Small Talk: журналістка Анна Лодигіна про англомовне тревел-шоу Back to the Roots
На головному польському мовнику TVP World відбулась прем’єра англомовного тревел-шоу Back to the Roots. Авторка проєкту – українська журналістка, колишня шеф-редакторка ELLE.UA Анна Лодигіна . Разом з польською командою вона здійснила подорож містами Європи: від великих як Париж та Відень, до маленьких як Етталь та Санліс, аби розповісти про те, наскільки тісно культурно та ціннісно Україна пов’язана з Європою. А начебто причетність країни до «русского мира» – не що інше, як російська пропаганда. Власне про те як тривала робота над проєктом та які відкриття в процесі зробила для себе Анна вона розповіла Marie Claire.
Аня, як тривала робота над кожним епізодом? В тебе велика команда?
Кожного дня протягом двох місяців я заварювала собі зранку каву, йшла до кімнати, зачинялась і не виходила звідти до пізньої ночі. Кожен з цих восьми тижнів мав кодову назву. Почалось усе із тижня Сергія Прокоф’єва. До дзвону у вухах цілодобово я слухала його опери та балети, паралельно читаючи чисельні щоденники композитора у пошуках запитань – як саме його життя на Донбасі вплинуло на творчість, чи вважав він себе українцем та що про це думає його родина? У ході пошуків виявилось, що онук Прокоф’єва теж музикант, живе у Лондоні, і навіть влаштовував концерти на підтримку України. Ми йому звісно написали із запитом про інтерв’ю, чесно кажучи не очікуючи на відповідь. Але він відписав. Його зворушливий лист, де він пише про дитинство свого дідуся в Україні, розчулив мене до сліз. Наше інтерв’ю з ним – один з найтепліших спогадів цієї програми.
Водночас тиждень під назвою «Іра Маланюк» був схожий на гру у хованки, в якій я програла. Тому що усі спроби знайти інформацію про зірку оперної сцени українською чи англійською були безрезультатними. Окрім довідки у вікіпедії, мені допомогла працівниця музею Соломії Крушельницької пані Ірина, яка проговорила зі мною телефоном півтори години, розповідаючи про зіркові знайомства співачки, її виступи на сценах Лондона та Мілана, життя у потягах, невдалі кохання та самотню старість. Їй пощастило зустрітися з Маланюк за життя, коли та вперше після еміграції приїхала до України, це вже сталось після закінчення її кар’єри. Тож інформація пані Ірини була буквально на вагу золота. В іншому я покладалась на подорож до Граца та Відня, де Маланюк працювала. Не дарма проект має формат експедиції, під час якої ми їдемо та збираємо інформацію по крихтах уже на місці.
За кожним героєм стоїть своя історія. І це тільки етап розробки епізодів. Про самі експедиції краще не говорити, а дивитись що з цього вийшло силами восьми людей.
Як відбувається факчекінг?
Чим давніше людина жила, тим складніше збирати про неї інформацію та перевіряти. Інколи речі, в яких науковці були впевнені ще два роки тому, сьогодні ними ж спростовані. Одна з найулюбленіших в цьому сенсі історія про Реймське Євангеліє, яке було виготовлене у Києві в 11 столітті. Тривалий час його появу у Франції, де воно зберігається, пов’язували з Анною Ярославною – донькою Ярослава Мудрого, яка вийшла заміж за французького короля. Оскільки її життя та переїзд до Франції теж припали на 11 століття. За спростованою вже легендою, вона ніби привезла його в своєму посагу. А от інформацію, що на цьому Євангеліє, виготовленому в Києві, до 17 століття присягали під час коронації французькі монархи, спростували не так давно, і наша команда дізналась про це під час зйомок.
Це моє переконання, але історія завжди пов’язана з містифікаціями. Яка твоя улюблена?
Я це називаю – містифікаціями-спекуляціями. Але часто так трапляється, коли ми настільки кимось пишаємось, що хочемо додати цій людині додаткових почестей. Наприклад, один з наших випусків прясвячений науковцю Юрію Дрогобичу, який навчався і викладав у Болонському університеті. Також він був там ректором. Якщо почитати українські джерела, виникає враження, ніби Дрогобич був чи не найважливішою персоною університету та керував ним кілька років. Втім, це не виявилось не зовсім правдою.
Історик Болонського університету розповів нам, що у 15 столітті було два ректори. Один з них обирався строком на один рік зі студентів-іноземців. Наприклад, іспанці висували свого кандидата, французи і поляки свого. І серед них уже обирався один, який був менеджером в деякій мірі над студентами-іноземцями та професорами. Ось цим ректором і був Дрогобич. І всього рік. Беззаперечно, це було дуже престижно й знаково, але в іншому сенсі, ніж подається у нас.
Чия історія стала для тебе відкриттям в процесі роботи?
Історія Івана Франка, якого ми знаємо ніби ліпшого друга з дитинства, мене здивувала не менше від історії письменника Володимира Щербаненка, про існування якого не здогадувалась до початку роботи над програмою Back to the Roots. І знаєте, що сумно? Перед інтерв’ю праонука Франка, пані Адріанна, сказала що трішки хвилюється, бо ще ніколи не давала інтерв’ю. Ні-ко-ли. Уявляєте? При цьому вона продовжує традицію започатковану її прадідом – і не тільки носить вишивані сорочки, але й сама їх вишиває. Також вона показала нам весільну сукню своєї мами, яка мала вишивані елементи. Оскільки носити вишиваний одяг у радянські часи було небажано, про існування цієї сукні пані Адріанні навіть не знала. Вона дісталася їй уже після смерті мами, яка ховала сукню як скарб протягом усього життя.
Хто для тебе герой з української історії, культури?
Як показує сьогоднішній досвід, героями можуть бути навіть електрики, оператори зв’язку та залізничники. Ці люди увійдуть в історію разом із нашими захисниками на фронті, лікарями, волонтерами і навіть нашими сусідами, які допомагають рятувати дітей та ховають український прапор під бетонними плитами.
Який найцінніший артефакт тобі вдалося тримати в руках в процесі роботи?
Коли ми їхали до Франції, найбільше я чекала зустрічі не з Парижем, а з Реймським Євангелієм. Цій реліквії понад 10 століть! Вона зберігається у Бібліотеці Карнегі, що в Реймсі, у спеціальній кімнаті, і лише деякі співробітники мають право брати її до рук. До речі, за останніми правилами, які діють в усіх музеях та галереях Франції, не потрібно одягати рукавички для цього. Оскільки вони збирають пил на собі, а також зроблені із цупкого матеріалу, який може пошкодити крихкі культурні пам’ятки. Тож головне, помити руки! Хоча я не мала права торкатись Євангелія, бачити його настільки близько, щоб у деталях розглянути відбитий на ньому час, зокрема, час французької революції під час якої його обкладинка та коштовності були викрадені, викликало захват і хвилювання водночас. Дивовижно, що ще в 11 столітті у Києві виготовляли настільки приголомшливі речі. І складно уявити, люди якої величини та значущості могли торкатися сторінок цього Євангелія протягом останньої тисячі років.
Також неочікувано ми знайшли в Еттальському монастирі рояль, який належав Сергію Прокоф’єву. Йому вже понад 100 років! Коли композитор приїхав в Етталь у 20-х роках, у нього не було інструменту, тож він ходив до сусіда аби писати музику та займатися коректурою нот. Потім він познайомився з диригентом з Мюнхена, і той організував йому конкретно цей рояль. Монастир, де він зараз стоїть, був через дорогу від вілли, де жив Прокоф’єв.
З ким з історичних персонажів ти б хотіла випити кави, а з ким шампанського та про що повела б мову?
З дуже багатьма. Але перший, хто спадає на думку, це Серж Лифар. Він народився в Києві, потім емігрував до Франції, і згодом очолив Паризьку балетну трупу в Grand Opera, де зробив справжню революцію. Він дружив з Коко Шанель, Марком Шагалом, Пабло Пікасо. Був на королівських прийомах, і за легендами мав зустріч з Гітлером, коли німці окупували Париж. З опери тоді усі втекли, Лифар був єдиним керівником хто лишився. Його мета була – зберегти оперу. Також він переховував євреїв. Ця сторінка маловідома, провокативна. Тож хочеться дізнатись правду, як все було насправді. І я думаю це розмова не під каву точно. Щонайлегше, під вино мабуть.
Читайте також: РЕВУЧІ 20-ТИ: БОГЕМНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