UA
    RU

    Словник війни від українського поета Остапа Сливинського

    Український поет та літературознавець Остап Сливинський склав словник війни. Редакція Marie Claire Ukraine вдячна поетові, що він дав згоду на публікацію тексту.
    війна росії з Україною 7

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    Польський поет Чеслав Мілош, перебуваючи в 1943-му році в окупованій нацистами Варшаві, написав поетичний цикл, який називається «Світ. Наївні вірші». Більшість цих віршів є тлумаченнями якихось простих слів: «Тривога», «Любов», «Надія», «Хвіртка», «Ґанок», «Дорога» тощо. Бо війна змінює значення слів. Деякі значення притуплюються, і треба їх гострити, як ніж каменем. Деякі, навпаки, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають і опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знов означати, стають важливими.


    Я спробую складати такий словничок війни. Але це не будуть вірші чи взагалі тексти, які писатиму я. Усі вони будуть фрагментами чужих монологів, які я почув і, мабуть, ще буду чути впродовж цих тяжких днів. Можливо, лише трошки обробленими. Деякі – перекладеними з російської.

    На львівському вокзалі, через який у дні війни перекочуються зі сходу на захід хвилі вимушених переселенців, у тимчасових притулках, навіть просто на вулиці, біля будок з кавою люди розповідають. Іноді розповідають самі, іноді треба делікатно зачепити, запитати, і тоді прориває якась хвиля, яку важко спинити.


    Деякі з цих оповідей записав не я, а мої співавтори і співавторки, такі самі учасники і свідки цієї війни. Це і їхні особисті історії, і сюжети, почуті від інших людей. На сьогодні моїми співавторами є Анна Процук, Євген Клімакін, Оксана Курило, Дмитро Ткачук, Богдана Романцова, Олександр Моцар, Станіслав Туріна.

    Отже, почнемо.

    Київ війна 4

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    АВТОБУС            


    (Дмитро, Київ)

    «Я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові і кричать “Біжіть! Біііжііііть!!!”. Поруч горять два будинки, ми зовсім близько від нашого блокпосту, і я розумію, що в будь-який момент може прилетіти снаряд. Але бігти я не можу, бо на мені лежить бабуся, яка абсолютно не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може. Але ми пішли. Пішли як змогли. Рачки, навприсядки. Але все одно не встигали за іншими і залишалася позаду.

    Ми, мабуть, так і не вигребли б із того моста, якби в цей момент до нас не під’їхав бус. Відкрилися двері, і ми побачили, що там сидить жінка на візку, яку перенесли перед нами, та декілька інших людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, закрив двері і сам побіг у бік блокпосту.



    Я біг, поруч бігла моя сестра та низка не знайомих мені людей. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі і махали нам руками. П’ятдесят метрів. Сорок п’ять метрів. Сорок метрів. Тридцять. Двадцять. Десять. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший в моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, яка знаходиться в лісі, і по інерції біжимо ще метрів п’ятдесят.

    Ми в Києві. Ми вдома.


    Назустріч нам виїжджає звичайний пасажирський київський автобус. Жовто-блакитний. Рятівний».

     
    Київ війна 6

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    ВУЛИЦЯ

    (Стас, Київ)


    «Вулиці тепер посічені блокпостами, наче комами. Там, де вони не перериваються блокпостами, їх неможливо впізнати. Коли вони старі, то наче нові й незвичні. Все тепер має мати відрізок, все посічене на відрізки. Як у героїв «Стоп-Земля» є півтори години, так і вулиці в нас тепер відводять тобі максимум 10 хвилин. Міст, де велися бої, я не уявляю, не хочу уявляти і не можу. Я відкидаю уяву на користь реальності, яку бачили інші».

    ДУШ

    (Олександр, Буча)

    «Під час шквальних обстрілів приймати душ не раджу. Втрачається весь смак цієї процедури. Постійно докучає думка: якщо зараз накриють, так і лишуся жертвою війни з намиленою голою задницею».

    Київ війна 19

    ЖИТЛА                        

    (Дмитро, Київ)

    «Ми дивилися на будинки і бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки дзеркал у ванних кімнатах. Дивилися і розуміли, що хтось із власників цих квартир півжиття збирав гроші, щоб побудувати і наповнити це житло. Хтось із них, мабуть, збирався прожити там усе своє життя.

