Нотатки мандрівника: п’ять місць, які варто відвідати в Африці

Кажуть, якщо у житті вам судилося побувати лише на двох континентах, побувайте в Африці двічі. Олена Дружініна дозволила собі з цією думкою не погодитись: на її думку, і двічі буде недостатньо.

У мене, як у будь-якої людини, є список місць, де хотілося б побувати. Так ось Африка у ньому ніколи не значилася. Спека, злидні, кримінал, антисанітарія – такі асоціації навіювало запрошення вирушити у двотижневу подорож по ПАР та Замбії. Та й окрема «глава» листа про антималярійні препарати не надавала впевненості, що я туди хочу… Проте я вирішила ризикнути. При цьому не заперечуватиму, що бачила лише одну, начищену до блиску сторону медалі, адже подорожувала з експертами у сфері luxury-відпочинку. Хоча мені здається, що в Африку потрібно вирушати з перевіреними партнерами, або не вирушати взагалі, щоб не зіпсувати враження.

Зміст:

• казка починається
• Незнайка в Сонячному місті
• А тепер про те, заради чого ми тут зібралися
• Чому у амарули поганий настрій
• Welcome to Zambia!
• Мати Африканських міст

казка починається

Я намагалася не піддаватися настроям близьких, які проводжали мене як край світу (хоча чому «як»?!). Проте деяка настороженість перед стрибком у невідомість, звичайно, була присутня. Але все як рукою зняло, щойно я ступила на борт літака компанії Etihad. Одразу стало зрозуміло, де я бачила цей інтер’єр. Пам’ятаєте, з яким шиком героїні повнометражного фільму «Секс та місто-2» летіли до Еміратів? Тоді я думала, що це вигадані декорації, або опція, доступна тільки шейхам. Але немає! Та сама світла габардинова оббивка салону; меню, з якого, як у ресторані, можна вибрати три страви; ваш особистий монітор з сотнею новинок кінопрокату різними мовами; і навіть телефонний зв’язок між пасажирами в салоні – тепер я розумію, чому так отетеріли досвідчені героїні кіночетвірки.

Читайте також: Куди їхати за щастям: таємні місця редакції Marie Claire

Після 16-годинного перельоту приземляємось в аеропорту Йоганнесбурга. Але подивитися саме місто не вдається – тут ми лише проїздом. Від побаченого з вікна автомобіля у мене складається враження, що це величезний мегаполіс зі скла та бетону – з серпантинами потужних автострад та хмарочосами, що не залишають місця не те що для рослинності, навіть для тротуарів (ще з часів апартеїду тут ніхто не пересувається пішки). Природу можна оцінити лише за містом. Не можу сказати, що я очікувала виявити в цій частині континенту випалену сонцем пустелю, але зелений оазис, що відкрився погляду, теж не вписувався в мої уявлення про Африку. Виявляється, колись на місці Йоганнесбурга було щось подібне до наших степів, а сьогодні це одне з найзеленіших міст на планеті. І все – стараннями людини. Який іноді навіть занадто старанний: часом місцеві жителі з таким завзяттям засаджують парки навколо своїх будинків, що в одному «городі» можуть опинитися тополя та пальма, акація та кипарис, марула та сосна – виглядає кумедно та зворушливо.

Незнайка в Сонячному місті

Наш перший пункт призначення Sun City. З назви зрозуміло, що це місто, але насправді це є центр відпочинку та розваг, задуманий як комплекс казино. Справа в тому, що казино, як і порно, а також інші згубні розваги в епоху апартеїду в ПАР були заборонені. Але під тиском світової спільноти уряду доводилося робити бодай видимі кроки назустріч демократії.

Цією ситуацією скористався – хто б ви думали? – заповзятливий південноафриканець одеського походження Соломон Кесснер, який пролобіював перед владою будівництво заміського комплексу. І він не помилився: дуже скоро заможні люди з усієї країни стали проводити тут вихідні.

Ми зупинилися в одному з чотирьох готелів комплексу Palace of Lost City. І це без перебільшення палац в автентичному до найдрібніших африканському стилі. Вийшовши на балкон свого номера, я вже не могла завалитися в ліжко, як планувала після нудного перельоту. Нереально гарний вид блакитного басейну в оточенні пальм, гір та водоспадів здавався мені декорацією. Трохи згодом з’ясувалося, що я була недалека від істини: вся ця казка – не що інше, як 150-кілометровий дендропарк, створений руками майстрів усілякого дизайну на голій рівнині. Це і густі джунглі, і численні озера, і «затока» зі штучною хвилею, і «давній» амфітеатр… Втім, що казати, ви й самі все бачили у фільмі «Тарзан та загублене місто», яке знімалося саме тут.

