Small Talk: режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук про фільм «Літургія протитанкових перешкод»

«Літургія протитанкових перешкод» у конкурсі короткого метру Sundance Film Festival Р", - повідомив на своїй сторінці режисер фільму Дмитро Сухолиткий-Собчук. Він цьогоріч представляв Україну на Каннському кінофестивалі стрічкою "Памфір", яка була відзначена нагородами на різних кінофестивалях. Про те як виникла ідея та проходила робота над «Літургія протитанкових перешкод» Дмитро розповів в інтерв'ю.

Як з’явилася ідея зняти фільм про людей, які змінили професію, аби допомогти Україні?

Спочатку це було просто спостереження за тим, як країна змінюється і акумулює свої сили навколо єдиного бажання — перемогти і вистояти. Перші півтора місяці я й сам переключився: займався волонтерством, допомагав одній організації, координуючи біженців, надаючи інформацію сім’ям з дітьми, які хотіли виїхати, хоч і несистемно, але виконував деякі гуманітарні місії. І з часом стало зрозуміло, що в багатьох організаціях система вже налагодилася, не потрібно застосовувати особисті зв’язки, щоб допомогти, і я зрозумів, що моя робота уже не настільки ефективна, як  на початку. Тож я більше почав брати до рук камеру та фіксувати те, що бачу, знімав ролики для «Вавилон-13». Так розпочав працювати зі скульпторами. Насправді це було досить хаотично. Я провів з ними один день, і збирався на цьому закінчити. А потім в Україні з’явилася систематична підтримка кінематографістів “DOCU/HELP” від фестивалю Docudays. Вони сказали, що є запит від New Yorker на пошук історій людей, і я подав заявку. Через деякий час виявилося, що я з проєктом «Літургія» переміг, і вони надали фінансовий грант. Таким чином, я почав системно приїжджати до скульпторів та продовжив зйомки фільму, який був одним з тих, що починалися з моїх спостережень. Зараз він завершений, а ще два знаходяться у процесі створення. Загалом, я не збирався знімати документальне кіно, але війна внесла свої корективи.

Що було найскладнішим у процесі знімання під час війни?

Напевно, планувати свій час та час людей, які зі мною працювали. Що стосується скульпторів, то одна з їхніх майтерень знаходиться на території, куди прилетів снаряд, і вони бачили момент прильоту. Тож після цього вони дуже обережно ставилися до повітряних тривог. До того ж, інша їхня майстерня знаходилася біля об’єкту залізничного сполучення, що міг становити інтерес для ворога. Це створювало додаткову напругу.

Звідки ви брали історії українців, які тимчасово змінили професію?

Переважно це було в той насичений період, коли я працював як фіксер, допомагаючи різним знімальним групам, тож мимоволі дізнавався історії людей, які волонтерять під час війни. Деколи це було з «Вавилон-13», деколи з громадськими організаціями, яким я допомагав шукати ліки, деколи з організаціями, які вивозили біженців. Я зустрічав людей, слухав їх історії. Було зрозуміло, що розповісти про всіх неможливо. Проте можна обрати одну тему і на невеликому прикладі показати, як система громадського супротиву працює. А працює вона в нас на «відмінно». Мені здається, її можна записувати як основну нашу особливість менталітету.

Через який час після початку повномасштабного вторгнення Ви відчули бажання повернутися до творчості?

Я б не назвав це поверненням до творчості, це радше було повернення до професії. І сталося це десь через півтора місяці після початку вторгнення, коли стало зрозуміло, що волонтерю я не так якісно, як міг би знімати. А також, що з моїх спостережень може вийти непогане документальне висловлювання. У квітні з’явилася необхідність повернутися до роботи над «Памфіром» через зобов’язання перед партнерами. Тоді ми одержали запрошення від різних програм Каннського кінофестивалю, і треба було обрати, у якій саме ми будемо обрати участь.  Прем’єра у Каннах здавалася дуже дивною. Довелося адаптуватися саме до умов мирного життя – голосної музики, людей після одинадцятої вечора на вулицях, феєрверків. Разом з тим, під час роботи не відчувалися жодні звичні складнощі, жодні творчі незручності, оскільки я цінував безпосередньо можливість творити. І це вперше не хвилювався перед прем’єрою. Війна змінює цінності.

Яка з останніх новин вас потішила?

Кожного дня намагаюся знайти в стрічці новин хоча б невеличку позитивну звістку. На мій погляд, ми живемо у такий час, коли необхідно робити саме так. А от головна позитивна новина, яка на нас неодмінно чекає, — це новина про перемогу.

Читайте також: КОХАНЦІ, СЕКРЕТНІ АГЕНТИ, КУХАРІ ТА ЗОМБИ: У КИЄВІ ВПЕРШЕ ВІДБУДЕТЬСЯ КІНОФЕСТИВАЛЬ «ВІКЕНД У ПАРИЖІ»