Ми не можемо забути, хто ми є: як українські жінки починають бізнес у незнайомому місті

Наприкінці січня у Дніпрі пройшов великий фестиваль релокованого бізнесу Check-in. У форматі конференції TED вимушені переселенці та переселенки розповідали, як вивозили свою справу, хто їм допомагав і що вони думають про державну Програму релокації бізнесу. Крім виступів, два дні на фестивалі тривав ярмарок, аби місцеві могли подивитися, що роблять підприємці з Краматорська, Бахмуту, Харкова і Маріуполя. 

Зараз у Дніпро офіційно перевезли майже 60 підприємств, а неофіційно – у місті сотні нових бізнесів, від заводів і університетів до розробників електронних візиток або торговців медом. 

Фестиваль запропонувала провести бізнесменка з Краматорська. Продала на ньому власну чашку за 3 000 грн і допомогла постраждалим від ракетного терору у Дніпрі – переселенка з Харкова. Привезла нову для України зефірну флористику – двічі переселенка з Маріуполя. Ми поговорили з цими жінками про те, як вони вивозили свої бізнеси, і як війна зробила нас всіх собою. 

Анна Сегеда, UX/UI Designer та керамістка

Вона не сприймає кераміку як бізнес. Все, що створює – більше не повторюється, існує в одному екземплярі. Мої глиняні об’єкти — це  “перенесення того, що я хочу сказати у життя іншої людини”, – говорить Анна Сегеда. Її кераміка вже має воєнний період. 

“Той перший день війни був сюром. Це ситуація, яка не могла відбутися. Ніби вона з моїх фантазій, або снів. Але це був Харків, і ми з друзями провели у ньому тиждень, майже весь час у непристосованому брудному підвалі. Я була переконана, що ми провели там місяць. І тільки повернувшись потім до своїх листувань, зрозуміла, що це тривало тиждень. Здавалося, довше. Я їхала з Харкова у березні, тоді взагалі не мало значення, куди”, – згадує Анна.

Тільки влітку вона знову повернулася у свою харківську квартиру, яка розташована недалеко від майже повністю зруйнованого університету Повітряних Сил ім. І. Кожедуба. 

“Кухня виконувала роль моєї студії. Все, що у ній було виявилося під завалами цегли, скла і бетону, крізь які виднілося багато розбитих кольорових шматочків”, – під обстрілами Анна зібрала все по коробках і повернулася до Дніпра. З собою забрала кілька вцілілих чашок. 

У Дніпрі ні про який арт не могло бути і мови. Жінка довго “давала собі дозвіл на себе”: перед очима стояли люди з підвалу, які залишились у Харкові. Аби не зійти з розуму Анна безперервно ходила містом, заходячи у всі відкриті двері. Одними з таких стала невелика керамічна студія. У ній працюють з не дуже дорогою глиною, яку знаходять прямо біля Дніпра. Це не ті дорогі матеріали, до яких звикла Анна. 

“Але це глина з дніпровською енергією. Наші пращури не купували шикарні маси, а саме так добували матеріал. Вибирали з нього камінчики, дрібні гілочки, готували його і створювали виріб. Я навіть вирішила не класти на цю глину глазур, а повернулася до молочиння, давнього способу обробки… Хочу зберегти цю традицію. Війна загалом повернула нас до свого коріння. Я теж повернулася до цього, але не через тренд, а вимушено. Схоже, ніби ця війна зробила нас всіх самими собою. Ми не можемо йти далі, якщо забудемо, хто ми”, – говорить Анна. 

Вперше вона поєднала місцеву глину з яскравою смальтовою мозаїкою, яку теж спробувала на майстер-класі у Дніпрі, аби зайняти чимось руки. 

“Це прямо справжня мозаїка?” – питали у керамістки на фестивалі. Або повторювали, що з її тарілок не можна їсти, в них можна тільки посадити дерево. Хтось приїжджав за конкретними чашками “з інстаграму”, які не вцілили у Харкові. 

Загалом за перший день Анна продала всі свої вироби, думаючи, що у такі темні часи людям не до життя у моменті, не до дивної чашки з ніжками і артовими наліпками. 

Але після того, як одну з тих самих чашок купили на фестивальному аукціоні за 3 000 гривень, вона замислилась, що у житті буває все не так, як ми уявляємо. 

Світлана Новікова, зефірна флористка

Світлана Новікова переїхала у Маріуполь з Донецька, аби розпочати нове життя. Працювала в економічній сфері і перед великою війною купила дорогий курс по зефірній флористиці. В Україні майже ніхто не створює квіти з зефіру, тому Світлана знала, що має унікальне хобі і розповідала про нього всім знайомим маріупольцям. А потім – війна. 

“З березня росіяни запустили у Маріуполі тільки один автобус, який вивозив до окупованого ними ж села, де менш активно йшли бойові дії. Туди вивозили всіх, а далі – хто в Україну їде, хто – в росію. В Україну більш складно: фільтрації, перевірки, допити. Багато людей через росію їхали у Європу. За день автобус від’їжджав всього три-чотири рази”, – згадує Світлана. 

26 березня вона вперше за місяць вийшла за межі свого району – шукати автобус. І тільки на початку квітня разом з молодшою дитиною жінка виїхала до старшого сина у Дніпро. 

“Я мала об’єднати сім’ю”, – говорить Світлана. Тепер вдень вона допомагає дітям і працює на підприємстві, вночі залишається одна і готує солодкі  квіти. Найдорожче і найважливіше, що родина поки  змогла собі дозволити – міксер, але для зефірної флористики потрібні також сушарка, холодильники і багато місця, якого немає на орендованій квартирі. 

“Якщо б я могла, я б займалася тільки букетами, це моя пристрасть, – майстриня говорить про це, розуміючи, що не має сил, терпіння і фінансової можливості займатися рекламою у Дніпрі. – Але поки що ми досі живемо, як закрита родина, ми не відкриваємо нікому душу, не хочемо”. 

Олена Кучерук, засновниця ГО «Shift»

“Ми створили “Шифт” у Краматорську з моїм сином, моєю коліжанкою і ще трьома підлітками. Але працювати у команді з підлітками виявилось не найкращою ідеєю. І до того ж вони закінчували школу, вступали до вузів та їхали. Приходила інша молодь, і все повторювалось… Хто мав мізки та можливість, не обирав Краматорськ для подальшого життя. І ми вирішили працювати для тих, хто залишається. Я вирішила. Бо в якийсь момент залишилась сама…” – розповідає Олена Кучерук. 

Це вона разом з партнерами організувала у Дніпрі Check-in, аби релоковані бізнесмени познайомилися між собою та показали себе місцевим. 

Жінка розвивала у Краматорську молодіжну організацію “Шифт”, аби тамтешня молодь розвивалася, робила свої стартапи і навчалася підприємництву. Сама Альона не покинула Краматорськ, бо вийшла заміж, а чоловік не хотів покидати завод, на якому працював. 

“Я сама раптово полюбила це місто, мені подобалося повертатись туди, де все знайоме. Ритм міста, простір, і що в мене з квартири вид на стадіон, а не на сусідні вікна. Що я всіх знаю. Я навіть входила до комісії з підприємництва та розвитку громадянських інституцій в громадській раді при міськраді. Немає тисняви у транспорті, пробок, завжди можна купити квитки на концерт чи у театр, бо вони ніколи не були повні”, – згадує  Олена. 

У Краматорську вона розвивала коворкінг, але вимушено переїхавши у Дніпро, розширила своє бачення проєкту. Олена відокремила майстерню, в якій шиють спальні мішки, еко-торби, худі і різний мерч від навчального простору, який розташувався у Центрі сучасної культури DCCC. 

“Цей дніпровський центр – про величезні можливості і водночас про обмеження. Наприклад, вдома наш коворкінг працював до 23:00, і вечір був насиченим. Тут ми маємо обмеження до 18:00. І коли у центрі свої заходи, наші доводиться скасовувати або переносити”, – пояснює Олена. 

Її команда вивозила увесь коворкінг і майстерню  самостійно в декілька етапів: машинами друзів, волонтерськими бусами. 

Спочатку здавалося, що все швидко закінчиться, що треба просто перетримати десь обладнання. “А з іншого боку, все ж не було впевненості, що ми почнемо працювати знов. Тому і не думали про програму релокаціі”, – говорить Олена. 

Зараз жінка робить ставку на підприємницьку діяльність проєкту. Планує продавати еко-торби, футболки, худі через партнерські магазини, робити на замовлення мерч, а у перспективі — навіть відкрити у Дніпрі свій магазин.