Ще раз про віктімблеймінг, або Синдром добре вихованої дівчинки: колонка Ганни Старкової

Віктімблеймінг, на жаль, регулярно заповзає у мою журналістсько-культурологічну інформаційну бульбашку. Історія про те, як франківські хлопці демонстративно знущаються з дівчат на квартирі у Києві, вчергове приголомшила. Не хотілося вірити, що так буває, але буває й гірше. Не хотілося знати, скільки людей напише «сама винна», «погано виховали» тощо. Мої думки оперативно зафіксувала заступниця глави МВС Катерина Павліченко: «Постраждалі не можуть спровокувати акт насильства, у цьому завжди винен кривдник».

У чудовій статті колег побачила їх історії — жінок, добре виховання яких не викликало сумнівів навіть у тих, хто планував їм нашкодити. Згадала свій досвід і почала писати. Роздумами про становище жінки в сучасному світі поділилася Ганна Старкова, медійниця, дослідниця та культурна менеджерка. 

Ганна Старкова, медійниця, дослідниця, культурна менеджерка

Так, це я. Та «добре вихована» дівчинка, про яку пишуть порядні коментатори та дописувачі. Не ношу коротких спідниць та відкритих купальників. Почуваюся в них голою, а це неприємно. Погано переношу алкоголь, тому майже не п’ю, змінені стани регулярно влаштовую собі безсонням і перевтомою від роботи, а не речовинами.

При цьому моя врода в цілому конвенційна для тієї частини Земної кулі, де я народилася та виросла. Маю довге волосся та струнку статуру. Люблю та вмію кокетувати, але майже ніколи не дозволяю собі цього. 

Бо я боюся.

Не знаю, як так сталося, ніколи цим питанням серйозно не займалася, бо навичка в цьому суспільстві корисна. Формувалася поступово.

Було мені років 10-12, коли раптом хлопці вирішили, що я не маю гуляти на «їхній» вулиці. Що вони мені там казали — не пригадаю. Але підсилювали аргументацію камінням. У спину. І іноді влучали. Вони не знали, що цькування даремне, бо я ходила до подруги, спілкування з якою мені важливе і досі. Так тривало роками. Подруги хлопці боялися, вона мене захищала. Мати, здається, ходила до їх батьків розмовляти. Але ж не будеш ходити всюди зі мною.

Гірко казати, але найстрашнішими для мене були люди у формі. Курсантів ненавиділа, поки не стала рідше зустрічати групами. Форма знижує впізнаваність, не вгадаєш, хто зі строю вигукнув образу, а сміються всі.

Втім студентів я теж оминала, поки сама разом із друзями не вступила до вишу. Тоді довкола стали всі студенти. Почалися й вечірки…

Ви ж теж думаєте, що змінений стан — не привід порушувати громадський порядок? Я, от, в цьому переконана та усіляко впроваджую. Хочеш веселе свято — встанови чергового, який контролюватиме, щоб було весело, щоб жарти не переросли у знущання, замовить наїдки, викличе таксі, швидку чи поліцію, залежно від обставин. Хочеш напитись до відключки — попередь друзів, вони тебе у заздалегідь підготоване зручне місце доставлять. Буде потреба багато попоїсти — підготуймось, щоб сусідів о третій ранку не турбувати зайве вигуками на сходах. Бо тоді поліцію викличуть вони, і стане всім невесело. І взагалі: не варто купувати стільки горілки, ви все одно не вип’єте…

Ех, весело було. Мені. Іншим, думаю, не дуже. Вони просто воліють не думати, що будь-яка гра має правила. Найперше: всім потенційним учасникам мають оголосити правила, вступ до гри має бути добровільним. Інакше для частини випадкових долучених це не буде грою, тоді організаторам, питомо, світить відповідальність — адміністративна, кримінальна, суспільний осуд… Будь-хто, задумуючи гру, має розуміти свою відповідальність… Я — розумію, більшість — сумніваюся.

Тому, наприклад, боюся сама користуватися таксі та громадським транспортом. Одного разу сіла в таксі, слово за слово і мене запросили стати постійною коханкою. Одною з них, точніше. Вступити, так би мовити, в цей елітарний клуб. 

Варто зазначити, що була зима, вдягнена я була відповідно? Чи я кокетувала? Навряд. Їхала з пункту А до пункту Б з важкою валізою. Думаю, хотілося мовчати. 

Так, я погодилася подумати, бо хотіла вийти у місці призначення і не знала, чи не завезе мене кудись людина в своєму прагненні високого. Я потім ще довго зі страхом виглядала автівку. Бо ця людина знає, де я живу. А я не знаю, що вона планує зробити.

Цікаво, за яких обставин я б з серйозним обличчям могла запропонувати комусь стати моїм коханцем. За 15 хвилин дороги. Вперше побачивши. Просто не уявляю.

Іншим разом, вдень влітку, я сіла на зупинці біля дому до маршрутки, де був один пасажир. Сильно п’яний, рухатися йому було важко, говорити — теж, але він говорив. Риторика дуже схожа з виправданнями того хлопця з Франика. У мене було лише одне бажання — вийти, але маршрутку ніхто не зупиняв, а водій сам не робив зупинок. Мала їхати до кінцевої, запізнювалася. 

Я знала, що п’яний чоловік нічого з моїх слів не запам’ятає, йому взагалі байдуже на мою думку, я — об’єкт, але мусила говорити, намагаючись збентежити його так, щоб п’яні роздуми відволікли від розмови та потенційних дій. Тому повторювала на різний манір: «Так, гірше жіночого характеру нічого не існує, ви мені не розказуйте, я з собою давно живу — знаю».

Був ще неприємний інцидент в тисняві метро. Один чи два. Хто їх рахує? 

Я думала, що забула, а одного разу з подивом усвідомила, що боюся сама сідати до будь-якого транспорту, тому все більше ходжу пішки.

Нещодавно подруга закидала мені расизм, бо я чесно сказала, що не ходитиму до турецьких магазинів без зайвої необхідності. Багато думала. Від страху може бути й расизм, але до китайських магазинів я б ходила. Я й до турецьких великих ходжу, якщо там не продають російських товарів. Боюся маленьких крамничок і кав’ярень, де частка чоловіків більша, де жінки не стануть на твій захист або навіть бік. Не хочеться бути расисткою, боятися теж не хочеться.

Позаминулого року я вперше була на відпочинку в Туреччині. Тоді дізналася, що «нормально», коли місцеві хлопці, побачивши геотег на фото в інсті, масово починають тобі писати. Чи мене заспокоїло, що це «нормально»? Ні. По вулиці ходити без чіпляння та масних зауважень усіма доступними мовами можна тільки, коли ти виглядаєш відмороженою. Я так вмію, дякую «Барабашово» за безплатний вишкіл. Звісно, і в Туреччині, і на ринку це може негативно вплинути на обслуговування. 

Це що ж виходить: ти маєш враховувати, що для кращого обслуговування варто зацікавити продавця? Не він має бути зі мною приязний, а я з ним? Це його приязність виражається фразою «ах, яка красуня»? Як вгадати — це традиційна гостинність, залицяння чи непристойні чіпляння? Де почитати правила? Не впевнена, що я погоджуся в це грати.

Звісно, з ймовірністю 99,99% зі мною нічого такого не має статися. Це все мої невиправдані упередження. 

На моє щастя, є супермаркети, де всім однаково. 

Що маємо по факту? Я не буваю приязною, поки не переконаюся, що це безпечно. Виключення — ділова розмова. Якось мені довелося телефонувати спікеру, який щойно програв вибори. Питання було про вибори. Спікер випив багато. Казав, що через обман опонентів і несправедливість результатів, але в мене було відчуття, що цей стан не є для нього чимось незвичним. Це не було моєю проблемою, тому я не зважала. Потрібна була інформація. Але так зі мною не розмовляв навіть той потенційний роботодавець, що вважав за необхідне з порогу вказати справжнє місце жінки в екосистемі та недоцільність претензій на високе звання людини. Можливо, тому що він був тверезий. П’яний же мені пропонував золоті гори, за голосом визначивши та оголосивши всі мої принади. Кілька разів. Різні. Мені хотілося помитися. Дуже ретельно. Замість цього я була приязна, не кинула слухавку, пропускала повз вуха додатковий інформаційний шум, навіть якось написала текст, але, відправляючи, попросила керівника не доручати більше жінкам брати в’ю у цього поважного пана. Не пам’ятаю, чи новину поставили на сайт.

Ще в мене є сталкер. Ми давно знайомі. Навчалися разом. Хороший ніби хлопець. Працьовитий. Дружина, дитина. Жили якийсь час в одному районі, стикалися, розмовляли. Але це єдина людина, яку я врешті забанила у месенджері. Думаю, він читатиме цей допис. Хай знає: я трималася, скільки могла, поводилася ввічливо, але тепер навряд колись захочу з ним побачитись чи бодай відповісти на повідомлення, бо я боюся.

Ні, я ніколи не думала, що тих, хто мене лякає, не має існувати, не має бути там, де вони є, була далека від закликів до знищення. Просто кожен раз при уявному чи реальному контакті всередині мене все стискається. Відпускає, коли «загроза» минає.

Чи зупиняє мене страх? Ні. Я ціпенію, знічуюсь, гальмую, довго думаю, що сама у всьому винна, але не припиняю робити те, що вважаю доцільним. Чи впливає страх на мої думки? Так, дуже негативно, він заважає жити, бачити. Чи всі здатні до його аналізу? Ні. Тому я допомагаю слабким, підтримую тих, хто програє та хибить, не нав’язую спілкування тим, кому добре без мене, навіть якщо мені боляче, навіть якщо це нерозділене кохання і мною керують нейромедіатори. Це виключно моя проблема. Воно мине, треба тільки почекати.

Окей, я не ідеальна «добре вихована» дівчинка. Люблю гуляти сама вночі. Не виключаю, що хтось мене колись зупинить. Але я люблю вечірнє світло, пусті вулиці, відлуння метушні.

Читайте також: ПРО ІНСТИТУТ РЕПУТАЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: КОЛОНКА ЗОРЯНИ ПЕЛЕХ