Small Talk: телеведучий Єгор Гордєєв про власний досвід волонтерства

З травня ведучий “Сніданок з 1+1” Єгор Гордєєв і команда 1+1 media опікується долею Бородянського психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням. Кілька разів Єгор і ведучі привозили базові речі для комфортного проживання підопічних медзакладу, який був окупований і розграбований кадирівцями з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну.

Вже понад пів року триває повномасштабна війна Росії проти України. Але українці не втомлюються допомагати і ЗСУ і тим, хто зараз цього найбільше потребує – вимушеним переселенцям, дітям, покинутим тваринам. Ви ж опікуєтесь долею Бородянського психоневрологічного інтернату…

 Так, українці всьому світові довели не тільки свою силу і сміливість, а й свою людяність. До війни я міг легко ранжувати історії за драматизмом і викладом. Я пишався такою своєю профдеформацією, яка часто псувала мені життя і майже завжди допомагала у роботі. Злам відбувся на другому тижні «Щоденників війни» у “Сніданок з 1+1”. Важкі, але важливі історії про людей війни і їхнє майбутнє. Саме звідти я і дізнався про Бородянський психоневрологічний інтернат з геріатричним відділенням, який з самого початку війни опинився під окупацією росіян. Тут тримали у заручниках понад 400 людей. Кадирівці, смерті, антисанітарія, холод і страх – ось що всі вони пережили у березні. На щастя, згодом вдалося евакуювати всіх. 

Приблизно тоді ми заочно познайомились з Мариною Ганіцькою — директоркою цього психоневрологічного інтернату. Вона людина складної долі, міцної волі та великої любові. 24 лютого поїхала з дому на роботу, аби рятувати працівників і пацієнтів медзакладу. Так і залишилась з усіма зачинена у закладі.

Розкажіть, коли вперше до них поїхали?

 Вже після деокупації Бородянки, Марина до нас звернулась з проханням допомогти і переліком необхідного. У ньому були пральні та сушильні машини, ковдри, матраци, подушки, засоби гігієни, харчі. Адже коли відходили російські окупанти, геть усе з медичного закладу було вкрадено. Навіть особисті речі пацієнтів. А те, що не вкрадено — зіпсовано…

Ми з командою 1+1 media перейнялись долею інтернату і вирішили допомогти. Коштом благодійного збору Ukraine SOS від нашого фонду «Ти не один» закупили частину необхідного. Допомагали і наші дівчата – Ліда Таран з Франції, Іванна Онуфрійчук зі Швейцарії знаходили гуманітарку. Соломія Вітвіцька теж допомогла, передала допомогу від знайомих з Німеччини. З того часу вже кілька разів були в гостях у мешканців інтернату. Установу ще до нашої базової допомоги привели до життя за лічені дні — поприбирали,  відремонтували поламане. Уявляєте, з такого пекла витягнути один з найспецифічніших і найскладніших закладів — за лічені дні! Всі люди, хто там працює – мої герої.

Розкажіть про свої особисті враження від цих поїздок і знайомства з пацієнтами інтернату.

Я ніколи раніше не був у подібних місцях. І, звичайно, у мене палітра почуттів була різна. Намагався зрозуміти, що керує людиною, яка віддала себе служінню, як директорка цього інтернату Марина Ганіцька. Це дуже важка справа, яка не завжди добре фінансується. До речі, до Дня Незалежності України Марину нагородили орденом княгині Ольги «За заслуги» ІІІ ступеня. 

Я спостерігав за людьми, які там опинилися. Люди різних доль – із родичами й без, у яких часто емоції через край. Навіть складно уявити, що вони пережили. Ці люди і у мирному, звичайному житті не можуть порозумітися із цим світом, а тут пережити війну. І це такі дуже великі драми. Але, коли я приїжджаю туди, то бачу, як ці люди разом пережили одну велику біду і вони шалено один одного стабілізували.

Тож усі пацієнти вже повернулись до закладу?

 Так, і доволі швидко. Мені Марина розповіла зворушливу історію одного підопічного. Вже коли Київщину було звільнено, потроху почали відбудовувати інтернат і повертати пацієнтів. Звісно, одні з перших приїхали ті, що були десь поруч. Але один пацієнт, якого евакуювали на захід України, як дізнався про це, не міг більше чекати, коли за ним приїдуть. Тож сів на велосипед і сам здолав сотні кілометрів, аби дістатися Бородянського інтернату. Бо його він вже багато років вважає своєю домівкою. А його пацієнтів – своїми найліпшими друзями.

Так, складно уявити, що відчували пацієнти цього інтернату, тому що зараз, під час війни, і здоровій психічно людині дуже складно триматися.

Коли все навколо руйнується — важливо знаходити в собі сили підтримувати інших і відбудовувати. Треба триматись один одного. Шукати порятунку у звичайних речах. Наприклад, підопічні інтернату нам хизувались, яку городину і молодий фруктовий сад у себе на ділянці посадили. Ми також у нашу останню поїздку привезли декілька кущів смородини, ожини. Садили разом. Тепер там стало ще гарніше і затишніше. Дуже охайно. Це ніби маленька Швейцарія в межах Київської області. Коли я бачу Марину, її колег-працівників, друзів-підопічних — мені просто хочеться жити далі. І робити усе можливе, аби наближати нашу перемогу.

Ми не знаємо, що далі. Вони не знають, що далі. Ніхто не знає, що далі. Але є заради чого і кого жити й будувати. Бо життя — тут і зараз. Вірю в Україну!

Читайте також: SMALL TALK: МИКИТА ЛІСЬКОВ ПРО ПРОЕКТ I’M FINE! У РАМКАХ АНІМАЦІЙНОГО ФЕСТИВАЛЮ LINOLEUM