Small Talk: Ілля Мірошніченко про незалежний танцювальний театр

З 6 жовтня до 11 листопада Insha Dance Company вирушає в турне Україною. Балетна команда відвідає чотири міста, де будуть представлені балет-антиутопія «1984. Інша», Anima Oscura та пластична вистава «Д.І.М».

Редакція Marie Claire поспілкувалась з хореографом-постановником Іллею Мірошніченком та дізналась, у чому феномен  незалежного танцювального театру.

Розкажіть, з чого почався ваш шлях у хореографії?

Все було доволі прозаїчно: моя мама – хореограф, тато – малий підприємець, котрий, виявляється, у своєму першому класі мав одноразовий танцювальний сценічний досвід на якомусь міському концерті. Я розпочав з бальної хореографії у Білій Церкві, а згодом став чемпіоном Борисполя у «юнацькій лізі». Це був цікавий і місцями захопливий досвід. У віці 9-10 років я «познайомився» з класичним танцем вже в новому колективі, де викладала мама. З 14 років почав їздити двічі на тиждень у Київ на заняття зі степу.

Згодом я зрозумів, що своє свідоме дитинство постійно танцюю і вже у 9 класі вирішив не мучити себе точними науками та сфокусуватися на хореографії як майбутній професії. Однак у планах не було ставати артистом балету і тим паче хореографом у власному театрі танцю. Я планував після закінчення університету піти найлегшим шляхом – працювати танцівником на круїзних лайнерах за кордоном. Та трапилось багато цікавих подій: перше відвідування сучасного балету, вступ до університету, перша та друга участь у популярному шоу «Танцюють Всі!», робота артистом і згодом солістом у театрі «Київ Модерн-Балет»; саме це привело мене туди, де я є зараз. І якщо озирнутись назад, то із вдячністю згадую свій шлях, адже вважаю за честь мати роботу, яка дозволяє мені мріяти та втілювати свої мрії в життя.

Незалежний танцювальний театр — що це і чим він відрізняється від інших театрів?

​Якщо ввести запит в мережі «незалежний театр», то не вдасться отримати чіткої дефініції і зрозуміти «що воно таке». І це, на мою думку, дуже точно пояснює сенс цього словосполучення.

Це театр, а у нашому випадку ще й такий, що «говорить» танцем, який на відміну від державних чи муніципальних інституцій підкорюється лише помислу його творця та чистому мистецтву, без жодних упереджень чи рамок. Це театр, котрий швидше за всіх реагує на контексти сучасного світу та формує нові тенденції у сценічному секторі. Це вільний та сміливий театр, який обмежується лише кмітливістю та креативністю його авторів.

З одного боку, він ніби протиставляє себе потужним «велетням» з приставкою «Національний драматичний…» чи «Опери та Балету», а з іншого боку, це саме той театр, куди приходить глядач у пошуках чогось нового або відмінного від того, що він звик бачити. Це місце, що дозволяє собі трансформувати стереотип про те, що похід у театр означає виключно бароккову вишуканість і таке інше. Тобто це новий крок у взаємодії з мистецтвом і його сучасний варіант комунікації з глядачем.

Але варто зазначити, що слово «незалежний» в описі жанру є доволі умовним. Ми не залежимо від репертуарних планів, не маємо обмежень у виборі теми нашої наступної постановки і не маємо роздутого штату працівників зі всіма похідними бюрократичними нюансами.  Проте, незалежний театр все ще залежить від фінансування та можливості згуртувати ідеєю навколо себе професіоналів своєї справи. А оскільки таке мистецтво дуже дороге, то залежність покладається саме у темах, концепціях та цінностях проєктів, які отримують грантову підтримку від різноманітних фондів чи інституцій.

Тягнути це власним гаманцем просто неможливо. Добре це чи погано — не можу сказати, але мені це все страшенно подобається. І якщо пасіонарність до справи вже третій рік дозволяє театру триматися та розвиватися, то виходить, що відгук у аудиторії ми знаходимо.

Як реагує аудиторія на постановки і що найбільше її захоплює, з вашого досвіду?

В кулуарних розмовах про мистецтво чи культуру мені завжди подобається наводити один простий аргумент: «Мистецтво – річ, що має лише два ступені оцінки. І йдеться виключно про субʼєктивне «подобається» чи «не подобається». І, в свою чергу, така оцінка є реакцією глядача на побачене. Тому, у будь-якому разі, мистецтво виконує свою функцію – воно змушує нас/вас реагувати.

Якщо чесно, то реакція аудиторії нічим не відрізняється від її реакції на вистави неприватних державних театрів. Суть же не у юридичній формі. Аовірте, більшість людей на наших виставах можуть навіть і не здогадуватися, що вони прийшли на виставу театру, який навіть не має своєї постійної бази для репетицій. Люди приходять у будівлю якогось закладу культури і просто йдуть до глядацької зали. Все як завжди.

Головна відмінність полягає у тому, чого не видно – вмотивоване бажання авторів попри всі незручності чи перешкоди вести на сцені якісну роботу. І насправді, коли люди дозволяють собі критичні коментарі з приводу наших робіт, я цьому дуже тішуся. Адже це говорить про те, що нас сприймають як рівноцінних гравців на фоні «гігантів» сценічного мистецтва, як-от Національна опера України тощо.

Хочеться додати, що той факт, що наша Insha Dance Company готує тур містами України і ще декілька цікавих подій у Києві (і це все станеться до Нового року) говорить про те, що ми знаходимо відгук у глядача, і саме він допомагає нам розвиватися. Взагалі, варто комунікувати з аудиторією. Саме в ній лежить істина.

Як ви вважаєте, чи має незалежний танцювальний театр терапевтичний вплив на глядачів?

Як я вже зазначав: незалежний театр – просто оболонка для мистецтва, як і у випадку зі звичайним театром. Ми не можемо говорити про терапевтичну функцію просто самого поняття «театр». Вистави, які ми можемо побачити на сцені, будуть спонукати нас до реакції і, безумовно, це матиме лікувальну функцію для зраненої душі кожної людини. Тобто якщо дією на сцені вдається потрапити  у душу глядачеві – то він неодмінно отримає певне психологічне зцілення. Це навіть якась надмета для мистецтва зараз.

Що найважче в роботі постановника-хореографа, а що найлегше?

Найлегше – придумати ідею, втілити її в життя з артистами, дати їй назву і далі по списку. Тобто весь «виробничий» процес.

Найважче – презентувати її на загал і чекати першої реакції в залі. Це доволі точно відображається у моєму твердженні про роль режисера: «Режисер – дитина, яка знаходить в собі сміливість відстоювати на сцені власне бачення світу перед сотнями інших довершених світоглядів».

Яка ваша улюблена вистава і чому?

Це як і з музикою: ніколи не було такого, щоб я називав одну й ту саму улюблену пісню. Проте точно можу назвати виставу, яка змінила моє уявлення про танець. Мова йде про перший раз, коли я на власні очі побачив сучасний балет у 2011 році. Це була вистава неперевершеного хореографа Едварда Клюга «Radio&Juliette» — інтерпретація шекспірівської «Ромео і Джульєти» на музику мого улюбленого гурту Radiohead. Мені було, здається, 15 років коли тато подарував мамі квитки для нас трьох на балет у Києві. Під час перегляду я був шокований тим, що на пісні, які мені так подобались можна ще й танцювати на сцені оперного театру. Це просто відкрило в мені якийсь новий рівень захоплення. Я тоді, звісно, ще не знав, що за 8 років сам танцюватиму цю виставу і в залі сидітимуть батьки з моєю майбутньою дружиною Катею. Тому так, знакова — «Radio&Juliette». А зараз, як автор, я мрію колись дізнатися від артиста таку саму історію, але вже з нашою виставою.

Фото: Анастасія Телікова