Small Talk: акторка Римма Зюбіна про життя на сцені та за лаштунками

21 березня о 17:30 Кіноспільнота в Будинку кіно запрошує на творчу зустріч з акторкою театру і кіно, телеведучою, громадською діячкою Риммою Зюбіною. Римма – володарка премії «Золота дзиґа» за найкращу жіночу роль у фільмі «Гніздо горлиці», дворазова лауреатка премії «Київська пектораль», найкраща актриса 2016—2019 в рейтингу «Знято в Україні». Людина, яка принципово відмовилася від отримання державної нагороди «Заслужена артистка» і одна з перших українських акторів, яка ще в 2014 році відмовилась працювати в російських проєктах. Про роботу в театрі та кіно, стосунки з сином та чи закохується Римма в партнерів по сцені, вона розповіла арт-журналістці Дарії Кибець.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що театри не просто вижили під час війни, а працюють, та в них ставляться нові спектаклі. Яким є завдання мистецтва під час війни?

В театраї достатньо різна ситуація по Україні. Повністю знищено Маріупольський театр, Луганський український музично-драматичний театр в Севєродонецьку, у якому я у 2018 році працювала на волонтерських засадах. Частини труп переїхали: Маріупольський театр прийняли в Ужгороді – у Закарпатському музичному драматичному театрі, а Луганський наразі працює в Сумах на сцені театра імені Щепкіна. Тож ситуацію в театрах не можна порівнювати. Багато працівників театрів пішли на фронт, і це не лише актори, а й монтувальники сцени, завідувачі постановочною частиною, звукорежисери, художники по світлу – тобто люди без яких важко вести вистави. А знайти заміну в теперішніх умовах майже неможливо. Дуже багато творчої молоді і режисерів виїхали в Європу. Тому я не можу надто оптимістично говорити про театри. До того ж, спроможність глядачів зменшується. Між хлібом і театром кожен обере можливість прогодувати родину. Як завжди, театр тримається на фанатично закоханих у мистецтво людях. До великої війни він також здебільшого виживав за рахунок таких ентузіастів, оскільки на зарплату у театрії ніколи не вдавалося шикувати. Чи змінився глядач за цей період? Ні, не змінився, тому що і зараз хтось хоче лише дивитися комедії і розважатися в театрі, хтось хоче дивитися серйозні спектаклі. У мене є документальна вистава з Херсонським театром, але глядач, який сприймає театр як спосіб розважитися, не буде на неї ходити.

Ви підтримуєте думку, що не треба відкладати життя на «після перемоги»?

Про приємні дрібниці не розкажу, оскільки я в побуті людина стримана і можу обходитися без багатьох речей. Як жінка сама можу робити собі і макіяж, і зачіску, і будь-які косметичні процедури, я дуже економна в цьому сенсі (усміхається). Я вмію вдягтися стильно, не витрачаючи на це шалені гроші. Але я не відкладаю свої емоції на завтра, не відкладаю зустрічі зі своїми друзями. Якщо хочу поїхати на концерт чи прем’єру в інше місто, їду, навіть враховуючи, що через повітряну тривогу подія може раптом не відбутися. Всім, кого я люблю, говорю про це. Минулого року весь березень і квітень я була в Києві, і за той час у мене навіть з’явився термін «обійми по-київськи». Нещодавно я вперше виступила модератором книги. Це збірка оповідань Ірини Феофанової «Чужа-своя-рідна», у якій всі історії розказані від імені жінок, які виїхали, про те, як ми навчилися жити поруч, але не навчилися жити разом. Це основна проблема наших вимушених переїздів. Так от Ірина надіслала мені фотокартку, на якій ми обіймаємося, зі словами «Дякую Вам за ці обійми! Мій чоловік на фронті, і весь минулий рік мене обіймала лише моя дитина». А я зі своїми обіймами зараз «кидаюся» завжди, коли бачу когось знайомого на вулиці, у транспорті, навіть якщо це не дуже близька мені людина. Кажу при цьому: «Вибачте за такі мої емоції, та я це називаю «обійми по-київськи». А ще я попросила вибачення у всіх, кого образила. Наприклад, режисер Максим Литвинов, з яким ми знімали «Люся інтерн», вже тричі отримав від мене вибачення за один зйомочний день, у який я погано вивчила текст (сміється). Просто коли вчергове відбувається щось жахливе, я розумію, що це могло бути зі мною, а мені хочеться, щоб у людей був світлий погляд, коли вони дивляться на мої фотографії.

Чи передивляєтеся свої фільми?

Ні. Це може бути лише у разі роботи над власними помилками. Ніколи не любуюся собою в кадрі, а протягом багатьох років взагалі не могла дивитися на себе на екрані, оскільки завжди пам’ятаю, де я недовчила текст, де втомлена, де не виспалася, де зробила хороший дубль, а взяли інший, кращий з точку зору операторської роботи. Ніколи не біжу до монітора, не котролюю. Лише, коли покличе режисер. За роки своєї акторської роботи можу загадати кілька разів, коли підходила до монітору. У мене до себе дуже самокритичне ставлення, тому я не передивляюся свої кінострічки.

Вистава “Це все вона”

Зараз у театрі йде спектакль «Це все вона», де ваша героїня втрутилася у справи сина, що призвело до фатальних наслідків. Як почувалися у цій ролі?