    Навпроти повністю рознесеного будинку стояв білборд, на якому було написано: “Нарешті власні метри тобі по кишені”».

    ЗІРКА

    (Вікторія, Харків)

    «Якось ми подумали, що в нас у родині немає хорошої традиції. І зробили собі зірку різдвяну. Велику таку, високу. Таку високу, що до наших квартир у п’ятиповерхівках треба було заносити її, як спис. І лампочки електричні в неї вкрутили. Навчилися колядок – ні в кого ж, крім українців, немає колядок? Ну гаразд, але не таких. І пішли колядувати. За перший рік заробили стільки, що пошили собі ще й костюми довгі. І нас навіть замовляти почали. І родичі, і друзі, і навіть чужі. Замовляли собі вертеп на свята. А зірку я на балконі лишила».

    війна росії з Україною

    Фото: Ліза Приходько

     

    ЇЖА                  

    (Оксана, Львів)

    «Я приймаю сім’ю, яка приїхала зі сходу, щоб поселити на ніч. Проводжу їх на кухню і кажу: тут кухня, їжу на столі можете брати.

    І на цьому вони починають плакати. На фразі: їжу на кухні можете брати».

    КАНАРКА

    (Оля, Ірпінь)

    «Коли ми виходили з Ірпеня, в якийсь момент стало так тихо. Поруч був дім, у який влучили снаряди. Всі вікна вибиті, вхід чимось завалений. І тут з одного вікна я почула канарку. У мене все дитинство була канарка, я цей звук ні з чим не сплутаю. Мабуть, спустилися в бомбосховище і вже не змогли повернутися. Стільки всього сталося і до того, і після, а я ту канарку не можу забути».

    війна росії з Україною 3

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    ЛЮБОВ

    (Беата, Дорохуск, Польща):

    «Я працюю в школі. Заміжня, але всередині така була порожнеча. Коли росія на вас напала, взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, годую супом. У перший день познайомилася з Любов‘ю. До речі, як це прекрасно, що у вашій мові є таке ім‘я, в польській нема імені Мілосьць. Так от, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки і почала плакати. Я підійшла і просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі».

    ПЕЧЕРА

    (Роман, Чернігів)

    «Я все життя займався спелеологією. Тільки-но випадали якісь вихідні, я збирав спорядження і їхав кудись на печери.

    У нас на районі є велике бомбосховище під школою, у перші дні там ще не було світла. І ось я заходжу туди з налобним ліхтариком, усередині тихо, здається, що нікого нема. І раптом бачу: всюди попід стінами люди, діти. Повертаю в наступний коридор – те саме. Люди – ніби якісь сталагміти і сталактити. Ніби вони тут уже тисячі років. Таке щось війна робить із часом».

    русские бомбят Киев

    Фото: Наталка Кушнір/@corpinha.d

    ПРАГА

    (дівчина-підліток, в якої я не спитав імені, Харків)

    «Я така, що завжди все відкладаю. Навіть у дитинстві смачності всякі відкладала, щоб потім у красивій атмосфері їх з’їсти, ну там, при свічках чи під фільм якийсь класний. І часто не було часу, воно лежало-лежало, і ти потім береш просто, їси, а воно ще й несмачне стало. А ще я завжди в Прагу хотіла, у нас там родичі. І ніяк не було часу поїхати. А тепер їду нарешті, а радості ніякої».

    ПРОЩАННЯ

    (Оксана, Львів)

    «Люди, які залишають місце, де ми їх поселили, прощаються з нами й обіймають, їдуть далі. Ми майже не знаємо одне одного, ми лише іменами обмінялися й кількома поглядами. Вони обіймають мене так довго і так міцно, що мені здається – ми найближчі одне одному люди».

    війна росії з Україною 5

    Фото: Ліза Приходько

    РАДІО

    (Cамет, Баку–Київ)

    «Ні, я розумію українську, просто оглух вчасно. Син так каже. Жартун він.

    Знаєш, є такий вік, коли здається, що вже нічого не буде вперше. А в мене зараз стільки всього вперше. Ось, наприклад, Польщу побачу. Хоч і не почую. Бо колись усе було навпаки: чув, але не бачив. Як це? А дуже просто: польське радіо. Рок, джаз. У нас того не було. Тільки ж у нас глушили те радіо трохи, і часом бували сильні перешкоди. Тому я вмію музику уявляти, коли треба. Добре, коли можеш собі уявити те, чого бракує, і воно ніби з’являється, і все, ти щасливий.

