Мода

Марш жінок: Нерівна рівність або чому жінки по всьому світу виходять на марші рівності

Татаренко Ірина

08 Березня, 2023

Як пояснити те, що в епоху надсучасних технологій і політичної коректності жінки досі мають доводити, що вони – такі ж люди, як і чоловіки? Коли ми, чоловіки, принаймні раз на рік – 8 березня – згадаємо про прекрасну половину людства і навіть подаруємо букет чи приберемось у хаті, деякі з «отаких невдячних» наберуться нахабства і влаштують… черговий марш за права жінок. Отакої! Яка підступність, адже ми готові їх на руках носити… Звісно, це сумна іронія, адже вже наступного дня більшість із «лицарів» знову вдягне обладунки годувальників і переможців, а прекрасну половину людства відправлять туди, де їм буцімто місце – на кухню…

Фото: Facebook/marshzhinok

То якої саме рівності прагнуть жінки? Невже їм заборонено законом десь працювати, чи вони не мають права на волевиявлення? Подібні марші в Україні відбуваються не вперше, та чи помічають їхні учасниці якісь позитивні зрушення щодо їхніх свобод? Чим їхні вимоги відрізняються від вимог схожих маршів у Швеції чи Канаді? І чому чоловіки, які начебто завжди готові допомогти прекрасній половині, перетворюються на оскаженілих тварюк у ставленні до таких заходів? Чи, можливо, жінки хочуть чогось настільки природного і очевидного, що патріархальному суспільству просто важко це второпати?

Фото: Facebook/marshzhinok

Свято радянської жінки

Ми вже згадували остогидлий радянський сценарій Міжнародного жіночого дня, що, на жаль, майже у незмінному вигляді оселився в нашій сучасній країні. На думку екс-директорки Amnesty International в Україні Оксани Покальчук, Радянський Союз використовував права жінок, зокрема і свято 8 Березня, для відбілювання своєї репутації на міжнародній арені, адже більшовики будували свою репутацію на ідеї рівності. ХХ століття було переповнене бурхливим розвитком прав жінок, і позиція Радянського Союзу мала оманливно-прекрасний вигляд: про рівність, про доступ, про можливості для жінок, про свободу. Завдяки певній ідеалізації СРСР прогресивними спільнотами західного світу в очах іноземців ситуація з правами жінок у Союзі мала вигляд мрії, до якої варто прагнути, але реальність була геть іншою.

Підозрюю, що якби засновниця Міжнародного жіночого дня Клара Цеткін за допомогою машини часу потрапила б на типове святкування 8 Березня у Радянському Союзі чи сучасній Україні (зрештою, різниці немає), вона б дуже розчарувалася. В останні десятиліття червоної імперії первинна задумка цього свята настільки відійшла від прав жінок у бік «краси і жіночості», що сама ідея захисту таких прав була майже зведена нанівець. Це була свідома політика Радянського Союзу, коли рожевою ганчіркою прикривали реальні проблеми з правами жінок. Зараз ми ганчірку цю знімаємо і переосмислюємо, що ж насправді означають права жінок. Річ зовсім не у вінику з тюльпанів, який жінка сама може купити, і не лише на 8 Березня, а й у щоденній підтримці, взаєморозумінні й повазі…

Фото: Facebook/marshzhinok. Автор: Нікіта Карімов

Боксерки-трактористки

Саме минуле століття, даруйте за кліше, можна вважати початком звільнення жінки з домашнього кріпацтва. Та от сам процес фемінізації викликав не тільки обурення й неадекватну реакцію серед лав традиціоналістів (тут усе зрозуміло), але й доволі змістовні зауваження з боку деяких непересічних жінок. Зокрема, Аґата Крісті, внесок якої у справу звільнення жінок заперечувати просто смішно, адже вона не лише посунула чоловіків з трону найуспішніших авторів детективів, але і створила низку розумних, дотепних і чарівних героїнь. Візьмемо ту саму міс Марпл, що чудово почувається без жодного чоловіка у своєму житті. Та от емансипацію Крісті, жартома чи ні, вважала суто чоловічим винаходом: «Ми, жінки, повелися нерозумно – стали волати, щоб нам дозволили працювати нарівні з чоловіками. Останні залюбки вхопилися за цю ідею». На думку письменниці, подібне «досягнення» відкинуло жінок у первісний лад: «Спочатку мудро оголосивши себе слабкою статтю, ми тепер урівнялись із первісними жінками, що цілий день працювали в полях… Вони йшли, поклавши на голову тяжкий тягар домашнього манаття, тоді як блискучі самці гордо гарцювали попереду».

