла — і коли трясти головою під панк-рок було пізно. Якби ж у моєму дитинстві були Bikini Kills!
Фото: Валентин Кузан, Ганна Грабарська
Статьи по теме
