Режисерки не за фахом, а за покликанням: три історії

Крістофер Нолан, Пітер Джексон, Квентін Тарантино, Террі Гілліам — цих видатних режисерів об’єднує той факт, що вони всі не мають профільної режисерської освіти. Так само як і героїні нашого матеріалу — режисерки Жанна Озірна, Анастасія Бабенко та Світлана Ліщинська.

Запитали їх, де навчались, ким мріяли стати, як потрапили у кіно та які подальші плани.

Жанна Озірна, режисерка

Освіта: тележурналістика

Вчилась у Київському міжнародному університеті на факультети журналістики на тележурналістиці. Моя перша робота була за фахом — журналісткою проєкту «Між нами» про національні меншини України на Першому національному (зараз Суспільне). Я одразу почала з великих телеформатів і тривалих відряджень. Це був мій 4й курс. 

У 2013 році я переїхала до Львова і якийсь час волонтерила на кінофестивалі, переглядала і відбирала короткі фільми для показів. Через пару років, коли ми всі трохи отямились після Революції, захотілося розповідати власні локальні історії, адже на той час 95% короткометражок були з Києва і про Київ. Ми з директоркою кінофестивалю Wiz-Art вирішили зняти фільм власним ресурсом. Зібрали гроші, підключили друзів, знайшли техніку. Ми хотіли зробити щось просте й актуальне.

На той момент у Львові активно будували велодоріжки, тому я написала діалоговий сценарій про велосипедистку і водія. Фільм називався «Перша співбесіда», він був наївним, але насправді досить симпатичним і по-хорошому смішним. Я відчула, що навіть якщо зараз не все вдається, то це лиш питання практики, бо загальний принцип «як це робиться» я таки зрозуміла. Надя Парфан запросила мене податись на фестиваль кіно та урбаністики 86 у Славутичі. Це був мій перший фестиваль, перший показ і перший досвід спілкування з глядачами.

Моє навчання — це практика, слухання лекцій, перегляд фільмів, участь у воркшопах. У моїй фільмографії 5 короткометражок, кілька відео есеїв, один тизер повнометражного метра, всі зняті за моїми ж сценаріями, я також сама монтую (за винятком фільму «Дорослий»). Вчусь на власних помилках, це найшвидший спосіб зрозуміти, що ти насправді можеш. Постійно подаюсь і беру участь у міжнародних майстернях, платформах, кіноринках — сценарних, кіношних, освітніх, скріптдокторських.

Я люблю слухати ютуб-лекції про сценаристику (англомовні безоплатні 15-хвилинні відео легко можуть вам замінити платні півторагодинні лекції наживо). Це безперервний процес, який має тривати до кінця життя. Якось фінально й остаточно «навчитись» режисурі неможливо.

Наразі готуюсь до свого дебютного повнометражного ігрового фільму «Нижній горизонт». Зйомки відбудуться у серпні-вересні 2022 року у Горішніх Плавнях та Славутичі. Це історія, яка досліджує питання взаємозв’язків колективної та персональної пам’яті.

Світлана Ліщинська, режисерка та сценаристка 

Processed with VSCO with 3 preset

Освіта: металознавство та термічна обробка металів

Я навчалася на спеціальності «Металознавство та термічна обробка металів». У Маріуполі на той момент був один єдиний вищий навчальний заклад, а мої батьки вважали, що не важливо яка освіта, головна вища і наводили приклад Жванецького та Макаревича. Інститут я закінчила у 1991 році. У цей час по всій країні почали відкриватися невеликі комерційні телеканали, які показували піратські фільми. Трохи раніше, у 1990 році, сталася подія, яка визначила все моє подальше життя — я взяла участь у пілотному випуску телевізійного шоу «Кохання з першого погляду».

Зйомки проходили в Англії у Ноттінгемі на студії Sky Television. То був такий космос для радянської дівчинки, що в мене з’явилася мрія стати частиною цього космосу. Інститут я вже закінчувала, і як тільки дізналась, що в нашому місті з’явилося телебачення, пішла туди працювати. То була робота мрії! Я повинна була цілими днями дивитися до цього небачене кіно, визначати жанр і наявність матюків та еротики. І мені за це платили гроші. Я вивчила такі екзотичні прізвища як Верховен та Земекіс, і за першими трьома хвилинами фільму могла визначити який у нього жанр, до речі досі не помиляюся.

