Small Talk: Оксана Семенік, історикиня мистецтва та дослідниця, про повернення української ідентичності митцям Куїнджі та Рєпін, та танцівницям Дега

Минулого року Національна галерея у Лондоні перейменувала «Російських танцівниць» Деґа на «Українських танцівниць». В лютому цього року арттусовку сколихнула новина, що Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку визнав Архипа Куїнджі та Іллю Рєпіна українськими художниками (Івана Айвазовського з часом ідентифікували як вірменського митця). Тоді ж у Музеї змінили назву картини Едґара Деґа з «Російські танцівниці» на «Танцівниці в українських костюмах». Це стало можливим завдяки ініціативі, зокрема, Олександри Ковальчук з Одеського художнього музею, культурологині Маріам Найєм, та історикині мистецтва й дослідниці Оксані Семенік.

Колумністка Аліса Калюжна поговорила з Оксаною, яка на початку повномасштабної війни створила проєкт Ukrainian Art History у твіттері (тепер Х), розповідаючи про українських митців і їхні роботи, а нещодавно — радіоблог «Українське мистецтво в іменах» на Радіо Культура, де говорить про культурну дипломатію та як вона допомагає у боротьбі з проросійськими культурними наративами.

В чому полягає важливість культурної дипломатії?

Я переконана, що культура – це мʼяка, але потужна сила. Ми, наприклад, бачимо зараз наслідки культурної пропаганди росії – коли в контексті країни-окупанта говорять не про багаторічні злочини, колонізацію та імперіалізм, а про балет, російське мистецтво, спорт чи класичну музику. Через культуру росії вдається бути присутньою в світі. Хоча, звісно, окрема розмова про те, що насправді залюблені західною аудиторією «російські митців» – насправді є представниками українського мистецтва.

Зараз, очікувано, інтерес до російсько-української війни зменшується. Але через культуру та культурні події ми можемо продовжувати тримати увагу до України. Я думаю, що підтримка України та допомога також залежить від успіхів культурної дипломатії. Через культуру ми комунікуємо про злочини росії, про їх імперські амбіції, про людські долі, про наші втрати, про нашу історію та культуру, яка може бути знищена.

Які втрати Україна зазнала на цей час в мистецтві і культурі ? Як фактичні, так і метафоричні.

На жаль, їх дуже багато. Це пошкодження памʼяток культури, зруйновані бібліотеки та школи, втрачені та знищені назавжди артефакти (Іванківський краєзнавчий музей), викрадені музейні колекції (Херсонський художній музей) – і це те, що ми бачимо не деокупованих територіях або тих, які зазнали руйнувань в умовному тилу. А що відбувається на окупованих територіях ми навіть не знаємо. Наприклад, були повідомлення від самих же росіян, що в Криму та на Херсонщині проводять історичні розкопки. Це теж втрати для нашої історії та культуру. Втрати – це також про спеціалістів, які поїхали закордон та не повернуться. Це неможливість спокійно займатись дослідженнями та розвивати науку. 

Але людські втрати найгірші. Гинуть в окупації, від російських ракет та на фронті українські діячі культури. Наприклад, доля художника та засновника Музею сучасного мистецтва Херсону Вʼячеслава Машницького невідома. Він зник під час окупації. 

Коли мене запитують іноземці, як підтримати українських митців, я відповідаю, що вони можуть розповідати про наше мистецтво та робити його видимим. Але також – донатити на ЗСУ і говорити про важливість військової підтримки. Бо якщо ми не зможемо оборонятись – не буде вже ні українських митців, ні української культури.

«Українські танцівниці», Едґар Деґа

У своєму проєкті ви здебільшого орієнтуєтесь на іноземців. З якими упередженнями ви стикаєтесь найчастіше щодо української культури? Що їх дивує найбільше?

Це цікаве питання, бо дуже мало людей закордоном взагалі щось знали про українську культуру. Навіть ті, хто навчався на історії мистецтва. Тому що українське мистецтво або взагалі було відсутнє в цих програмах або це подавалось як «російське». Хтось дякує за те, що я знайомлю їх з українським мистецтвом і відгуки загалом позитивні. Але  упередження теж бувають. Наприклад, що українська культура – це не тільки вишиванки, козаки чи дічата у віночках. Або, що українські художники є також представниками інших культур – єврейської чи кримськотатарської. Часто читачі не хочуть вірити, що натхнення багато українських митців брали від народної культури та мистецтва, а не від більш відомих європейських художників. Але такі думки поширені і в нас, бо, на жаль, ми не дуже знаємо своє мистецтво. 

На коментарі про те, що українського мистецтва не існує, бо це все росія – я вже не реагую, бо зазвичай це проросійські боти або цілком реальні люди. З ними не варто вступати в дискусію.

Що важливо пояснювати іноземцям про українське мистецтво?