Можливо, королева детективу надто сувора у своїх судженнях, але давайте поглянемо, куди саме жінкам «дозволили» потрапити. Вони водять потяги? Так. А скільки з них керують залізницями? Вони боксують на ринзі? Так. А скільки з них управляють промоутерськими компаніями? Вони викладають у школах? Так. А скільки з них потрапили до вищих ешелонів академій? На думку засновниці громадського руху «Марш жінок» Олени Шевченко, «чоловічий клуб» і досі притримує найласіші шматочки для себе, пропускаючи жінок, лише коли підлога попереду може провалитися…

Фото: Facebook/marshzhinok

Закордонний сценарій

Що ж, перші марші жінок справді стосувалися соціально-економічних питань. Так, у 1857 р., звісно ж, 8 березня, у Нью-Йорку стався «марш порожніх каструль», учасниці якого вимагали рівної оплати праці. А 8 березня 1908 р., знову-таки у Нью-Йорку, понад 15 тисяч протестувальниць вимагали не лише рівних умов праці, але й виборчого права для жінок. І, забігаючи наперед, скажу, що жіночі марші регулярно відбуваються у демократичних країнах, що означає наявність різних проблем щодо гендерної рівності навіть у толерантних суспільствах. У нас є певний стереотип, що у розвинених країнах, а особливо в Скандинавських, уже все добре з гендерною рівністю. Але це не зовсім так, там також триває трансформаційний процес, проте він розпочався значно раніше і вже увінчався певним успіхом як на законодавчому, так і на ментальному рівнях.

Тож які проблеми гендерного характеру можуть існувати на заході? Ті, що й у нас. Ідеться не про якусь їхню унікальність, а ефективніший підхід до їхнього вирішення. Наприклад, благодатна Швеція – одна з антилідерок у Європі за кількістю зґвалтувань на душу населення. То що, там живуть самі збоченці? «Геть по-іншому, ця статистика показує нам, що ця держава спробувала налагодити таку систему захисту постраждалих і превенції злочинів, яка максимально ефективно працює», – наголошує директорка української філії Amnesty International. І не завжди прогрес у боротьбі за права жінок ставався, як то кажуть, «від заходу до сходу». Наприклад, у СРСР жінки завжди могли голосувати, а от у європейському Ліхтенштейні – лише з 1984 року…

Фото: Facebook/marshzhinok

Нові амазонки

Серед відомих лідерок жіночої спільноти, завдяки яким інші жінки отримали значні права, варто також згадати Еммелін Панкгерст, що очолювала суфражистський рух у Великобританії. Саме завдяки її діяльності мешканки Сполученого Королівства зрештою отримали право на участь у виборах, хоча через це Еммелін сім разів заарештовували. Та були великі борчині за права жінок і серед українок, зокрема ті, що створили перший український жіночий альманах «Перший вінок». Це і Ольга Кобилянська, й Олена Пчілка, і Ганна Барвінок, і Уляна Кравченко. У них вистачило сил, наснаги і розуму видавати перший суто жіночий альманах.

Тож чого такого хочуть жінки? Перш за все, вони прагнуть реальних, а не декларативних змін, щоб ухвалене буцімто демократичне законодавство існувало не лише на папері. Також вони зовсім не хочуть влаштовувати війни з чоловіками, але сподіваються на те, що останні нормально сприйматимуть розпод домашніх обов’язків. Адже наразі жінки, працюючи в таких же обсягах, як і їхні колеги-чоловіки, змушені майже одноосібно виконувати хатню роботу і виховувати дітей. Ми, зрештою, маємо взяти собі втямки, що жінки – просто люди. Зі своїми вадами і перевагами, здібностями і вподобаннями. Чим більше різних людей, тим яскравіша палітра нашої планети…