Мода
Чоловік говорить: Тарас Голубков, режисер та кліпмейкер
Поділись:
Тарас Голубков – український режисер, автор кліпів для Monatik, «Скрябіна», Melovin, Артема Пивоварова, Zivert і Клави Коки розповів про особисте, власне ставлення до “нової маскулінності” та про те, що найбільше цінує у партнері.
Що для Вас означає поняття «нова маскулінність»? Яким повинен бути «справжній чоловік»?
В першу чергу хочу сказати, що справжній чоловік в сучасному контексті – це точно не про кількість м’язів, грошей на рахунку або дотримання якихось правил етикету. Все це теж важливо, але я знаю купу прикладів, коли людина може дотримуватись правил етикету, але не мати всередині чоловічого духу.
Що для мене чоловічий дух? Для мене це якийсь внутрішній спокій. Але це не пасивний стан, навпаки. В ньому ти готовий брати відповідальність за те, що відбувається з тобою в цьому світі. Ти розумієш власні вчинки і готовий нести відповідальність за той результат, який прийде: як із зовнішнього світу, так і з внутрішнього. Внутрішня відповідальність за свої слова, за свої вчинки, за те, як ти поводишся зі своїми близькими – це перший пункт, який для мене визначає чоловічу позицію.
І другий пункт, який для мене максимально важливий – я вважаю, що ця риса характеру не приходить одразу, її треба виховувати в собі – це чесність та вміння сказати в очі правду, навіть якщо вона незручна. Дуже часто ми замовчуємо якісь моменти, бо боїмося зачепити людину. І в цьому наша слабкість духу. Навіть, якщо в той момент людина може образитися, в майбутньому це все одно збереже контакт та дружбу, бо відвертість – вище за все.
Сміливість бути чесним, сміливість сісти за стіл, сміливість віч-на- віч сказати, що думаєш, навіть якщо це йде всупереч тому, що думає співбесідник – для мене це дуже важлива риса характеру, тому що лише тоді з цією людиною можна щось створювати. І так, у цієї людини може бути своя позиція і своя власна думка.
Ну і третій пункт – він трохи банальний, але це вміння дотримуватися свого слова. Зараз цього дійсно дуже мало. А ще – глибинний аналіз, розуміння проблематики перед тим, як щось сказати – це для мене третя важлива риса характеру для чоловіка. Чоловіка, який може все зважити спочатку: зрозуміти весь біль, всю ситуацію, що трапилася – і потім вже щось сказати. Сказати не тільки заради гарного слівця, а справді вкладати в свої слова сенс, якийсь меседж.
А все інше: якісь зовнішні ознаки, зачіска, одяг – це вже справа моди та трендів. Я знаю дуже багато суворих хлопців зовні, проте зовсім не таких всередині. В плані, що вони внутрішньо зовсім не мають тих трьох рис характеру, які я описав вище. І також я знаю хлопців, які зовні дуже яскраво, навіть, екстравагантно виглядають, проте чоловічого в них набагато більше. Бо вони чесні, вони відповідають за свої слова та думки. Сміливі у своїх висловлюваннях, відкриті та щирі.
Які життєві уроки дали вам батьки?
Саме батьки заклали основні риси мого характеру та фундаментальні цінності в житті. Це, в першу чергу, чесність, відкритість, позитивний погляд на світ. Але основне, що я отримав від батьків – це відчуття внутрішньої свободи. Я дуже вдячний їм за це. Пам’ятаю такий епізод: якось в школі у мене була приставка, яку, зрозуміло, купили мені батьки. І чомусь мені захотілося її продати і купити на ці гроші щось інше. Коли мене забирали зі школи, мій друг підбіг до мене і моїх батьків і спитав: “А Тарасу дозволили продати свою приставку?”. І в той момент біля батьків я так знервував, бо нічого їм не розказував про це, ніяк не радився. Мама сказала: «Я ще про це не знаю, але якщо Тарас захоче так зробити – ніяких проблем в цьому не бачу». Цей момент з дитинства запав мені у пам’ять, бо я відчув якесь внутрішнє право вибору і що за цим вибором немає страху. Тому що найближчі люди – мій тил, мої батьки завжди мене підтримають.
Це розповсюджується і на мою роботу, на мою цілеспрямованість. Ти не боїшся братися за щось нове, вчитися чомусь новому. Не боїшся, самої роботи, нового колективу або якихось своїх рішень. Цей епізод подарував мені впевненість.
Якщо це розумно і, на твій погляд, правильний шлях – роби і досягай результатів. Ми тебе завжди підтримаємо. Я дуже вдячний батькам за цей урок.
У вас був поворотний момент, після якого можна ділити життя на «до» і «після»?
Не можу сказати, що в мене є якийсь конкретний момент переходу через Рубікон, момент “до і після”. Але я думав про те, що живу періодами. Це може бути написання нового сценарію, або захоплення чи сімейні справи. Я захоплююсь чимось, починаю цим займатися і доводжу до максимуму, наскільки я можу і наскільки дозволяє місце, де я знаходжусь. Роблю все залежне від мене і досягаю якогось результату. Потім починається наступний період.
Іноді вони непередбачувані, як-от карантин. Це якийсь новий етап, який увірвався в наше життя зовні. Я досить швидко та ефективно адаптуюсь до нових обставин і починаю цю ситуацію викручувати під себе. Думаю: а що мені цікаво в такій ситуації? У мене немає якогось сильного жалю, або депресій типу «ой я тепер не можу кудись полетіти» або «блін, ми сиділи всі вдома стільки часу». Я одразу знаходжу, що мені цікаво, що я можу зробити ефективного, корисного для себе та для своєї роботи. В нових обставинах свою увагу приділяю новим правилам гри. Стараюсь ніколи не впадати у відчай. Цей карантин – як приклад таких от періодів. Я розумів, що він скоро закінчиться, але я не хотів цей період проживати тим самим способом, яким я проживав, коли не було пандемії. Бо я розумів, що не можу використовувати ті ж самі інструменти. Вже світ трохи інший. І нові правила гри, тож спробуй зіграти по-іншому. В цьому, певно, і є креатив. Бо я займаюся креативом і намагаюся на світ дивитися більш вільно, я сприймаю це все як певну гру або новий сценарій.
Читайте також: ЧОЛОВІК ГОВОРИТЬ: РЕЖИСЕР НАРІМАН АЛІЄВ
Що найбільше вас драйвить: в житті, роботі, стосунках?
Мабуть, життя саме по собі. Але інколи цей драйв я можу втратити через те, що сильно закопуюся в думках на кшталт «а в чому сенс життя?». І з однієї сторони воно мене може драйвити: тобто, я розумію, що в цьому і є сенс та свобода: ми не гарматне ядро і не летимо по цьому життю заради того, щоб потрапити в ціль. І ми можемо робити все що завгодно, головне щоб це було зі знаком “плюс”.
Проте в той же час усвідомлення того, що немає ніякої цілі може сильно збити мій драйв. Але головне не сильно довго перебувати в цьому стані. В такому випадку треба бути трошки більш приземленим. Ну, принаймні, я собі даю таку установку. Бо якщо сильно починати аналізувати життя – потім просто стаєш знесиленим. Такий стан, коли ти б’єшся об стінку, б’єшся, шукаєш щось, відкриваєш двері: одну, другу, третю – і так до нескінченності. І кожен раз думаєш: «ну от зараз за цими дверима…все…нарешті я пізнав сенс життя». Відкриваєш – а там нічого. Як в йозі: ніби пізнав дзен, ніби всередині все так легко і добре, але потім виявляється, що і це теж ілюзія. Як портали: відкрив один портал, а там далі ще і ще портали. Тобто така нескінченна глибина. І це дуже виснажує тебе. Ти падаєш знесилений і це все викликає неприємні почуття. Тому на якійсь із цих дверей потрібно зупинитися. І просто забити. Не так багато задумуватися і відпустити це все. Подивитися навколо і насолодитися тим, що є. Як кажуть, іноді ми ліземо в гору, щоб досягти вершини, а в цей час за нашими спинами красивий захід сонця. Мабуть, краще тоді бути трошки примітивним: зупинитися, розвернутися і побачити цей неймовірний краєвид. Хто його знає? Можливо це і не примітивно якраз. Можливо, в цій легкості та невимушеності і є сенс життя.
Ось ці два стани – вони мене драйвлять. Я ніби кидаюся з одного стану в інший все своє усвідомлене життя. Як нейрон, який літає по колайдеру зі швидкістю світла і б’ється туди сюди. Це і є мій драйв.
Звісно, на це все впливає улюблена сім’я та робота. Бажання щось залишити в цьому світі. До речі, про “залишити щось в цьому світі” – така ж ситуація. Іноді думаєш: «так, а як же, треба щось залишити», а іноді думаєш: «та гори воно все вогнем, нікому нічого не потрібно. І все одно ми всі смертні». І з цього стану ти знову десь вистрибуєш і думаєш, що єдине, що ми можемо, окрім смачно поїсти і кудись злітати відпочити – це, мабуть, поділитися чимось з майбутнім поколінням: своїми думками, своїм баченням (як би це пафосно не звучало). Хочеш поділитися своїм досвідом через те, що відчуваєш в цьому якесь безсмертя. Ми всі смертні, але ось цей акт – передачі свого досвіду – він мене драйвить. Хтось це робить за допомогою творчості, хтось щось винаходить в ІТ, хтось пише книжки, хтось малює – у кожного свій інструмент. Будемо говорити про свій час різними інструментами: творчістю, технічним прогресом. І наступне покоління буде це сприймати, аналізувати і видавати вже своє бачення в контексті нового часу, нових правил. І таким чином ми стаємо безсмертними.
Як вам здається, ви вже знайшли себе?
Ні, мені здається я не знайшов себе. Не знаю навіть як це зрозуміти: «знайти себе». Мені здається, що це неможливо. Якщо ти знайшов себе – значить, ти живеш в якійсь ілюзії та, певно, взагалі себе не знаєш. А можливо, навіть, втратив себе. Ти можеш знайти якісь вектори, що тобі близькі – в плані розвитку, покращення себе. Життя не стоїть на місці. Тож коли я кажу, що я знайшов себе – це означає, я знайшов себе в тій системі координат, яка була. А вона вже змінилася тисячу разів. Просто ми цього не бачимо, бо дивимося на якийсь короткий період часу. Та якщо поглянути на життєвий відрізок у сто років, наприклад, ми побачимо, що життя кардинально змінилося.
Ми можемо дивитися на речі з різних точок зору, можемо змінювати ці точки зору. І чим легше будемо це робити – тим будемо щасливішими. Тому вважаю, що «знайти себе» – це гучні слова. Мені здається, це майже неможливо. Але знайти якісь вектори, які тобі близькі – це можливо. З кожним днем, місяцем та роком ти себе все краще розумієш, відкриваєш якісь нові сенси в житті. Десь ти вчишся контролювати емоції, більше аналізувати. І, звісно, з часом ти трохи ясніше можеш бачити цей світ. І ти дозволяєш собі змінюватися: вже без стресу, без переживань відпускаєш свої минулі звички та погляди на життя.
Якими критеріями ви вимірюєте успіх?
Складне питання. Чесно кажучи, я його не вимірюю. Мені складно зрозуміти, що є успіх, а що ним не є. В принципі, у тому, що ми називаємо успіхом, підмішано багато суспільного визнання. Проте можу сказати точно, що успіх повинен бути здоровим. Він має приносити задоволення, наповнювати, а не виснажувати.
І ви самому собі повинні давати оцінку. Тобто у вас має бути внутрішній камертон: «добре це чи ні?», «а це дійсно успіх?», «чи задоволений я своїм життям?». Бо успіх може бути не тільки кар’єрним. Як правило, думають, що успіх – це якийсь там тріумф: шампанське, конфеті. Але успіх може бути і тихим. Він може полягати в тому, що ви успішно подолали якийсь життєвий відрізок. От кажуть: «команда успішно провела цей сезон». Що це означає? Це не обов’язково постійні неймовірні перемоги. Це може бути рівна, стримана гра – в хорошому сенсі цього слова. Гра, де люди знають собі ціну і відповідально ставляться до того, що роблять. І таким чином досягають результатів. Вони не працюють стресово, не виснажують себе до останнього. Не кидаються постійно: “робимо як в останній раз”– і щоб салют над ними ще зверху вибухнув. Вони спокійно досягають свого і отримують задоволення від роботи. Це теж успіх. Тому, мабуть, треба прагнути до того, щоб в першу чергу ти сам міг оцінити себе. Щоб ти міг бути камертоном свого життя, своєї роботи, або того, де ти шукаєш цей успіх.
Але можу сказати точно – коли ти полюєш тільки за успіхом – він ніколи не трапляється. А коли ти працюєш в задоволення та взагалі не думаєш: буде це успішним або не буде – приходить успіх. Іноді гучний. Мабуть, в цій думці і прихована відповідь: потрібно працювати в кайф.