Режисером я не прагнула стати, все було дуже поступово. Я працювала журналістом, писала сценарії телепередач, в якийсь момент, коли я тривалий час була без роботи, з’явилась вакансія режисера і я збрехала, що я режисер, мене взяли. Але режисер на телебаченні та режисер у кіно це зовсім різні професії. Тому про кіно я навіть не замислювалась. Вкотре, коли я залишилася надовго без роботи, з’явилася можливість взяти участь у зйомках документального альманаху «Невидимий батальйон», шукали жінок-режисерів. Я поїхала на війну і ми зняли дві новели про жінок-снайперів. Це був мій перший кінодосвід, і тоді переді мною відкрилися обрії нескінченних творчих здібностей, які відкриває кінематограф. Довелося чесно зізнатися, що я хочу робити кіно і я почала вчитися.

Зараз я працюю над створенням повнометражного фільму “Гудбай, фешн!” за власним сценарієм про момент свого життя, коли я пішла з телебачення, знову ж таки надовго залишилася без роботи й пішла працювати в комісійний магазин. Це історія про страх бути собою, про вигорання і про те, що світ набагато цікавіший, ніж ми про нього думаємо.

Читайте також: Артпроєкт «Діабет не вирок»

Анастасія Бабенко, режисерка

Освіта: перекладач з англійської та німецької мов

З підліткового віку я мріяла стати журналісткою, але послухалась батьків і спочатку обрала перекладацьку спеціальність. На другому курсі я почала підпрацьовувати в рекламному агентстві. А після закінчення бакалаврату все ж таки зібрала волю в кулак і вступила до Могилянської школи журналістики, на магістерську програму. Ті два роки дуже вплинули на мене і багато в чому змінили. 

Ніколи свідомо не думала про те, що хочу бути саме режисеркою. Це просто зі мною сталося. В Могилянці у нас був курс із документалістки, після якого всі закохалися в кіно. Я вчилася разом з Катьою Горностай, Катьою Возницею, Вікою Хоменко, Аліною Сугоняко. Ми тоді дивилися багато фільмів, говорили про них, це була якась колективна ейфорія і сила моменту. Після випуску я почала працювати в телевізійних новинах, але згодом стало зрозуміло, що у форматі 2-хвилинних сюжетів мені затісно. Завжди хотілося сказати трохи більше.

Я все сильніше закохувалась у людей і їхні історії, записувала собі якісь смішні фразочки з побутових розмов, почала фотографувати. З одного боку я намагалася дивитися багато фільмів, а з іншого — працювати з реальністю. Для мене класним вишколом стала робота на телебаченні. Я об’їздила пів-України, познайомилася з сільськими вчителями, політиками, кондитерами, співаками — Август Зандер міг про таке лише мріяти. Я бачила, як люди радіють, брешуть, ховають своїх дітей, борються за справедливість, перемагають хвороби, програють суди. Це була емоційна м’ясорубка. Про всі ці речі я навчилася писати простими словами. І цей принцип мені дуже допоміг. Я так довго все це носила в собі, що в якийсь момент стало просто неможливим не зізнатися: я хочу робити кіно. Мабуть, можна було і раніше здогадатися, але I’m a late bloomer. 

Мій перший фільм — короткометражна стрічка “Пелюшковий торт”, зйомка якого відбулася за підтримки UN Women. Це історія про молоду пару на наступний день після народження дитини. Мене надихнула поява племінника. Коли сестра народила дитину, я приїхала до неї в пологовий і трохи познімала перший день життя нової людини. Я поглянула на ці відео аж через три роки і зрозуміла — з цього може вийти кіно. Про близькість, страх і дорослішання. 

Зараз я живу між Сієтлом і Києвом, тож хочеться спробувати зняти англомовний короткий метр. Мене не відпускає одна ідея, пов’язана з бікіні-баріста. Є така фішка у штату Вашингтон — кіоски, де жінки продають каву в спідній білизні. І хоча Сієтл — дуже ліберальне місто, навколо цього явища існує багато хейту. Я ж бачу простір для дослідження самотності та жіночої сексуальності.