SMALL TALK: Надії Парфан, режисерки і засновниці онлайн-кінотеатру Takflix та Філіпа Ілсона, артдиректора LSFF

14 вересня стартує онлайн-фестиваль «7+7». Протягом семи тижнів фестивалю відбудуться покази короткометражних фільмів знаних та молодих режисерок України та Великобританії, номінанток і лауреаток відомих фестивалів, зокрема Майї Дерен, Кіри Муратової, Катерини Горностай, Анастасії Бабенко та інших видатних авторок. 

Щотижня протягом фестивалю на http://7plus7.takflix.com до безплатного перегляду будуть доступні по два фільми — з України та Великобританії. А також освітні онлайн-події про жінок на екрані та в кіноіндустрії.

Подію організував онлайн-кінотеатр Takflix у співпраці з London Short Film Festival (LSFF) за підтримки Українського культурного фонду та Британської ради в Україні. Мета фестивалю — збільшити видимість жінок-режисерів у сучасній кіноіндустрії та популяризувати цінності рівноправ’я, взаємоповаги, інклюзії та різноманіття. 

Запитали про про програму фестивалю його кураторів – режисерку і засновницю онлайн-кінотеатру Takflix Надію Парфан та співзасновника та артдиректора LSFF Філіпа Ілсона.

Кіно має гендер?

ФІ: Це надто абстрактне поняття. Жінки знімають фільми про чоловіків, а чоловіки — про жінок. Я визнаю, що багато фільмів чоловіків-режисерів (навіть класичних) мають суто чоловічий погляд на жіночих персонажей. Тому жінки-режисери своїми роботами мають можливість відповісти їм власними спостереженнями.

НП: Кіно не має гендеру. Кожен конкретний фільм має режисерське бачення — і це бачення залежить від постаті автора або авторки. Та сам по собі зв’язок між гендером автора або авторки та його/її фільмом нелінійний.

Чи існують відмінності між кіно, що зняли чоловіки, та кіно, створеного жінками?

ФІ: Тематика не залежить від того, хто автор фільму — чоловік чи жінка. Кінематограф не має чоловічий голос за замовчуванням, тому важливо говорити про жінок-режисерок (та режисерів різних етнічних груп), аби мати різноманітні погляди та точки зору. Жінки знімають фільми з самого зародження кіно, але, на жаль, багато кого з них було забуто або маргіналізовано. Важливо знову зазирнути в історію кіно, щоб згадати ці голоси, а також дослідити різноманітність сучасного кіномистецтва.

НП: Неможливо узагальнити все кіно, зняте чоловіками, чи все кіно, зняте жінками. В історії сталося так, що серед авторів кіно було дуже мало жінок, а тих, що були, часто недооцінювали. Також історії, що представляли жіночий досвід, були менш “престижними” і рідше виходили на екран. Через це в класичному кіно більше чоловічих персонажів, історій та світовідчуття. Але добре мистецтво завжди каже нам щось універсальне про людину та її життя — безвідносно до гендеру. 

Як побудована програма? Чому до неї потрапили саме ці режисерки та їхні фільми?

ФІ: Проєкт мав на меті заглибитись в історію кіно, але знайти старі роботи жінок-режисерів було не просто. Майя Дерен — досить відома в кінематографічних колах, але Мері Філд, попри неймовірно успішну кар’єру в кіно і на телебаченні аж до самої смерті у 1968 році, була забута поза межами академічних досліджень. Набагато більше короткометражних робіт сучасних авторок, тому я фокусував увагу на фільмах, які були б цікавими та співзвучали зі стрічками українських режисерок.

НП: Програма має насамперед історичну та хронологічну логіку. У ній представлені різні сторінки історії кіно — від німого кіно та жінок-піонерок до класики та нових імен. В ній також представлене різноманіття жанрів, стилістик та кіноформ: тут є і класичне ігрове кіно, і анімація, і авторська документалістика, і експериментальне кіно.

Фільми, представлені в програмі, різних десятиліть, від 30-тих і до сьогодні. Чи змінились теми, які розкривають режисерки у своїх фільмах?

ФІ: Цікаво, що з моменту створення London Short Film Festival у 2004 році фільмів режисерок завжди було достатньо у фестивальній програмі. На жаль, шлях до створення повнометражних фільмів був тривалим та незвичним. Десять років тому ми провели експеримент. В той час, коли у програмі LSFF 38% фільмів були створені жінками-режисерами, а у кінотеатрах того ж тижня в прокаті був лише 1% фільмів режисерок, ми ініціювали провокативний захід «Чому жінки не можуть знімати повнометражні фільми?», в межах якого обговорювали причини того, чому в кінотеатральному прокаті так мало фільмів режисерок. 

