Small Talk: Анастасія Бабенко, українська режисерка

Для української режисерки Анастасії Бабенко стрічка «Пелюшковий торт» стала дебютною. До цього, Анастасія працювала кураторкою в програмному відділу міжнародного кінофестивалю в Сієтлі та створювала відеороботи з українським дизайнером Антоном Белінським для Paris Fashion Week. Вже з 28 жовтня на онлайн-кінофестивалі фільмів українських та британських режисерок «7+7» можна буде безкоштовно подивитися дебютний фільм режисерки про батьківство та дорослішання. Поговорили з Анастасією Бабенко про складнощі ігрового дебюту, кіномову крупних планів та режисерок, яких варто знати.

«Пелюшковий торт» — ваш ігровий дебют. Що було найскладнішого під час роботи над ним?

Саме через те, що це перший фільм, я хотіла спростити собі роботу і написала історію про двох людей в одній кімнаті. Виявилося, що якоюсь мірою я навпаки все ускладнила. Довелося розводити мізансцени на кількох квадратних метрах і при цьому зберегти тяглість часу — події розгортаються протягом 15 хвилин. По суті, я опинилась у квадратній коробці майже без реквізиту, без музики, без простору для красивих костюмів і з двома героями, які багато балакають. Тож вся вага лягла на плечі акторів — це дуже акторське кіно. Ми багато працювали над натуральністю — в мові, рухах, способі буття. Мабуть, це і було найскладнішим. Також ми знімали справжніх немовлят — і це було шаленим ризиком. Діти капризували, актори стресували, час спливав, і все це в лікарні на фоні пандемії. Але навряд чи буває легко. 

Чому обрали передати історію загалом через крупні плани?

Крупні плани перетворюють абсолютно рутинні, майже непомітні рухи на справжні події. Наприклад, коли герой струшує волосинку з халату героїні. В цьому стільки поезії! Але разом з красивим, вони вип’ячують і зле в характерах героїв. Взагалі, народження дитини — це дуже торжественна справа, можливо, найважливіша в житті батьків. Але в комплекті зі святом неминуче іде буденність —  памперси, годування, масне волосся. Хотілося збити цю врочистість і мімімішність своїми “непричесаними” крупними планами. Колись на одному майстер-класі фотограф Лукас Фолія описав класну річ — є фотографи, які знімають лише сміття на парковці, ігноруючи захід сонця за нею. І є ті, хто фокусуються лише сонці, викидаючи сміття за кадр. А круто, коли одне і друге співіснують поруч. Мабуть, наші крупні плани — це спроба поженити сміття і смеркання. До того ж, вони підсилюють той клаустрофобний простір, у якому опинилися герої. Ми навіть обрали формат 4х3, аби ще сильніше стистути кімнату. 

Читай также: Гелловін на гіпершоу «МАСКА»: Володимир Остапчук налякає своїм образом Настю Каменських

Чому обрали таку тему для фільму — дорослих дітей?

Бо це і про мене, певним чином теж. Зараз настає час, коли треба прощатися з ілюзіями і брати на себе відповідальність. Здається, що це несправедливо і боляче. Але десь так я собі уявляю дорослішання. Воно може відбуватися в будь-якому віці. Мені здалося, що в історії про молодих батьків є простір для цього щемкого переходу, коли усвідомлюєш, що життя змінилося, і це незворотньо. 

Як ви оцінюєте видимість жінок у кінематографі в Україні? А у світі?

Колись на фестивалі кіно і урбаністики “86” режисер Марк Казінс сказав: “Якщо хочете навчитися знімати кіно — дивіться фільми Кіри Муратової і Лариси Шепітько”. Так про українську режисерку Ларису Шепітько я уперше почула від ірландця. У нас потужна традиція жінок-режисерів, але ми про неї не знаємо або забуваємо. У сучасному українському кіно теж з’являється ціла хвиля молодих жінок-режисерів, за яких я дуже вболіваю. Поки що вони працюють переважно на території малобюджетного авторського кіно, і мені здається, що за певними винятками, це все ще загальносвітова тенденція.

За творчістю яких режисерок слідкуєте?

Ось-ось мають вийти марвелівські “Вічні” Хлої Чжао (“Земля кочівників”). Я гостро відчуваю той тьмяний, аутсайдерський світ її перших стрічок. Тому цікаво, чи зможе цей характер прорізатися крізь натиск студій та грошей у метушливому геройському кіно.  Її теми і камерна манера оповіді дещо римуються з роботами іншої американки — Келлі Рейхардт. Люблю її за психологізм, світлий сум і живописність. Також мені надзвичайно близька Андреа Арнольд, її фільми — це пам’ятники красі та жорстокості буденності. Після “Тоні Ердмана” дуже чекаю нових робіт Марен Аде. Люблю Ліну Данем (sorry not sorry), скоро має вийти її повний метр після 11-річної телевізійної перерви. Ну і якщо вже говорити про серіальний світ, то Боже, бережи королеву Фібі Уоллер-Брідж!