Вистава «Це все вона» народилася ще у 2016 році в Молодому театрі. А коли я покинула Молодий театр у січні 2019 року, із солідарності зі мною пішов мій партнер Олег Коркуша. Таку відданість серед колег я зустрічала, певно, вдруге у своєму житті. Тож ми граємо цю виставу на сцені театру імені Лесі Українки, на сцені драматичного театру в Сумах, а також якщо є можливості гастрольних поїздок, то використовуємо їх. Наприклад, грали «Це все вона» у Фінляндії та Латвії. Дуже цікавий досвід, коли перед тобою зовсім інша аудиторія. Так, я мама дорослого сина, у якого теж був колись перехідний період, і це нормально. Не повірю жодній мамі, яка скаже, що гладенько пережила перехідний період своєї дитини. Складнощі цього часу цілком природні, оскільки чин чи донька має «перерізати пуповину», але часто ані батьки, ані діти до цього не готові по-справжньому. Батькам необхідно бути авторитетними для дитини, а не авторитарними. У трирічному віці дитина дивиться на тебе як на божество, а потім поступово у неї з’являються нові авторитети – вчитель у школі, друзі на вулиці. Щоб до тебе продовжувала прислухатися власна дитина необхідно рости, розвиватися. В іншому випадку батькам залишається лише один спосіб – диктат, тиск, що не призводить ні до чого доброго. Я ж за дружні стосунки в родині, але це величезна робота, перщ за все, батьків, оскільки жодна дитина сама у 15 років не прийде і не скаже: «Мам, давай я розкажу тобі про перше кохання». Але відчути, коли твоя дитина закохалася, або відчути, коли вона самотня, це задача батьків. У ролі в цій виставі я почуваюся добре, оскільки чудово розумію,  що там грати, але незрозуміла поведінка матері, а саме, чому вона не зупинилася у конкретний момент, бо дійсно, якщо розбиратися, хто винен у п’єсі, то «це все вона», це мати заварила цю кашу і винна в трагічній розв’язці.

Все більше людей проявляють бажання глибше вивчати українську культуру. З чого б ви радили починати людині, яка з нею майже не знайома?

Перш за все, напевне, треба почати з історії, оскільки знання історії дадуть розуміння культури. Для прикладу, коли в Англії вже кілька століть існував театр, в Україні були заборони на рідну мову, приналежність частин то до російської імперії, то до Австро-Угорщини, то до Польщі. Тобто «розірваність» країни диктувала її культуру. Я би радила звернути увагу, особливо тим, хто абсолютно нічого не знає, на минуле століття, зокрема  на «Розстріляне Відродження». Психологічний стан багатьох людей такий, що ми не можемо читати великі романи, але поезія підвладна кожному і впливає на наш мозок найбільш влучно. Просто уявити собі, що в один день в Сандармоху було розстріляно 1 111 українських діячів культури і що було б з нашою країною, якби їх не розстріляли. А щодо театру, то Емський указ забороняв присутність української мови у виставах, тож з кінця позаминулого століття український театр був змушений показувати водевілі російською мовою, і тільки коли жандарми йшли після перевірки, другий акт міг проводитися українською мовою. Театри ще й тікали з великих міст, щоб уникнути постійних перевірок жандармів. Але в маленьких містечках театральне мистецтво носило переважно розважальний характер, хоча особисто я більше люблю глибокий психологічний театр. А ще люблю лекції з історії, тож раджу починати саме з неї.

Римма Зюбіна, Ірма Вітовська, Наталія Васько у “антипутінській” виставі “Четверта сестра”

Жінки-глядачки часто закохуються в акторів і співаків… А кого ви особисто вважаєте привабливим серед акторів? Що для вас є вирішальним фактором – голос, зовнішність, ролі?

В україському театрі та кіно зараз стільки красенів! (Сміється) І це правильно, що жінки-глядачки закохуються в акторів. Звісно, актори театру завжди були дещо обділені такою увагою. Зазвичай я чула це лише як легенди, що жінки чатують біля службового входу з квітами на свого улюбленого актора. Співакам здобувати цю любов простіше. Проте останнім часом ситуація змінюється принаймні для кіноакторів. За вісім років відбувся неабиякий розквіт українського кіно. А це ж загальновідомий факт у всьому світі – актори кіно більш популярні за своїх театральних колег. Прізвища найбільш привабливих аторів називати не буду, бо раптом пропущу когось і ображу (сміється). Але для мене вирішальним фактором є харизма. Нехай це буде не класичної краси чоловік, але це має бути харизма і особистість. Мені 51 рік, я вже зовсім по-іншому дивлюся на чоловіків, знаю, що приховується за красивими обличчями, легкою популярністю. А я ціную чоловіків за особистісними неповторними рисами. Я скажу лише одне – в Україні є з ким грати кохання.

Ви припинили співпрацю з російськими колегами ще задовго до повномасштабного вторгнення. Чи підтримав Вас хтось із російських колег після 24 лютого?

Після 24 лютого мене дуже підтримала Євгенія Шерменьова. Під час карантину по Zoom ми створили проєкт «Обморок» – це п’єса литовського автора Маріуша Ярошевічуса, а режисером zoom-вистави виступив знаменитий європейський режисер Оскарас Коршуновас. В цьому проєкті ми познайомилися з Лією Ахеджаковою. Власне Євгенія Шерменьова сама у 2014 році припинила роботу в росії і поїхала. Саме завдяки їй минулого літа ми мали бездоганні гастролі у Ризі з виставою «Це все вона». Також мене підтримали правозахисники, з якими ми спілкувалися ще з часу, коли звільняли Олега Сенцова. Більше ніхто. Не було у мене жодного спілкування з російськими колегами, жодних побажань. Я давно від них відірвана.

Авторка: Дарина Кибець

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: СОЛОМІЯ КИРИЛОВА, АКТРИСА ФІЛЬМУ «ПАМФІР» 

Повʼязані теми:

Невеличка розмоваРимма Зюбінанове українське кіно

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: