«Прибирати завали будинків – морально дуже важко»: про роботу працівника комунальної служби «наживо»

Робітники комунальних служб – бійці невидимого фронту. Вони працюють сім днів на тиждень – допомагають рятувальникам розбирати завали понівечених ворогом будівель. Пані Людмила розбирає уламки київської будівлі, пошкодженої російськими загарбниками.

Людмила Олександрівна Власенко, заступник начальника відділу контролю за благоустроєм в одному з районів Києва

Поки була евакуація людей, нас, комунальників, не підпускали близько до будівлі. Зараз там ще є люди, тож ми тримаємося на відстані. У місця, де небезпечно перебувати, де працюють рятувальники – ми й не заходимо. Тут була справжня руїна. Ми все розібрали, прибрали як на Пасху. (Усміхається.)

Прибирати завали будинків – морально дуже важко. Важко тим, хто під ними опинився. І тим, у кого від житла залишилися самі завали. Сьогодні всім важко. Але хлопцям на передовій – їм ще важче.

Ворог напав на нас безумний. Я сама з села Мощун, Гостомельського району. Мого села вже напевно немає. А там лишився мій будинок. Два собаки, два котика і два поросятка, ціле хазяйство… (Тяжко зітхає.) Ми все полишили й поїхали звідти. Бо довелося 10 днів сидіти в підвалі під обстрілами. Підвал глибокий, але всього на 6 метрів, а нас 12 чоловік. Ми стоячи перечікували ворожий наступ. Одного разу півтори суток стріляли безперестанно. Стіни здригалися. Це було пекло. Коли я вийшла з підвалу, побачила, що сусідні хати через одну горять. Багато людей було вбито. Наші хлопці з тероборони були змушені ховати людей в мішках прямо на городах… В нас в селі стояли кадирівці. Не росіяни, а кадирівці. Це жах. Я бачила це все на власні очі. І я більше не могла цього витримувати.

Мій чоловік працює на «швидкій» через день. Зараз вони працюють удвох із напарником. Бо їхнього колегу призвали в армію. Коли на 10-ий день обстрілів він повернувся зі зміни, я сказала: «Толя, якщо ми зараз не виїдемо, я просто тут помру». Зібралася за одну хвилину. Й ми покинули все й поїхали, довкола все стріляло. Це був жах. Зараз ми в Києві. Мою стареньку маму привезли до нас.

Зараз я працюю заступником начальника з благоустрою. Разом з моїми дівчатами розбираємо завали. Нам допомагають хлопці-трактористи.

Ворог просто безумний. Мені страшно, але я молюся. За мою родину, за воїнів ЗСУ, які боронять нас.

Першу ніч з нами в підвалі ночували моя невісточка з моєю онучечкою. Їй два з половиною рочки. Вона казала до мене: «Бабуська, я боюся». Зараз вони вже в безпеці, вони виїхали закордон. Син залишився в Києві. Він працює хірургом. Зараз він дуже потрібний киянам. Я не збираюся нікуди виїзжати. Маю почуття обов’язку перед сином, чоловіком, Україною.

Інтерв’ю та фото: Наталія Кушнір

Читайте також: Підтримати Україну через міжнародний фонд «Червоний хрест»