Я провела в цьому райському куточку три незабутні дні, але при всьому захопленні не радила б залишатися тут довше. Як не крути, це вольєрний відпочинок, сконцентрований біля басейну. А на нас чекає ще багато вражень гостріше.

Читайте також: 5 унікальних храмів України

Якихось 15 хвилин і ми в Піланесберг, Національний парк ПАР, який був штучно створений у кратері вулкана, що згаснув понад мільйон років тому. Зупиняємось у Shepherd’s Tree. Це місцевий лодж-готель, що складається з відокремлених бунгало, які вибудовані в лінійку таким чином, щоб усі вікна виходили в один бік – на савану, а ви могли безперешкодно насолоджуватися видом живої природи, від якої (а отже, і від 6 000 тварин, населяючих Піланесберг) вас відділятиме лише ледь помітний дротяний паркан з пропущеним по ньому електричним струмом. На перший погляд, ніщо не викликає побоювань, та й відсутність цивілізації здається досить умовною: інтер’єр та оснащення будиночків Shepherd’s Tree Lodge тягнуть на добрі п’ять зірок.

Але я все ж таки не на жарт розхвилювалася, коли усміхнена співробітниця місцевого SPA згадала в розмові: «А тут у нас масажний кабінет, але зараз він ремонтується, оскільки вчора вночі слон розбив вікно: бідолаху дратували відблиски світла». Це що ж виходить: колючий дріт слону байдуже? Уявіть мої почуття, коли у своєму номері я виявила душ просто неба, відокремлений від зовнішнього світу прозорим склом до пояса. Не те, щоб я соромилася слонів, але так швидко водні процедури я ще ніколи не приймала.

А тепер про те, заради чого ми тут зібралися

Спочатку сафарі здавалося мені сумнівним заходом – такою собі театралізацією для туристів. Рейнджер з важливим виглядом каже тобі: «Погляньте направо!», «Погляньте наліво!», «Ось той п’ятий праворуч горбок на горі – це буйвол!» або «Бачите слона, он та-а-ам вдалині?» А ви, хоч убий, нічого не бачите. У кращому випадку, якщо на вашій камері гарний зум, помітите, що камінь на горизонті ворушить вухами, і здогадаєтеся, що це так! – таки слон. Десь через годину такого фотополювання я вирішую розслабитися і просто насолоджуватися єднанням із природою. Але моє ставлення до того, що відбувається, різко змінюється, коли посеред дороги наш крутий рейнджер різко кидає кермо і починає кричати (наскільки це можна робити пошепки): Black Mamba! Black Mamba!

Читайте також: 5 наймальовничіших природних басейнів світу

Відразу розумію, що сталося щось страшне, але не відразу – куди дивитися. Метрах за десять перед нашим джипом повзла (хоча це слово не описує її плавних реактивних рухів) чорна мамба – найотруйніша і найагресивніша змія в Африці, здатна стрибнути на висоту людського зросту. Потім рейнджер розповідав, що якби він вчасно не помітив її, мамба могла б легко застрибнути в нашу незасклену машину. Увечері в таборі нас зустрічали як героїв, місцеві хоч і жартома, але підтвердили серйозність ситуації: «Після укусу чорної мамби у вас залишається лише кілька хвилин для дзвінка адвокату».

Чому у амарули поганий настрій

Зустріч із чорною мамбою принесла удачу. Вважається везінням побачити на сафарі слона, носорога, лева, леопарда та буйвола – так звану «велику п’ятірку». Нашій групі того вечора вдалося бачити двох – носорогів і слонів. А також масу інших мешканців савани. Цілком задоволені, ми вже поверталися в лодж, коли на нашу голову впала ще одна пригода. Посеред дороги стояв слон. І мало хто вже надав цього значення, якби рейнджер його не представив: «Це – Амарула». Тут треба сказати, що ще вранці я підслухала повідомлення про рацію нашого провідника: «Амарула сьогодні в поганому настрої». Півдня мені не давало спокою, хто такий загадковий Амарула і що з ним не так. І ось пазл склався. Виявилося, що у слонів зараз період must, коли рівень тестостерону зашкалює, і у боротьбі за самок вони стають дуже агресивними. Не описуватиму в подробицях битву Амарули та його конкурента Стероїда, яку нам пощастило спостерігати. Скажу тільки те, що коли розлючений Амарула погнався за машиною, нашому рейнджеру довелося добре натиснути на газ. А я заслужила його несхвалення, не дотримавшись крику жаху – це робить тварин ще агресивнішим. Зараз весело згадувати, але тоді я, що їхала ззаду, сама не розумію як, “скла” у вузький прохід між сидіннями. Друзі досі жалкують, що не зняли це на камеру – також були налякані.

