«Я хочу стати секретаркою»: Режисерка Сара Вуд про новий фільм та документалізм

Сара Вуд — британська художниця, режисерка, письменниця та кураторка. Її роботи показували в галереях та на кінофестивалях по всій Великій Британії, включаючи Інститут сучасного мистецтва в Лондоні. Як мисткиня вона ставить у фокус своїх робіт документальний образ, аби дослідити зв’язок між історією та індивідуальною пам’яттю.

З 23 по 29 вересня фільм Сари Вуд «Я хочу стати секретаркою», який зроблений з архівний кадрів, можна буде безкоштовно переглянути у рамках фестивалю короткометражний фільмів «7+7». Розпитали режисерку про роботу з відеоархівом, поєднання творчих професій та проєкти, що поєднують культури.

Чому ви вирішили працювати з архівами?  Як ви вибудовували структуру розповіді та образ головної героїні фільму «Я хочу бути секретаркою»?

Я працюю з архівними матеріалами із ідеологічних міркувань. Зміна клімату звернула нашу увагу на те, як сильно ми забруднюємо планету сучасною культурою споживання/консюмеризму. У сучасному світі, де ми можемо записувати та зберігати більше зображень, ніж будь-коли раніше, я хочу зіграти свою роль у процесі збереження. Іронічно, що надлишок образів у 21 столітті робить функцію самого зображення все менш значущою. Щоб протистояти цьому, я зосереджуюсь на екології уяви. Замість того, щоб створювати нові зображення для передачі змісту, я поставила перед собою виклик: проаналізувати образи минулого, переробити та реанімувати ці зображення для сучасного використання.  Таким чином, архівне зображення отримує глибинне і поверхневе значення. 

Коли я розпочинала роботу над «Я хочу бути секретаркою», я спостерігала за логікою сюжетних ліній, запропонованих в оригінальних фільмах про вербування середини століття, які я використовувала для створення власної версії.  Фільми про вербування були зроблені в основному в післявоєнних час і були запрошенням для покоління молодих американських жінок зайняти своє місце на ринку праці. Ці фільми грунтувалися на гендерній ієрархії. Чоловіки завжди були начальниками, а жінки — їхніми секретарками. Жінки, які мали владу, були офіс-менеджерками та вчительками.

Але якщо ви звернете увагу, фільми пропонують іншу інтерпретацію.  За прагненням залучити жінок до роботи стояв зручний меседж: якщо ви були хорошою секретаркою, ви обов’язково станете хорошою дружиною. Якщо ви добре працювали, нагородою була можливість вийти заміж за свого начальника.

Я хотіла спростувати це і вшанувати те, як жінки, що працюють разом, знайшли альтернативу тому, про що замовчувало кіно. Жіноча солідарність, товариськість, стильність, бажання також були помітні (навіть якщо вони звучали між рядками) у фільмах про набір персоналу. Я подумала, що настав час вийти цим можливостям на перший план.

Чи відчуваєте ви якісь труднощі, поєднуючи роботу художниці, режисерки та кураторки? Чи віддаєте ви перевагу якійсь одній сфері?

Я займаюсь всіма видами діяльності ніби граючись. Життя надто коротке, щоб не отримувати задоволення від усього, що ти робиш. Я люблю працювати на самоті з власними проєктами, але також отримую велике натхнення та користь від роботи з іншими художниками. 

На якій темі ви плануєте зосередитись у наступному проєкті?

Я планую зняти фільм про британського режисера Дерека Джармана. Йдеться про природу, про політику та вороже середовище, в якому він процвітав.

Також я працюю над проєктом про процес депортації. Велика Британія стає все більш «правою» державою, і це проявляється в їхній імміграційній політиці. Уряд офіційно обговорює депортацію так, ніби це дія без наслідків, наче виселення когось із однієї країни в іншу — це кінець історії. Це може здатися таким для чиновників, але я збираюся працювати з людьми, яких вивезли з Великобританії, щоб вони поділилася власними історіями, та як депортація на них вплинула.

За якими жінками -художницями та режисерами ви стежите?

Такий довгий список. Я заплющила очі, глибоко вдихнула, і це перші імена, які спали мені на думку: Марта Рослер. Кара Уокер. Валі Експорт. Таня Бругера. Емілі Джакір. Дженні Хольцер. Міа Хансен-Любов. Аліса Рорвахер. Енн-Марі Мієвіль. Хіто Штейєрл. Лорі Андерсон. Агнес Варда.

Чи стають жінки більш помітними у сучасній кіноіндустрії?

Так, але дуже повільно. 

Чому, на вашу думку, такі проекти, як 7+7, актуальні?

Я нещодавно зняла фільм для галереї у Великій Британії, але через COVID та карантин дуже мало людей могли побачити його особисто. Ми також розмістили фільм на веб-сайті галереї, і по завершенні виставки можна було побачити, з яких саме країн люди переглянули фільм протягом шести місяців, доки він був у доступі. Наскільки у всьому світі розповсюджувалося його поширення у мережі?

Фільм розповідав про те, як рухається уява, тому було дуже іронічно, що за результатами географічного аналізу демонстрації фільму в Інтернеті, найбільша аудиторія була у сусідніх до Великої Британії та інших англомовних країнах. В основному фільм дивилися у Франції, Нідерландах, Скандинавії, Німеччині, Іспанії та Португалії, але чим далі на схід та південь, тим рідшими ставали перегляди. Зрештою, англомовні країни мали високі показники перегляду, але вони зменшувались в країнах, які не мали історичного зв’язку з Великою Британією.

Це був невеликий аматорський експеримент, але я замислилась. Як ми можемо подолатикультурні відмінності? Ми повинні вміти користуватися такими інструментами, як Інтернет, але здається, що важко подолати сталі звички. Такі проєкти, як «7+7» — блискуча відповідь на це питання. Вони перестрибують через культурні кордони і розпочинають діалог. Вони — це те, що світу зараз потрібно.