Унікальний глядацький досвід: фільми з минулого століття, від яких маєш дивні відчуття, але не можеш зупинитися дивитися 

25 січня в український прокат виходить відреставрована версія фільму Девіда Лінча «Загублене шосе» – стрічки, яка славиться своєю містичністю та дивакуватістю від режисера, котрого можна сміливо назвати іконою сюрреалізму не тільки в кіно, але і в мистецтві загалом.

Кадр «Загублене шосе», 1997

Напередодні ретроспективного прокату кінокритикиня Єлизавета Сушко спеціально для Marie Claire зібрала шість фільмів, які вдало поєднують в собі психосексуальність та сюрреалізм і тримають увагу настільки сильно, що як би не було дивно, містично, страшно чи навіть некомфортно – зупинити перегляд неможливо. Всі вони були зняті в ХХ столітті, але сьогодні й актуальні, й цікаві.

«Загублене шосе», реж. Девід Лінч (1997)

Лінч — геній сюрреалізму. Його найвідоміші роботи, нуарні заплутані стрічки, часто детективи, стали класикою та мають фанатів(-ок) крізь роки. «Загублене шосе» не підкорив ні критиків(-инь), ні прокат у свій час, але стрічку можна сміливо назвати одним з найчистіших провів Лінча. Cценарій до цього фільму він писав разом із Баррі Гіффордом, автором роману «Дикі серцем». Заплутаний сюжет та глибокі персонажі просто тоді виглядали як самоцитування, але насправді саме це грає з глядачем(-кою) в гру, яку можна сміливо назвати глядацьким досвідом. 

Переказати сюжет лінійно просто неможливо. Він має кілька початків та кілька розвʼязок, а зрозуміти, що з цього правда – складно. Це підкреслює гра, яку Лінч разом з оператором Пітером Демінґом ведуть із візуальною частиною стрічки. Але чи потрібно знайти правду? Та чи дійсно важливо, хто вбивця та кого вбили насправді – дружину, яка зраджувала, чи «Дік Лоран мертвий»? В такий сюрреалістичний сон-головоломку і відправляє Лінч свого фаната(-ку). 

«Гуммо», реж. Гармоні Коррін (1997)

У 2023 році Гармоні Корін сказав, що більше не цікавиться кіно в класичному його значенні, й набагато більше його нервові закінчення збуджують відеоігри. Тому він і представив на Венеційському кінофестивалі свій AGGRO DR1FT, який цієї зими буде показаний в Штатах у стриптиз-клубах та виставкових центрах за участі режисера. Але він знімав контраверсійне кіно з самого початку свого шляху. «Гуммо» тому підтвердження.

Його герої та героїні — безталанні діти в Ксені, штат Огайо. Вони вбивають свій час на вулицях — мучать котів, вештаються та вчаться жити у жорстокому світі. Їх містечко постраждало від торнадо в 70-х і більше ніколи не відновиться. Як і їхні життя, в яких не хочеться повернутися додому. Це часто гидке кіно, та його висловлення саме в цій неприємності.

«Суспірія», реж. Даріо Ардженто (1977)

До того, як Лука Гуаданьїно зняв однойменний трилер з Дакотою Джонсон та Тільдою Свінтон, італійський режисер зняв стрічку в жанрі джалло — спекулятивному на людських страхах, але до біса естетичному горорі про танцівницю, яка потрапляє в містичні обставини. Саме «Суспірія» 1977 року закріпила  закони жанру, які й сьогодні наслідують європейські режисер(-к)и.

Закручений сюжет, яскраві кольори, лячна до кісток музика та багато сексуальних сцен — все це поєднано в стінах танцювальної школи з таємничими вбивствами студенток.

«Сало, або 120 днів Содому», реж. Пʼєр Паоло Пазоліні (1976)

Одна з найскладніших стрічок для перегляду зі списку — остання робота італійського режисера, яка вийшла на екрани вже після його смерті. Кіноінтерпретація книги Маркіза де Сада «120 днів Содому» стоїть на садомазохізмі, фашизмі й насиллі як на трьох китах. Зображення сексуальних тортур обурило всю Європу. Але навіщо картину дивитися сьогодні?

Після двох років постійних санкцій, стрічку визнали витвором мистецтва. Жорстоко вбитий режисер гіперболізує відчуття реальності та наділяє те, про що не говорять формою: для когось безумства, для когось болі, а для когось — прийнятною нормою існування. Фільм має купу тригерів та не рекомендується для перегляду, якщо ви не готові до сцен насилля. 

«Солодкий фільм», реж. Душан Макавєєв (1974)

Ще один провокаційний фільм в історії кіно. На цей раз французька епатажна сатира про вершки суспільства. Режисер підстьобує традицію конкурсів краси, секс-праці та розпустності в очах суспільства та за свої секс-сцени є забороненим у багатьох країнах світу.

Створена в традиціях чорної сатири, це смішна та дуже політична гіперболізація, в якій обмазуються шоколадом, перевіряють цноту на телешоу та обмотують тіла, які пливуть Сеною, в пластикові пакети. 

«Кабінет доктора Калігарі», реж. Роберт Віне (1920)

Німецький експресіонізм в кіно 20-х, як і в живописі, проклав доріжку для майбутнього сюрреалізму. «Кабінет доктора Калігарі» вважається класичною роботою тих часів.

Вперше в історії кіно фільм зображає змінення людської свідомості. Німий фільм оповідає про маленьке містечко, де відбуваються таємничі вбивства. Доктор Калігарі прибуває на місця злочинів та розбирається у глибинних причинах.

Сценарій фільму був задуманий Карлом Майєром і Гансом Яновіцем як метафора безумства влади, яка ввергає підлеглий їй «сплячий» народ у страшні лиха, — малася на увазі, звичайно, програна Німеччиною Перша світова війна.

Читайте також: ЧОМУ ДЖЕЙКОБ ЕЛОРДІ — СЕКС-СИМВОЛ РОКУ. РОЗБИРАЄМО НА ПРИКЛАДАХ.