Small Talk: ілюстраторка Юлія Твєрітіна про альбом «Ще один день війни»

Коли на Україну посипалися російські ракети, коли в містечка під Києвом зайшли окупаційні війська, Юлія Твєрітіна почала документувати нові досвіди українців в ілюстраціях — щоб універсальною мовою мистецтва розповісти світові про переживання війни. Зі свідчень її друзів і рідних, з потоку страшних новин, із власних рефлексій авторки народився «Ще один день війни». Болісна, емоційно влучна, глибока художня серія, у якій попри все є місце для барв і світла. Про роботу над альбомом ілюстраторка розповіла в інтерв’ю Marie Claire.

Юля, редакція Marie Claire уважно стежить за твоєю творчістю і захоплюється тобою! Як виникла ідея об’єднати ілюстрації в книгу?

Від початку роботи над цією серією було декілька пропозицій від різних видавництв. Для мене важливо, щоб книга вийшла саме в українському видавництві. Я рада, що Видавництво Портал і Олег Грищенко (куратор видання та співзасновник Pictoric) поклали цю відповідальну організаційну справу на свої плечі.

Ти переживаєш травматичний досвід війни на відстані, в тім твої ілюстрації переповнені емоцій. Розкажи, будь ласка, як ти їх створювала?

Не думаю що маю право називати цей досвід травматичним, принаймні я фізично знаходилася там, де мала можливість відволіктися і визирнути у вікно, і там було мирне небо без падаючих снарядів. Але картини звісно переповнені емоціями, бо коли ти дзвониш додому і чуєш сирени і вибухи, і часто “скоро вимкнуть світло, напевне зв’язку знову не буде декілька днів, не хвилюйся”. Ти знаєш, що у вікні там десь за лісовою смугою Ірпінь, Буча і щільні стовпи диму стоять вже багато днів, і твоя краща подруга звідти так і не відповіла на жодне повідомлення  –  важко обійтися без стресу, де б саме ти не знаходився.

В нашому минулому інтерв’ю ти зазначила, що найскладніше – передати так, як було насправді. Як твої знайомі реагують на ілюстрації, присвячені ним? Просять внести корективи?

Ні, жодного разу ніхто не питав про зміни. Здебільшого казали: “О, точно, так все і було”. Декілька друзів побажали не зазначати свого справжнього імені. Взагалі не думаю, що малюю обличчя прямо з фотографічною схожістю, але ім’я звісно змінила, ок. Деякі іноді постять мені картинку до чату, згадують свої найстрашніші дні і ми знову обговорюємо як все було. Деякі не хочуть взагалі згадувати про травматичний досвід. Але ніхто ще не приходив з правками. (Усміхається.)

Якщо візуально оцінювати «Ще один день війни», на твою думку, твій травматичний досвід відбився в кольорах та формах, які ти використовувала?

Так, я помітила що лінія стала нервова і кольори відповідні. І це не дивно, якщо постійно малюєш як щось вибухає чи горить. Взагалі “Ще один день війни”  – це документ часу в якому ми живемо. Важливо щоб ці емоції, пам’ять про ці трагічні події залишись в українському мистецтві. Ілюстрація як графічне медіа сьогодні, напевно, є найдієвішим у візуальній комунікації, особливо якщо говорити про поширення українських історій за кордоном.

Ти слідкуєш за українськими сучасними митцями, зокрема, ілюстраторами? На твою думку, хто найвдаліше фіксує події, які ми зараз переживаємо?

Здається, по можливості, документували майже всі, кого я знаю, незважаючи на стрес, поганий зв’язок, перебої зі світлом і те, що час від часу доводиться малювати у сховищі. Візуальний відгук йшов майже на кожну трагічну подію. Минулого року мене вразила серія Дані Немировського, яку він малював, як то кажуть, з натури, у підвалі під час руйнування Маріуполя. Сергій Майдуков їздив малювати на передову. Графічні історії Жені Олійник вже можна зібрати в книжку, що включає і перші години після вторгнення, і ночі в коридорі, і загальний психологічний відгук, і звіт про черговий день. Якщо подивитись на виставкові проекти Pictoric (спільноти українських ілюстраторів), то можна знайти безліч документальних або метафоричних візуалізацій, у когось з авторів це один плакат, у когось уже серія замальовок-рефлексій, але всі вони однаково цінні.

Що ти зробиш, в першу чергу, коли зможеш приїхати в Україну?

Обійму міцно маму. Полежу вдома. Зустрінусь з друзями, як завжди. До декого вже схожу попрощатись на цвинтар.

Читайте також: ФОТОВИСТАВКА «СМІЛИВІ НЕСТИ СВІТЛО» ПРО НАЙСКЛАДНІШУ ЗИМУ В ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 

Повʼязані теми:

Юлія ТвєрітінаНевеличка розмованова українська книга

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: