Small Talk: режисерка Тоня Ноябрьова про фільм «Ти мене любиш?» та участь у «Берлінале-2023»

Ігровий повнометражний фільм «Ти мене любиш?» режисерки Тоні Ноябрьової представить Україну у програмі Panorama конкурсу «Берлінале-2023» , де відбудеться його світова прем’єра. Про участь у престижному кінофестивалі, зйомки та якісне кіно - ми поговорили для Marie Claire.

Тоня, якою була ваша перша думка, коли ти дізналася, що твій фільм «Ти мене любиш?» потрапив до конкурсу «Берлінале»? Загалом, це було для тебе несподіванкою?

Це як політ у космос (сміється). Мені здається, що для будь-якого українського (і не тільки) кінематографіста це один із найважливіших кінофестивалів світу. Це надзвичайно почесно не тільки для мене особисто як для автора фільму, це також важливо для нашої країни. Берлінале — важливий майданчик, де маємо честь показати українське кіно українською мовою про Україну періоду 90-х. Це можливість говорити про Україну, про події, які тут відбуваються, та привертати увагу аудиторії не тільки до війни в Україні, а й до нас як до культурних діячів, здатних говорити на рівних з усім світом.

Для кого та про кого цей фільм?

Це особиста історія мого дорослішання та становлення покоління. Це моя пісня про прощання з дитинством ілюзій і відчайдушних пошуків кохання. Кіра (прим. ред. головне героїня)– символ мого покоління, першого покоління незалежної України.

Я слідкувала у ФБ, як тривала робота над стрічкою. Судячи з кадрів, ти зібрали цілу колекцію речей — «крашів» нашого дитинства. Це так? Розкажи, навіщо та як довго тривала робота над інетр’єрами та костюмами?

Я просто повернута на деталях, супер перфекціоніст. Це стосується не тільки цього фільму, а і всіх моїх робіт. У мене не буває дрібниць, типу «і так згодиться», це не про мене. Усі на майданчику знають, що якщо я сказала, що щось має бути бездоганним, то воно має бути бездоганним. Атрибутику 90-х ми виготовляли по ескізах: усі наклейки, коробки, банки з Пепсі. А ще шукали жуйки, які були в той час, одежу з лейбами того часу. Усе було супер автентично. Можу сказати, що моя команда просто справжні герої, особливо художниця по костюмах Тетяна Кремень. Вона така ж сама фанатична особа, як і я, тож ми легко з нею порозумілися — з півслова, не потрібно було давати якісь там референси, хоча вони у нас, звичайно, були. Пошуки одягу тривали рік, адже в кадрі з‘являється багато персонажів, зокрема другорядних акторів та акторів масових сцен. Ми прагнули, аби все було «трушно». Це стосується і реквізиту, і інтер’єрів квартир. Наш художник Володимир Романов і його чудова команда реквізиторів постановників справжні збоченці (в хорошому сенсі): знаходили навіть журнали того часу, аби підтримувати дух епохи навіть у наймених дрібницях. Я можу годинами розповідати про ті скарби, які у нас були на майданчику і про те, якого рівня перфекціонізму ми досягли бажаючи відтворити справжню атмосферу 90-х років. Іноземці, які бачили фільм, кажуть, що вони вражені такою природністю історичного відтворення в кадрі. Я дуже пишаюся картинкою, яку зможе побачити глядач. Це моя особлива гордість.

На який з елементів дизайну ти полювала найдовше? Що з цього залишиш собі?

У нас є дефіцит транспорту тих років, особливо габаритного. Тролейбусів у нас нема старих, ми не змогли їх знайти, так само як і не знайшли трамвай. Дуже хотіла побачити їх у кадрі…але ми принаймні знайшли автобус. А все інше можна було якщо не знайти, то виготовити. Ну і, чесно кажучи, чого нам найбільше бракувало, так це Києва 90-х років. Його, скажімо так, більше не існує, і це стосується не конкретних місцевостей, а прямо глобально. Ти не можеш майже жоден будинок зняти без пластикових вікон, без кондиціонерів, без рекламних вивісок. Це був жах і це велика біда. Дуже болить, що ми не зберегли і не зберігаємо історичну пам’ять.

Усі брали собі якісь жуйки, хтось піджак, хтось светр, хтось посуд. Я взяла тарілку з ведмедиком, у мене була така сама в дитинстві. Але зараз найбільше пригадується те, що в нас просто на кожному кроці стояли ці баранці на кухні і незламні півники. Якщо би хтось колись знав, що буде війна і буде така цінність цього незламного півника, то ми би там просто билися один з одним за цей за весь цей скарб. Я до сих пір кусаю собі лігті, що не взяла жодного незламного півника чи баранця…

Що для тебе важливо донести до глядача цим фільмом?

Я хотіла, щоб аудиторія фізично відчула, як наше минуле вислизає ніби пісок крізь пальці. Вкладаючи усе своє серце в цей фільм, ми з командою ретельно відтворили кожну деталь того часу, яку зберегли у своїй пам’ять і душі, щоб передати відчуття минулої епохи на екрані. Епохи, коли ваші батьки були молоді, а ми непокірні й по-дитячому наївні, з великим відкритим серцем….і все життя попереду.

Який з недавно переглянутих фільмів ти радиш подивитися кожному?

У мене досить специфічний смак. До того ж, чесно кажучи, не можу сказати, що я багато чого дивлюсь зараз через брак часу. Отак, щоб фільм, який мені сподобався, то це напевно «Close» («Близько»). Це про двох хлопчиків, їхнє дорослішання. Дуже ніжний, дуже красивий. Рекомендую до перегляду. 

Читайте також: У КИЄВІ ВІДБУЛОСЯ ВРУЧЕННЯ ПЕРШОЇ ПРЕМІЇ-ВІДЗНАКИ УКРАЇНСЬКОГО КІНО ТА ТЕАТРУ «ЧОРНИЙ ЛОТОС»