Small Talk: Олександр Маншилін, ініціатор створення Лабораторії танцювальної публіцистики про популяризацію українського сучасного танцю

Олександр Маншилін — менеджер проєктів Платформи сучасного танцю та ініціатор створення Лабораторії танцювальної публіцистики. Олександр розповів про те, чому так важливо говорити і розумітися в сучасному українському танці та як популяризувати його.

Фото: Денис Панченко

Розкажіть про ідею створення Лабораторії танцювальної публіцистики? Яку мету ви переслідуєте?

Ідею збирати навколо танцювальних подій спільноту журналістів та критиків практикують багато наших закордонних колег. Власне, моя особиста сфокусованість на сучасному танці почалася з участі в подібному проєкті — Мобільній академії танцювальної критики Ядвіги Маєвської.

Кільком фестивалям було цікаво, щоби група молодих людей з різних країн відвідувала всі події, брала участь в artists talks, ставила митцям нестандартні або незручні запитання, щоби виникали коротші або довші тексти про вистави чи перформанси, огляди програм.

Лабораторія, яку зараз проводимо ми, виконує кілька задач: 

— наситити середовище оригінальними текстами: це сумно, коли танцювальна вистава висвітлюється у виданнях виключно засобами компіляції запропонованих організаторами прес-релізів;

— відмовитися від ілюзії, ніби критики чи журналісти прийдуть на виставу “самі по собі”, а видання замовлять та опублікують їхні відгуки;

— створити мікро-середовище, в якому автор тексту відчуватиме значимість та вагу висловлених думок, буде оточений увагою до своєї роботи.

Наразі постійної практики танцювальної публіцистики в Україні не існує, є лиш окремі тексти. Авторів, які писали би системно — нема. І нам хочеться добряче зіштовхнути цей “лежачий камінь”. 

Чи планується робота Лабораторії довгостроково чи тільки на певний період? А також розкажіть про особливості програми курсу?

Лабораторія та її учасниці потрібні нам не для короткострокового проєкту, а для життя. 

Сучасний танець — це не замкнена спільнота танцівників і поціновувачів, а специфічна екосистема. Наявність чи відсутність в ній людей, які займаються осмисленням, аналізом, публічним висвітленням  — це про спроможність цієї екосистеми відбутися чи не відбутися. От якби нас відцуралися всі художники зі світла — до чого би це призвело? Танець на сцені став би біднішим.  Те саме і з авторами текстів: коли їх нема, не реалізується значна частина потенціалу мистецтва танцю, щось важливе не оживає.

Найцікавіше в програмі Лабораторії — її учасниці. Це 10 авторок, більшість з яких не мали раніше стосунку до танцю, а дехто по-різному поєднує пристрасть до танцю з пристрастю до письма. Цю групу ми доповнили двома менторками, професійними данс-райтерками: Інтою Балоде з Латвії та Ліндою Беланс зі США. 

Програма складається з двох блоків: освітнього та практичного. Перший ми вирішили реалізувати специфічно: не в режимі лекцій, а в режимі “speaking club”. Учасниці зустрічаються, переглядають танець на відео — обговорюють; пишуть тексти — обговорюють їх з колегами. В майбутньому, коли ми проаналізуємо результати цієї першої лабораторії, освітній формат буде змінено. 

Фото: Катерина Скрагленко

Під час другого блоку учасниці зіштовхнуться із сучасним танцем наживо: попереду досить щільний сезон і наша задача — наситити його також і текстами, в різних жанрах: хтось підготує інтерв’ю, хтось зробить огляд, хтось — рецензію, хтось — аналітичний матеріал.     

Олександре, ви також є одним із засновників Платформи сучасного танцю, поділіться з читачами про що цей проєкт?

Платформа — це громадська організація, її заснували у 2015-му році, на чолі з Антоном Овчінніковим, одним з першопроходців нашої галузі та керівником Міжнародного фестивалю сучасного танцю Zelyonka Fest.

Сьогодні це команда з чотирьох людей, крім нас з Антоном ще є Вікторія Хорошилова та Ріта Ліра. Команда дуже строката, не було ще жодної ситуації, на яку би ми дивились однаково — і мені це дуже подобається, хороша модель.  Ми вкрай рідко перетинаємось наживо, але постійно працюємо онлайн: обмінюємось ідеями, розробляємо проєкти та втілюємо їх. Проєкти Платформи — інфраструктурні, вони утворюють та підтримують нові зв’язки. Ми організовуємо фестивалі та освітні програми, мали проєкт для молодих хореографів “Артіль”, проєкт співпраці між танцівниками та айтішниками “ALTstage”, після повномасштабного вторгнення заснували проєкт “Говори тілом”: в ньому і ютюб-канал, і продакшн, і шоукейси українського танцю за кордорном, і програма інформаційної підтримки вистав — до неї як раз і входить Лабораторія танцювальної публіцистики.  

Як ви вважаєте, чому саме український сучасний танець потребує більшого розголосу?

Я би казав не про “розголос”, а про потребу в практиці осмислення творів сучасного танцю. Особисто для мене PR-потенціал цієї Лабораторії є важливим, але не першочерговим. Уявіть себе на місці автора вистави: одна справа, коли після завершення глядачі поаплодували і пішли, друга — коли повернулись на artist talk і вголос поділились враженнями, третя — коли хтось думав про ваш твір кілька днів і після цього написав текст, четверта — коли таких текстів народилось декілька. А тепер подивіться на ці чотири сценарії з позиції глядача. Різні якості процесу, різні способи життя “екосистеми”. 

Яке майбутнє ви бачите в українського сучасного танцю? Розкажіть яким може бути ідеальний варіант, а який — реальний, беручи до уваги ситуацію в країні.

В моїй картині світу ідеальний та реальний варіанти співпадають. Якщо сучасний танець в Україні виник і продовжує розвиватись — значить він багато кому тут потрібен. Війна загострила процес. В мирний час здавалось, що може бути так, може бути інакше — і якось воно точно буде. А зараз будь-що — питання політики, яку ти провадиш. Ми, люди з пристрастю до мистецтва танцю, прагнемо розбудувати своє середовище, робимо для цього послідовні кроки — і, значить, досягнемо мети. 

Фото: Катерина Скрагленко

Зараз сучасний танець в Україні — справа груп ентузіастів, він існує поза інституціями, але вже став для інституцій видимим і значимим. До прикладу, цю Лабораторію танцювальної публіцистики фінансує Український культурний фонд та підтримує Український Інститут. На наступному етапі нам вдасться створити сталі осередки, спеціалізовані на сучасному танці: там відбуватимуться резиденції для митців, існуватиме постійний простір для показу вистав, проводитимуться освітні заходи для професіоналів та аматорів, функціонуватимуть дослідницькі програми.  

Поділіться, що найбільше подобається вам у вашій роботі? Та що надихає та мотивує?

Колись я був і танцівником, і хореографом, і навіть ледь не став театральним критиком. Зараз я — культурний менеджер і можу створювати можливості для митців,  середовища, в яких митцям — а тепер і тим, хто пише про мистецтво танцю — було би комфортно працювати. Я відчуваю динаміку розвитку нашої справи. Я знаю, як багато цікавої та потрібної роботи попереду. Я також знаю, що війна може висмикнути з цієї роботи в будь-який момент — то ж не варто щось відкладати.