Small Talk: Катя Тейлор, мистецтвознавиця та арт-менеджерка

Катя Тейлор, засновниця агенства Port.agecy, нещодавно презентувала книгу «Мистецтво під ключ. Менеджмент і маркетинг культури». Ця книга про культурний менеджмент, артмаркетинг, взаємодію культури та бізнесу на прикладах зі світової практики і досвіду команди Port.agency". Адже в книзі йдеться не про українські кейси загалом, а про реалізовані саме нашою командою проекти.  Ця книга про культурний менеджмент, арт маркетинг і взаємодію культури та бізнесу на світових прикладах і українських кейсах. Спеціально для Marie Claire вона розповіла більше про книгу та роботу над нею.

Фотограф Дан Балашов

Катю, чого на ваш погляд та виходячи з вашого досвіду найчастіше не вистачає митцям у просуванні своїх проєктів?

Розуміння того, що їм взагалі потрібно. Багато хто з митців вважає, що вони вищі за це, що їм не потрібне промо, що на розвиток особистого бренду не варто витрачати час, що в цьому напрямку не потрібно працювати. Сам по собі такий підхід не є поганим. Але він часто протирічить горделивій натурі митця, яка все ж прагне стати відомою. І тоді виникає ображений художник, який вважає, що йому всі винні, адже він великий. Можливо, така позиція була доречна ще років 30 тому. Проте зараз величезна кількість людей, які стають художниками, талановиті люди шикуються в чергу, конкуренція зростає щодня. Щоби залишатись актуальним треба грати за законами ринку. А отже — зустрітися з реальністю, у якій необхідно розвивати свій особистий бренд, щоби про тебе дізнались, працювати з медіа, вміти говорити не тільки мистецтвознавчою, а і звичайною мовою, щоб оточуючі не відчували себе ідіотами. Тобто потрібно вміти розповідати про себе і свій проєкт.

У вашій книзі йдеться про те, як просувати культурні проєкти в Україні. Чи враховували ви досвід іноземних держав щодо відносин мистецтва й бізнесу? Якщо так, то яких саме.

Історії, що викладені в книзі, базуються як на українських, так і міжнародних прикладах, на їхньому співставленні, аналізі та висновках про те, у який спосіб міжнародний досвід можна використати в українських реаліях.

Цитата з книги:

Аукціонний дім Sotheby’s продає мистецтво, нерухомість і цінні речі більш ніж 250 років у всьому світі. У 2019-­му його  представники  звернулися  до  Вікторії  Бекхем,  аби розмістити в її лондонському бутику на Довер­стріт кар­тини старих майстрів: Лукаса Кранаха Старшого, Пітера Пауля  Рубенса  та  Леонардо  да  Вінчі.  На  цьому  була  по­будована промокампанія серії аукціонів Masters Week —тижня продажів старих майстрів.

Очевидно, що ви не поділяєте філософію, що «художник має бути голодним». Коли й чому, на ваш погляд ця філософія втратила актуальність? Чи зустрічали ви митців, які й досі не уявляють себе в комерції та не прагнуть перетворити свою творчість на підприємництво?

Я вважаю, що бути голодним — це незручно й у такому стані доволі важко створити щось значуще. Для того, щоби створити щось велике потрібно, аби ваші базові потреби були вирішені. Це стосується не тільки художників, а і всіх інших професій. Гадаю, через це така концепція більше не подобається людям. А якщо серйозно, то погляди змінилися після виникнення вільного ринку. Художник отримав можливість продавати свої роботи не тільки якомусь одному меценату чи писати на замовлення однієї церкви, а взагалі, кому завгодно. Художники й покупці вперше зустрілись один з одним.

Водночас художник не обов’язково має стати комерційним (що означає створювати картини для продажу й заробітку, орієнтуючись на смаки замовників). Сьогодні є багато різних способів заробляти, які не пов’язані безпосередньо з продажем творів. Це і гранти, і резиденції, і робота, яка залишається в контексті основної практики художника, хоча і зроблена на замовлення. Таким чином, митець може заробляти, не зраджуючи своїм цінностям, цілям і темам дослідження, і при цьому жити активним соціальним життям, подорожувати та розвиватись.

Фотограф Сергій Сараханов

Читайте також: Small Talk: Єлизавета Письмак, українська режисерка анімації 

Які труднощі на сьогодні найважче подолати художнику в налагодженні діалогу з бізнесом? І які з державними структурами?

Художники та бізнесмени говорять різними мовами та належать до різних соціальних груп, які рідко між собою перетинаються. Тому існують дві проблеми: комунікація та місце зустрічі. Ми працюємо якраз саме над вирішенням цих проблем. Адже внаслідок такої взаємодії, як правило, виникає синергія. А свідками цього партнерства стає широка аудиторія, яка, або безкоштовно, або ж за невеликі кошти може насолоджуватись результатом цієї співпраці: фільмами, книгами, спектаклями, виставками чи концертами. За останні 500 років люди не вигадали нічого кращого, ніж використовувати таланти з одного боку та гроші з іншого. Ось ми цим і керуємо — знаходимо гроші й супроводжуємо таланти заради соціальних змін.

З державою існує інша проблема. Тут немає розуміння потенціалу культури, усвідомлення того, як мистецтво та культура можуть стати двигунами змін. Натомість є застаріла концепція про те, що культура — це розваги або ідеологія. Але ж вони також є потужним інструментом політики й дипломатії. У випадку конкретно української держави існує багато упереджень щодо того, яке мистецтво потрібно людям. Тут не вистачає толерантності до сучасних практик, у також низький рівень довіри політиків до експертизи фахівців, тобто людей, що розбираються в мистецтві й талантах.

У нас кожен сам собі експерт. Тому від самого початку художнику не просто бути побаченим. Тож тут якраз дуже важлива робота агентів та інституцій, які є мостом між талантом і стейкхолдером. Їхня робота полягає в тому, щоби донести цінність сучасної культури, актуальних підходів та практик.

Авторка тексту: Дарина Кибець

Фото з архіву Каті Тейлор