Редакція Marie Claire про перші дні війни та свої емоції

24 лютого стало точкою відліку для багатьох чи не всіх українців. Цього ранку російські війська підступно вторглися на територію України. Редакція Marie Claire відповіла на два запитання:

1. Як минули перші дні війни, розв’язаною Росією?

2.Як ви відволікаєтесь від новин, за якими ми всі зараз спостерігаємо 24/7?

Катерина Лагутіна, керівник бренду Marie Claire в Україні, керівник проекту з впровадження стратегії сталого розвитку Burda media Ukraine

1. Якщо чесно, початок війни я проспала.  Вранці я прокинулася о дев’ятій годині, подивилась у телефон, там були десятки дзвінків від друзів та рідних. Моя подруга зателефонувала та холодним голосом сказала, щоб я збирала речі, тому що почалася війна. Я переживаю це вдруге, тому усі документи та цінні речі у мене зібрані вже 8 років. Авжеж я чекала, авжеж не могла повірити. Але коли Путін визнав незалежність ЛНР та ДНР, я набрала маму, яка проживає на окупованій території та розплакалася. Ми нічого не казали просто плакали, тому що все зрозуміли. А потім сирени, підвал, сирена, підвал. Усе як страшний, нескінченний сон. Дзвінки до рідних у Харків з питаннями чи усі живі. Сотні повідомлень з подякою та підтримкою з усього світу. Це нескінченні перепади емоцій від теплоти, любові до злості та страху.

2. Я не відволікаюсь та і не хочу. Я буду дивитися війні в очі. Кожен день веду комунікацію з колегами журналістами по всьому світу, щоб у них було достатньо інформації. В’яжу захисні сітки. Підтримую колег та рідних. Являюсь воїном інформаційного війська (хто знає, той знає). Усі ці дні не можу, та і не хочу, марнувати час на сон, тому що мені здається що за цей час я можу зробити щось корисне. Звісно, іноді я відчуваю безпорадність, я плачу, не за себе, за нас усіх, а потім починаю щось робити знову. З теплотою та любов’ю до кожного у нашій сміливій, гідній державі.

 Ірина Татаренко, шеф-редактор журналу і сайту “Marie Claire”

1. Я не вірила до останнього в те, що Росія нападе на Україну. Я проспала початок війни. На ніч я вимикаю всі гаджети, тож коли прокинулася та побачила пропущені дзвінки одразу від усіх родичів та повідомлення від друзів з закордону – спочатку зраділа що всі здорові, а потім зрозуміла з якого приводу всі одночасно вирішили подзвонити та написати. Я не була готова до війни. Вона настигла мене в Києві. Звичайно, в мене була «тривожна валізка» з документами, зубною щіткою та шкарпетками, але… Ні ліків, ні навіть кешу у гаманці. Я звикла розраховуватися карткою.

Новини я дізнаюся з радіо. Почувши від журналістів, що через загрозу повітряного обстрілу ефір може бути перервано – я почала шукати укриття поблизу свого будинку. Одне було зачинене, інше розташоване в кальян-барі. (Не жартую, з бонусів: кава та вода – безкоштовно.) Мені написав мій друг, щоб я їхала до нього. Укриття в його районі розташоване у підземному парінгу. А далі як у всіх: тривога, укриття, тривога etc. Я памят’аю, що людей не можна засуджувати через їхню національність. Знала та забула. З першими вибухами, які пролунали настільки близько, що здавалося ніби то гримить у сусідньому будинку. З повідомленням колеги, що знайому родину було розстріляно російськими солдатами в центрі Києва, стріляли по батькам та їхнім трьом дітям. З повідомленнями, що літні батьки моєї колеги з Харкова змушені перечікувати повітряну тривогу, сидячи на підлозі у ванній, бо через вік не можуть раз за разом спускатися до укриття. Що моя колега з Сум змушена стояти в чергах за продуктами.

Та були й хороші новини – позавчора наша журналістка-фрілансерка стала мамою. З такі темні часи, така світла подія! Все Буде Україна!

2. Ніяк не відволікаюся. Зараз я у Львові. Пишу новини на сайт, веду війну з пропагандистськими каналами Росії. А ще роблю висновки. В якомусь інтерв’ю людина, з якою я говорила зауважила мені на моє запитання про героїв: «Героєм не можна бути весь час, героєм можна бути ситуативно». Згодна. Сьогодні я пишаюся, що мій президент (за якого я не голосувала), мої друзі (від яких я не очікувала), зовсім незнайомі люди (тут нічого не можу сказати, бо ми й наразі лишаємося незнайомими) виявилися здатними та роблять героїчні вчинки через любов до України та українців. І погоджуся з колегою, що ми вже перемогли!

Анна Вакуленко, fashion-редакторка сайту «Marie Claire»

1. Війна Росії з Україною розпочалася в День мого народження. Тож замість того, щоб приймати вітання 24 лютого, ми почали збиратися «на війну» — я, моя мама та бабуся. Було не до подарунків, коли ми всі бігали по квартирі та терміново збирали «тривожні валізки». До війни в нашій родині була готова лише бабуся, яка зробила за тиждень до початку цього жаху продовольчу закупівлю, тож наразі хоча б немає потреби ходити в магазини під виття сирени. Вже перший день війни ми провели у бомбосховищі нашої районної лікарні. На ранок пішли додому, але відпочити не могли. Так і наразі продовжується. За декілька годин до початку комендантської години йдемо до бомбосховища, де в нас вже є чудові сусіди, а на ранок повертаємося додому, та щоразу думаємо, в якому стані побачимо нашу домівку. Спимо мінімально та по черзі, дивимося новини майже цілодобово… Дуже тяжко, проте ми віримо, що правда, любов, гідність та хоробрість переможуть диявольські сили «братнього» народу, який насправді за всю, більш ніж тисячолітню, історію України не був нам спорідненим. Ані за духом, ані за мораллю, ані за цінностями та світосприйняттям. Слава Україні, Українській Армії та нашим героям!

2. Насправді нам у Києві зараз зовсім не до відволікання та розслаблення. Вдома постійно моніторимо ЗМІ та очікуємо на черговий сигнал, тож відпочити думками вдається лише у бомбосховищі. Там вже в нагоді стають додатки на маминому телефоні — звичайні іграшки, фанаткою яких я ніколи не була. Проте, коли складаєш фігурки в тріо чи вгадуєш слова із запропонованих літер, тривога відступає. На короткі миті, але все ж таки. Ми свідомо лишилися в Києві попри пропозиції поїхати до інших міст України, адже ми — на рідній землі, у вже рідному місті та у своїй домівці. Ми не збираємося тікати, адже віримо, що Україна переможе! На нашому боці правда, сила та справедливість.

Поліна Береза, редактор сайту «Marie Claire»

1. Я була готова до новини про вторгнення: як морально, так і «фізично» — в мене була напоготові «тривожна валізка». Ми завчасно з сім’єю поїхати за місто до будинку, де є підвал, в якому, в разі чого, можна буде заховатися з комфортом. 23 лютого ввечері я приймаю рішення їхати додому в Київ, але не так сталося, як гадалося. 24 лютого вночі ми чуєм вибухи і розуміємо, що все почалось. Оскільки наш будинок знаходився біля стратегічного об’єкту, який наразі під контролем ЗСУ, цілий день я чула вибухи, а потім ми з моєю дитиною, якій 3 роки, почули страшний гул і побачили дві ракети з вогняними хвостами прямо над нашими головами. Надвечір почалися потужні вибухи, тому ми вимушені були ховатись у підвалі. Кожен вибух, навіть віддалений, проходив крізь мене, наче струм і коли десь поруч відбувся черговий вибух, буквально через квартал, я приймаю рішення їхати з Київської області подалі. Так зранку, 25 лютого, прямо з підвалу за мною з сином приїхав мій тато та забрав у напрямку Закарпаття. Всі дороги були паралізовані, люди в забитих речами, дітьми та домашніми улюбленцями авто. Проїжджаючи повз Житомир, над нашою головою пролетіло два винищувача, які переслідували один одного, потім я дізналась, що там було бомбардування аеродрому.

Біля Львова ми також спостерігали в небі вогняну боротьбу з російським винищувачем. І маю вам сказати, коли ти знаходишся в дорозі, в тягнучці довжиною в кілометри (бо всі зібрались за кордон), серед поля і з малою дитиною на руках, єдине про що я подумала в той момент— треба вдягнути взуття, щоб встигнути винести дитину та залягти в кювет у випадку бомбардування.

2. Наразі ми з сином знаходимось у безпеці (сподіваюсь, так і надалі буде) і відволікаємось тим, що дихаємо гірським повітрям та кидаємо каміння в бурхливу річку. Я перестала сильно заглиблюватись у новини, але не перестала писати на наш сайт, читаю все поверхово, але завжди на зв’язку з рідними, адже мої найближчі люди знаходяться в різних куточках України і почути їх голос — для мене справжня втіха

Ліза Приходько, фотографиня Marie Claire

1. Перші дні війни я пережила в підвалі, як і більшість киян. А саме 24-го лютого я прокинулась о п’ятій ранку від дзвінка батька моєї подруги, який сказав збирати речі. Спочатку ти починаєш швидко дихати, а потім розумієш, що тобі треба вертатись додому і думати, що робити далі. Коли я виходила з її квартири наші останні слова були: «Я не знаю, коли ми побачимось, але я дуже тебе люблю».

Ні, я не була готова. Звичайно ми всі бачили, як конфлікт підігрівається. Напруга була дуже сильною. Але людям, які живуть у вільній країні, яку вони люблять, ніколи не спаде на думку, що хтось буде руйнувати їх домівки і забирати життя дітей у 2022 році.

Росія — це країна, яка ніколи не мала за мету турбуватись про когось, її єдиною ціллю завжди і лишається – загарбництво і руйнування.

2. Ніяк не відволікаюсь. Всі ці дні, кожної хвилини в моїй голові лише думки про війну і людей. Бо відчуваєш, що якщо хоч на секунду ти припиниш щось робити, то країна-агресор отримає від цього перевагу. Але, на останок, хочу сказати, що в країні, де безхатченки готові збирати пляшки для славнозвісних коктейлів, щоб захищатись від нападників — нічого не страшно💙💛

Слава Україні!

Ольна Немцева, бьюті-редактор журналу та сайту Marie Claire

1.Триває 8 день війни, як пишуть скрізь. Але для мене війна розпочалась 8 років назад на Донбасі й не закінчувалась ні на день весь цей час. Те, що зараз переживають українці по всій країні, моя родина пережила у 2014-му. Артобстріли, втрата дому, друзів, переїзд до Києва. Війна настигла нас тут.

Я до останнього не вірила, що Росія вирішить бомбардувати Київ. Не через привід віри в якісь моральні якості наших «братів», я прекрасно бачила на що вони здатні на Донбасі, тому ілюзій не було. А з приводу доцільно намагатися вести війну у великих сучасних мегаполісах, де кожна цеглина буде слати тебе в тому ж напрямку, що й російський корабль та намагатися трощити голови. Але я зрозуміла, що помилилась, коли як і всі прокинулась 24.02.2022 під звуки вибухів. Не було паніки, я була готова.

Першою справою стало питання про те як вивезти дитину та батьків, які 8 років назад тікали так само з шахтарського міста в Луганській області. Мені вдалося вивезти їх на кордон із Молдовою «партизанськими» шляхами, на саме незатребуване КПП, де чудом не було черг. Дитина була без документів, мені довелося перевести її через кордон як мати, повернутися, сісти в автомобіль й повернутуся до Києва, щоб поповнити лави територіальної оборони.

28 годин в шляху без сну… і я дізнаюся, що потрапити до тероборони не просто через великий наплив бажаючих. З чуток – можна лише за великий хабар. (Сміється.) Тільки українці можуть давати хабарі за можливість наваляти росіянцям. Я зрозуміла, що повернулася недарма.

2. Чим я займаюся зараз? Здаю кров, як журналіст борюся на інформаційних фронтах, моніторю чати района на предмет посильної допомоги, допомагаю як можу.

Валентина Ниркова, літературний редактор Marie Claire

Маючи за плечима певний життєвий досвід, я давно дійшла висновку, що родичі і сусіди – це ті, хто може зіпсувати нам усе життя, зруйнувати всі плани на майбутнє. І саме так історично складалися стосунки українців із північними сусідами. Контролювати, втручатися, диктувати умови на правах «старшого брата» (чи «сестри») – оце й усе «родичання».

24 лютого я не чула завивання сирен, бо через шумних сусідів згори інколи доводиться спати в берушах. Але коли прокинувшись прочитала повідомлення від дочки, яка ніколи не панікувала серед останніх новин інфополя – «Мамо, збирай теплі речі, документи і їдь до нас», – зрозуміла, що передчуття останніх двох тижнів мене не підвело: почалася війна.

Зараз Україна виступає каталізатором краху велетенської імперії, тоталітарної держави-агресорки під назвою Російська Федерація. Дорогою ціною нам це дістається. І дуже хочеться, щоб до того моменту, коли вона розсиплеться, як картинка комп’ютерної графіки, а обскубаний двоголовий орел буде пришпилений тризубцем до землі, ми понесли якомога менше втрат.

Неможливо передати всі ті емоції і слова подяки нашим відважним захисникам, нашим ЗСУ – залишайтеся живими!

Слава Україні!

Діденко Валерія, більд-редактор Marie Claire

1. У війну я не вірила до останнього моменту. Жила звичайним життям і рахувала, що в новинах все перебільшують. Навіть якщо б знала, що це виявиться правдою, від’їзжати все одно не планувала — не хотілось кидати на призволяще батьків похилого віку, котрі живуть поруч, та які прийняли рішення залишитись вдома. Без власного авто здавалося важкою задачею вести з собою кішку, а залишити її на батьків не дозволила б совість. Відійшовши від потрясіння після нічних вибухів першого дня війни, вирішила, що без нагальної потреби з Києва не виїду.

До сигналів повітрянної тривоги швидко звикла. У нашому будинку та школі поруч є підвал, якого пара хвилин. Але туди я ні разу не спускалась. В перший день війни батьки ще ходили в школу по кожному сигналу тревоги та турбувались, що я так легковажно ставлюсь до своєї безпеки. Але ближче до вечора від нескінченних походів втомились і вони. Ми прийняли рішення після гучних вибухів просто ховатися у ванній кімнаті. Користувалися правилом двох стін: одна бере удар на себе, інша — захищає від осколків.

2.  Відволікатись від подій особливо не виходить. Змушені відслідковувати новини про війну, які оперативно публікують в деяких Telegram-каналах. Це дозволяє зрозуміти, де був вибух і наскільки все серйозно. Через шум від бойових дій вночі було не до сну, тому часто доводилось лягати хоча б трохи поспати вдень. А порожні полиці і величезні черги перед супермаркетами нав’язали мені нову «розвагу»: полювання на базові продукти харчування, які раніше здавалися обов’язковими в кожному магазині. Розклад дня через війну сильно змінився і я не завжди знаходжу час, щоб якось відволіктись. Але коли, все ж таки, є пара вільних годин — печу домашні коржики, які стали заміною хлібу, котрий став наразі дифіцитним.

Кожен день телефоную рідним та друзям, цікавлюсь як у них справи. Ще ніколи так часто з ними не спілкувалась, як зараз. Є в цій біді й щось хороше:  гостріше відчуваєш бажання турбуватися про близьких тобі людей.

Ірина Усенко, арт-директор

1. 24 лютого я прокинулась о 5.50 ранку, бо щось бабахнуло біля мого дому, мене підкинуло у ліжку на півметра від жаху і я крикнула: «Почалося!», підійшла до вікна й побачила, а потім почула вибухи у Гостомелі. «Тривожна валіза» була зібрана ще місяць тому, ми з мамою 75 років та кішкою 12 років зібрались за 5 хвилин. Вирішили переїхати до тітки на Нивки. Далі було 5 днів морального тиску та жаху, сліз, гордості за наших військових, волонтерів, тероборонців, водіїв та просто пересічних людей, які допомогають один одному та діляться усім. Коли пролунав вибух на Троєщині наш будинок сколихнувся і це було останньою моєю нервовою клітиною. Ми зібрались та поїхали на вокзал, не знаючи що і куди. Знайомих та друзів щоб перечекати у нас немає. На вокзалі тисячі людей і ми дивом вмістились у вагон на Хмельницький, їхали 12 годин у тисняві та задусі. Люди їхали навіть стоячи у проходах, тамбурах. По дорозі я знайшла хостел у Хмельницькому, тепер живемо тут, допомогаємо чим можемо, щоб віддячити, оскільки нам пішли на зустріч та дозволили з котиком побути.

2. Заспокоює мене тільки одне — бути корисною та допомогити, чим можу. Зараз я відповідальна не тільки за себе і сім’ю а ще й за людей, що мене оточують.