Що вони не знають про українське мистецтво не тому, що воно не цікаве чи в нас не було видатних митців, а через репресії та знищення української культури росією. А також російську культурну пропаганду, на яку витрачались мільйони, якщо не мільярди. І це почалось не 2022 і не 2014 року. Це почалось ще з часів російської імперії, коли українську мову та культуру забороняли. Коли вищі мистецькі навчальні заклади в Україні були під забороною і українські митці змушені були навчатись в Петербурзі. Українське завжди сприймалось, як щось вороже, а українська культура – як загроза. Згадаймо радянські репресії, Розстріляне відродження, знищення творів мистецтва та цілих мистецьких шкіл (бойчукістів). Знову українське мистецтво під забороною. А народне та традиційне мистецтво підносили як щось вторинне, не цікаве, наївне та примітивне. Українських митців знищували за їх мистецтво – Михайла Бойчука,  Аллу Горську, Федора Кричевського, Казимира Малевича. А у більшості митців був досвід репресій та заслань – Ярослава Музика, Параска Плитка-Горицвіт, Опанас Заливаха, Ольга Рапай-Маркіш та інші. 

Яким став перший крок на шляху до атрибуції митців у комунікації зі світовими музеями?

Насправді все почалось з мого стажування в музеї Zimmerli в Нью Джерсі. Там я працювала з колекцією українського мистецтва, але побачила, що є художники які народились та працювали в Україні, але атрибуйовані, як росіяни. Я почала досліджувати так звану російську колекцію і знайшла там багато таких випадків. Потім зрозуміла, що ця проблема дуже поширена і почала писати музеям, чиї колекції я змогла дослідити онлайн. Я писала їм листи, лишала запити у формах на сайтах, тегала їх у твітері та писала про цю проблему. Тому кроків багато. Але у кожного своя історія.

Чи існує гендерна дискримінація в мистецтві? В чому вона виражається?

Я вважаю, що ця проблема досі існує допоки буде існувати нерівність між жінками та чоловіками – у доступі до освіти, розриву в оплаті праці, стереотипах та сексизмі. Звісно, з часом ситуація покращилась і саме тому, наприклад, у своєму радіоблозі «Українське мистецтво в іменах» мені не складно було обрати порівну чоловіків та жінок. Але, якщо говорити про мистецтво 18 чи навіть 19 століття – це буде складнішою задачею. Тому що жінкам довго забороняли вчитись мистецтву та потім бути художницею. Звісно, художниці були й тоді – але імен відомо не так багато. Частково тому, що вони лишались анонімними або ховались під чоловічими іменами. Але якщо ми подивимось на 20 століття, то багато жінок «направляли» займатись так званим декоративним мистецтвом – керамікою, вишивкою, розписом тощо. І через ставлення, що це мистецтво вторинне, «не високе», та ще й жіноче – ми сприймаємо досі його як щось не цікаве. Жінки лишались в тіні своїх чоловіків-художників або залишали карʼєру заради материнства. І досі доводиться робити цей вибір або бути чиєюсь дружиною. 

А в розмовах довкола мистецтва ми все ще продовжуємо життя стереотипам про жінок художниць та їх мистецтво.

Марія Примаченко – найяскравіша представниця українського мистецства. За останній рік стався справжній бум на її творчість. А на яких ще мистикинь ви б радили звернути увагу?

Я дуже люблю Катерину Білокур. Її життя – це боротьба за те, щоб бути та називатись мисткинею. І я не розумію, чому її продовжують називати «наївною». У нас існує проблема з цим терміном у нас всі художниці і народні, і традиційні, і без академічної освіти – «наївні». 

Одні з перших нам відомих художниць – Марія Башкірцева та Марія Раєвська-Іванова. Якщо авангардистки – це Олександра Екстер та Марія Синякова. Абсолютно геніальна Ганна Собачко-Шостак, яка була представницею традиційного мистецтва та надихала авангардистів. Бойчукістки Оксана Павленко, Софія Нелепинська-Бойчук, Ярослава Музика. Шістдесятниці Алла Горська, Галина Севрук, Любов Панченко… Я можу продовжувати дуже довго. З сучасних – це Алевтина Кахідзе, Лія Достлєва, Сана Шахмурадова-Танська…

Визнання Малевича як українця музеєм Стедліка в Амстердамі – теж ваших рук справа?

Не моя. Але ж я не єдина, хто намагається комунікувати зміни в коректній атрибуції українських митців. Дослідники Малевича – це Тетяна Філевська, Дмитро Горбачов, Жан-Клод Маркаде. І саме вони досліджували його українськість в мистецтві. Завдяки дослідницьким роботам ці зміни відбуваються швидше та можна сказати якісніше. Адже на ці дослідження можна спиратись в комунікації з інституціями.

Що зараз у фокусі вашої уваги та роботи?

Зараз я продовжую дослідження образу Чорнобильської катастрофи в українському мистецтві та сподіваюсь, що знайдеться видавництво, яке зацікавиться видати таке дослідження. Я також досліджую творчість Марії Примаченко (але поки не буду спойлерити майбутній проєкт). І, звісно, особливе місце займає мистецтво українських художниць та гендерна історія.

Читайте також: SMALL TALK: ВАСИЛЬ КОРЧОВИЙ, АВТОР КОНТРОВЕРСІЙНОЇ СКУЛЬПТУРИ «ВПЕВНЕНА» ПРО НЕСТАНДАРТНУ КРАСУ, СМІЛИВІСТЬ ТА НЕВІГЛАСТВО