Як виглядає ваш стандартний день?
Ворк, ворк, ворк.
Які якості партнера для вас важливі?
Якщо ми говоримо про стосунки чоловіка та жінки – це вірність. Важливо, коли партнер розділяє твої погляди, розуміє тебе. Це також цілеспрямованість та бажання розвитку. І вміння спілкуватися: достойно, чесно, відкрито. Також я ціную, коли в суперечках людина має мудрість погодитися і визнати якісь речі. Розуміючи, що це не є показником слабкості. Якщо ми говоримо про партнера в роботі – це цілеспрямованість, працьовитість та посидючість. Також вірність. Колосальне терпіння, інтелект. Також мені дуже важливо, щоб людина не ображалася на якісь прямі слова, які можуть здатися різкими. Щоб розуміла – всі ці діалоги не зі зла сказані. А тому, що мене це турбує та цікавить. І точно так само я готовий сам відповісти, коли мені поставлять пряме питання в лоб. Я вважаю, що всі риси характеру, які змушують людину увертатися від прямих відповідей, підбирати слова, змовчувати неприємну правду – ці якості мені не подобаються і мені не близькі. Швидше за все, я не буду мати справи з такими людьми.
Читайте також: MC@WORK: ИГОРЬ ПОГОДИН, ОСНОВАТЕЛЬ АКАДЕМИИ ПРАКТИЧЕСКОЙ ПСИХОЛОГИИ
Яка людина ніколи не буде з вами поруч?
Зі мною ніколи не буде людина корислива. І у стосунках, і в роботі. Зі мною ніколи не буде людина не ідейна, яка не вірить у якісь великі цілі та мрії та яка може тільки критикувати, нічого не пропонуючи навзаєм. Яка не має інтелекту та прагнення до розвитку. Ми просто не знайдемо з такими людьми спільну мову.
І знову ж, якщо людина не вміє говорити прямо, не вміє сказати те що думає, не вміє виразити це і має якусь таку слабкість та боягузтво в цьому плані – така людина не буде поряд зі мною. Не буде і людина, яка щось недоговорює, або ж доносить інформацію якось перекручено для своєї вигоди. Я вважаю, що це все забирає зайвий час. І взагалі, глобально, у людства є проблема: тактовність і толерантність там, де їй немає місця бути. Ми боїмося нагрубити, нахамити. Або думаємо якщо скажемо щось прямо – це може когось образити. Так, можливо, в цій толерантності і є сенс, але я вважаю, що можна бути більш відкритим і говорити те, що думаєш – бо це набагато полегшить життя та розв’язання якихось проблемних питань. А людські відносини будуть більш міцними та прозорими. Я знаю багато прикладів, коли дружба руйнується, бо люди бояться одне одному щось сказати і просто терплять одне одного. В майбутньому все це переростає в агресію – люди врешті-решт сваряться і потім взагалі бачити одне одного не хочуть. Але якщо б вони не мали цього зажиму, а могли сісти разом та поговорити або навіть покричати одне на одного – але не затягувати ці образи на роки. Але люди змовчують, не говорять про свої бажання та цілі. В більшості випадків від прямої розмови люди знаходять компроміс, якесь спільне рішення і кажуть: «хух, як я радий, що ми поговорили». Для мене ця прямота дуже важлива. Я не можу налагодити близький контакт з людиною, яка щось змовчує та приховує в собі. Для мене це складно. Як правило, і робочих відносин з такими людьми я теж не зможу мати.
Від чого б ви не відмовилися нізащо в світі?
Навіть не знаю, якщо з матеріального – від мільярда доларів, напевно. А якщо із чогось метафоричного, духовного – теж складно сказати. Життя навколо постійно змінюється і ми разом з ним. І погляди наші також змінюються. Я б не відмовився від якогось спокою за майбутнє. Бо через цю пандемію всередині з’явилося якесь занепокоєння. І інколи трохи стомлюєшся постійно серфити і ловити хвилю – і утримуватися на гребні. Я б не відмовився б сприятливого подуву вітру. Від тропічних, знаєте, таких от, теплих та приємних вітрів. Але, думаю, не тільки я один, адже рік виявився непростим. І ще б не відмовився від того, щоб голова не переставала придумувати та творити актуально та гостро.
Поділись:
Також читайте