Welcome to Zambia!

Ми прямуємо до Замбії. В аеропорту курортного містечка Лівінгстон пасажири безперешкодно ходять прямо по злітному полю. А так звана стійка check-in є столом біля входу, за яким сидить охочий до жартів дядечка і вручну ставить галочку навпроти вашого прізвища в довгому списку – комп’ютери тут рідкість. Вартість візи $50. Я слухняно подаю співробітниці митниці паспорт із вкладеною в нього купюрою. Вона купюру забирає, робить якісь формальності і говорить. “$ 50, будь ласка”. Я нагадую, що вже розплатилася, а дівчина не заперечує, вірить на слово. Буває, гадаю я. Але потім виявляється, що такий трюк був виконаний не тільки зі мною: раптом хтось і сам заплутається. Згадуються слова з фільму “Бьютіфул”: “Не довіряй голодним людям, особливо якщо у них голодні діти”. Стає ясно, що це вже інша Африка. Але я зовсім не проти отримати правдиве враження.

Читайте також: Де можна добре відпочити восени

Сумні думки осідають на дно свідомості, коли ми опиняємося в розкішному готелі Royal Livingstone на березі річки Замбезі, яка за пару кілометрів утворює одне із семи чудес світу водоспад Вікторію. Тут на балконі номера в білому будинку колоніального стилю на мене вже чекають дві мавпи (щоб не виникало питань, хто тут господар), а по ювелірно вистрижених зелених галявинах вальяжно прогулюються зебри, бабуїни та двоповерхові добряки-жирафи. У цих велетнів довга не тільки шия, а й ноги – їх у темну пору доби запросто можна прийняти за стволи дерев, між якими ваша покірна слуга одного разу мало не прогулялася.

Я б назвала відпочинок у Лівінгстоні «екстремальним», адже слово ехtreme в англійській має ще одне значення: «крайність». І це, схоже, про те, як ти вечеряєш із трьома змінами страв у ресторані старовинного паровоза Livingstone Express, а за вікном миготять картинки безнадійної злиднів, і цілі села вибігають до залізниці, щоб без зла та докору помахати тобі рукою. Не розкладатимемо на складові всю гаму почуттів, які відчуваєш у цей момент (про це люди пишуть філософські трактати), але не втратити зв’язок з реальністю це допомагає однозначно. А реальність така: середня тривалість життя в Замбії – 39 років, кожна жінка народжує в середньому 5 нащадків, майже 10 із 100 дітей помирають. Один працюючий у Royal Livingstone місцевий житель годує 8 родичів. Можете уявити, як вони цінують своє місце. При цьому обслуговують тут із почуттям власної гідності, а мистецтву вести small talk у лівінгстонського персоналу могли б повчитися багато завсідників київських вечірок!

Мати Африканських міст

У моїй скарбничці вже стільки вражень, що, здається, нічого більше вразити не зможе. Однак Кейптауну це вдається – так само сильно, але абсолютно інакше. Прямо про підніжжя готелю Тablе Вау, в якому ми зупинилися, б’ється океанська хвиля. У повітрі пахне морем, і витає дух благополуччя та розслабленості. Недаремно Кейптаун у ПАР називають mother city: жартують, що тут треба чекати 9 місяців, щоби щось сталося. І справді, складається відчуття, що місцеві жителі нікуди не поспішають: у ресторанах та барах яблуку ніде впасти. Підбадьорити цих людей під силу лише «Кейптаунському лікареві» – вітру, який буквально збиває з ніг. Декілька днів він дме з океану, після чого все шкідливе і непотрібне змітається всередину континенту, а повітря в місті стає чистим і прозорим – і тоді несподівано для себе ви теж розумієте, що позбулися лушпиння.