    Що уявити, кажи? Знаю, що».

    СВОБОДА

    (Вадим, Конотоп)

    «Свобода – це така штука, якої ніхто тобі не здобуде. Ніхто тобі не дасть свободи, не подарує, і ні від кого її чекати не можна. Тільки сам собі її можеш зробити. Так, хендмейд (Сміється). Немає фабрик свободи. Несерійний продукт»

    Київ війна 1

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    СНИ

    (Марина, Харків)

    «Я колись любила ставити собі будильник на трошки раніший час, ніж треба. Прокидаєшся і бачиш, що ще півгодини можеш поспати – такий кайф. А тепер узагалі не можу спати. Страшно не заснути, а прокинутися. Страшно, що розбудять обстріли. Я тепер ненавиджу сни, бо після них усе повертається. Особливо, коли снився дім. Таке відчуття задушливе. Якщо вже засинаю, то стараюся спати так коротко, щоб нічого не встигло наснитися. Колись я мріяла навчитися танцювати, потім – машину водити. Так і не встигла ні того, ні іншого. А тепер доведеться вчитися спати» (Сміється).

    СОЛОДКЕ

    (Богдана, Київ–Львів)

    «Сьогодні приїхав Сєверодонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: «Ми з Сєверодонецька, вибачте, можна чаю?»

    Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен.

    Ми їмо солодке, коли нам страшно. Ми не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети.

    У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка».

    Київ війна 7

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    СОНЦЕ

    (Ніна, Конотоп)

    «Коли почалася війна, думала, буду багато плакати. Бо я взагалі плакса. А тут – як заткало. Жодної сльозини за всі дні. Плакала лише раз. Коли довго сиділи в укритті, а потім я вийшла, а надворі сонце таке. І я – в плач. Іду до квартири і не можу зрозуміти, чи справді плачу, чи просто сльози котяться».

    СПІВ

    (пані Ольга, Запоріжжя)

    «Так гарно, що ми у музичній школі живемо. Бо я співати люблю. Навіть коли бомбування перечікували в підвалі, я співала. Спочатку вголос, то сусіди підтягували, і якось добре було. А потім втомилися, і я сама собі співала. Мовчки, про себе. Всі-всі слова всіх пісень пригадала. Коли пригадуєш, то спати не хочеться. Бо страшно заснути».

    війна росії з Україною 4

    Фото: Ліза Приходько

    ТВАРИНИ

    (Оксана, Львів)

    «Жінка з трьома дітьми і тридцятьма гривнями на рахунку. І з котом.

    Жінка з двома дітьми і двома котами.

    Жінка з сином і псом із притулку (“його вже один раз покинули, я не могла кинути його ще раз”)».

    ТЕТРІС

    (Анна, Київ)

    «Темний-темний потяг, повний світлих надій. Тільки десятки тьмяних екранів — усі читають новини. Зрідка пошепки перемовляються, вкладають дітей, гладять чужих котів.

    Усі свої.

    У дитинстві ми грали в тетріс, щоб тепер могти розмістити дев’ятьох людей і трьох тварин в одному купе».

    війна росії з Україною 2

    ЧИСЛА

    (Ірина, Сєверодонецьк, говорить у телефон)

    «А ти просто рахуй, давай разом? Один, два, три… Ні, повільніше, спочатку. Не поспішай. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім… Ось бачиш? Все добре».

    ЯБЛУКА

    (Анна, Київ)

    «Цієї ночі я засинала у ванні, в кублі з ковдр і подушок, наслухаючи найпотужніші тут вибухи від початку війни.

    Колись у попередньому житті я була шалено закохана, ми вперше поїхали разом у будиночок у Карпатах, була осіння осінь, ми засинали у кімнатці в мансарді в ліжку, не надто зручнішому за ванну, і я слухала, як у саду, зусібіч, гупають об землю яблука. Гупають і гупають, великі й стиглі, розмірено, цілу ніч. Я була щаслива.

    Тепер я засинала під вибухи і чула ті яблука. Так хочу, щоб нам усім гупали тільки яблука в саду».

    Київ війна 18

    Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

    Автор: Остап Сливинський

    Статьи по теме