Можна стверджувати, що ситуація покращилася протягом 10 років, але до того, аби співвідношення сягало хоча б 50/50, ще довгий шлях. Я вже згадував, що жінки-режисери були завжди. У 80-тих роках були режисерки, які знімали комерційні художні фільми: Сьюзен Зайдельман, Емі Хекерлінг, Пенелопа Сферіс, Елейн Мей, Марта Кулрідж, Пенні Маршалл. І навіть попри те, що деякі з цих авторок живі, їхня присутність не така помітна, як чоловіків-режисерів тієї ж епохи. Хоча ми всі знаємо і любимо їхні фільми: ‘Big’ (1988), ‘Clueless’ (1995), ‘Wayne’s World’ (1992), ‘Desperately Seeking Susan’ (1985). Буде помилкою думати, що ми зможемо легко назвати імена режисерок, які були відзначені нагородами типу «Оскара» та «Пальмової гілки» Каннського кінофестивалю. Наприклад, Кетрін Бігелоу, Хлоя Чжао, Джейн Кемпіон, Джулія Дюкорно. Звісно, ​​історія кінематографа — це не тільки Голлівуд та знакові нагороди, і є чимало вшанованих жінок-режисерів, які знаходяться поза межами комерційного контексту. Але було б добре, якби широка аудиторія цікавилась ними та їхньою творчістю.

НП: Кіно пройшло велику еволюцію за останні сто років, тож багато всього змінилось. Природно, з’явилось багато нових тем і проблем як в житті, так і на екрані. Але є також багато спільного між фільмами різних режисерок різних років. Одна з наскрізних тем — тема тіла, тілесності, контролю за жіночою тілесністю та свободою жінки керувати власним тілом. Ми все ще не розібралися з цим питанням з точки зору людства й окремих суспільств, тож поки є сором щодо менструальної крові та пригнічення жіночих сексуальних бажань — ми будемо бачити це у кіно. 

Хто з сучасних режисерок має, на вашу думку, шалений потенціал?

ФІ: У 2000-х роках у Великобританії було кілька режисерок-новачків, які здійснили великий прорив, та не зупинились і продовжують творити і зараз: Андреа Арнольд, Лінн Рамзі, Керол Морелі, Кліо Барнард. Ми все ще можемо називати цих режисерок «новими» та «сучасними», та усі вони старші за багатьох своїх колег-чоловіків. Наприклад, коли Андреа Арнольд зняла свій перший повнометражний фільм ‘Red Road’ (2005) в 45 років, її відзначили як «потенційно цікаву та талановиту авторку», хоча свій перший короткометражний фільм вона зняла двадцять років тому. Молодих авторок короткометражних фільмів достатньо: нещодавно у кінотеатрах ми показували дебютні фільми Прано Бейлі Бонд, Долі Екараги, Роуз Гласс, Клер Оклі. Але хто з них зробить стрибок протягом найближчих десяти років — сказати наразі складно.  

НП: Я слідкую за дуже багатьма — важко обрати одну людину. 

У вас є улюблений фільм в програмі, який ви обов’язково радити переглянути глядачам?

ФІ: Гадаю, глядачі мають подивитись усі 14 фільмів, щоб глибше зрозуміти роботу жінок-режисерів. І отримати задоволення від перегляду. Я б радив не пропустити фільми Майї Дерен та Мері Філд, оскільки вони рідко демонструються глядачам поза межами спеціальних показів та подій.

НП: Як співкураторка програми, я ціную її як єдине цілісне висловлювання. Кожен з цих фільмів отримує додаткову цінність і нове значення, якщо його дивитися в контексті всього «7+7». Мабуть, окремо я б наголосила на фільмах уродженки Києва Майї Дерен — бо це класика всіх часів, а водночас ексклюзив, адже фільму немає ніде в інтернеті. Також я дуже давно “полювала” за фільмом “Бузок” Катерини Горностай. Це дуже талановита робота, яку показали лише на кількох фестивалях. Тепер її можуть подивитися абсолютно всі. Це особливо цікаво після тріумфу “Стоп-Землі” та напередодні виходу Катерининого повного метру в прокат.