Історія українського балету

У цей буремний час, повераємося до нашого циклу матеріалів, від сучасних дослідників рідної культури Тверда Криця.

Балет — це мистецтво мови танцю. Адже сюжет балетної вистави розкривається через поєднання пластики, костюмів, декорацій, музики й танцювального стилю. Навіть ті, хто не цікавиться цією темою точно чули про «Лебедине озеро» Петра Чайковського. Бо саме з цієї вистави розпочинається професійний розвиток українського балету.

Звичайно, ще наприкінці ХVIII століття існували постановки національних танцювальних картин, а невеличкі балетні трупи оперних театрів мали свій репертуар. Та тільки це були лише перші кроки до майбутнього українського балетного театру.

Про серйозні зміни можна говорити з 1925 року, коли в тодішній столиці України — Харкові створили перший Державний театр опери і балету. Він став колискою для майбутніх зірок мистецтва.

Державний театр опери і балету у Харкові, до реконструкції 1930-х років

Опера «Сорочинський ярмарок» Модеста Мусоргського в постановці режисера Миколи Боголюбова відкрила новостворений театр. Балетна трупа з 50 артистів виконала гопак, що стало винятковим дійством. Наймолодшим солістом був Олександр Соболь. Шістнадцятирічний танцюрист міг виконати 20 піруетів.

Виступ приніс успіх колективу, та справжні випробування чекали попереду. 25 жовтня 1925 року відбулася прем’єра балету «Лебедине озеро». Це була важлива подія в музично-театральному житті України. Тільки той факт, що в нас ставлять перлину світової хореографічної класики вже було чимось величним. Роль дівчинки-лебедя зіграли балерини Ольга Чаплигіна та юна Антоніна Яригіна, Павлов-Ківко — у ролі Зігріда.

Олександр Соболь

Та мистецтво балету прагнуло нових форм й шляхів розвитку. Це питання хвилювало діячів, і в 1925 році ленінградський журнал «Життя мистецтва» розпочав дискусію «Що робити з балетом?». Пропозиції і варіанти були різні. Варто пам’ятати, що мова йде про часи Радянського Союзу. У пролетарській культурі балету було не місце, бо він «здатний відображати почуття лише аристократії та буржуазії, а не підкреслювали вітчизняну хореографічну спадщину». Озвучувалися думки, що він мусив базуватися на фольклорних зразках танцю.

Тому подальший шлях розвитку українського балету вбачили у поєднанні класичної хореографії і національного танцювального мистецтва.

Поступово хвиля балету перейшла й на інші міста. На сцені Київського театру в 1926 році Леонід Жуков поставив «Лебедине озеро». Одетту зіграла його дружина Марія Рейзен, Оділію — балерина Віра Мерхасіна, роль Зігфріда виконав сам Жуков.

Ольга Чаплигіна, 1918 рік

У цей час в Одесі сміливі експерименти розгортав балетмейстер Касьян Голейзовський. Він виступав проти класичних балетів і шукав нових форм. Постановки Голейзовського супроводжувались гучними деклараціями: «Одеса — балетний Голівуд, сучасна фабрика нового танцю». Вже на прем’єрі опери «Князь Ігорь» «Половецькі танці» вразили публіку і критиків. Танцювальна мова Голейзовського була особливою. Співпраця з цим майстром давала шанс молодим талантам. Його віртуозністю надихався і Павло Вірський — майбутній реформатор українського народно-сценічного танцю й видатний балетмейстер.

Київський театр опери та балету, 1911 рік

Балет — це не тільки про красу рухів тіла. Він ніс ідейне навантаження. Наприклад, балет «Червоний мак» Глієра — це героїко-революційна картина, яка стала дебютом для Павла Вірського й Миколи Болотова. У виставах відтворювалися сучасні події, як наприклад у балеті-пантомімі «Футболіст» (комп. Оранський, реж. Форрегер).

Важливу роль у створенні першого героїчного балету відіграв Василь Верховинець. Він здійснив постановку балетного спектаклю «Пан Каньовський», який присвячений боротьбі українського народу проти панів у ХVІІІ ст. Тут вперше в історії балетного театру переплелись два танцювальні струмені — класичний і український народний. Разом з балетмейстером Василем Литвиненком вони спробували збудувати на фольклорній тематиці балет класичної форми.

З кожним новим сезоном на балетних сценах України з’являлись нові таланти: Валентина Дуленко, Олександра Гаврилова, Антоніна Яригіна, Василь Литвиненко, Олександр Соболь.

У період експериментів, коли вся радянська хореографія торувала новий шлях, українські балетмейстери, прагнули до художньої своєрідності. Після 1934 року, коли столицю з Харкова перенесли до Києва, у Державному академічному театрі опери та балету УРСР до балетної трупи входило 80 артистів. Вони ставили «Дон Кіхот», «Лебедине озеро», «Запорожець за Дунаєм», «Бахчисарайський фонтан», «Сплячу красуню», «Лілею», «Щорс». Павло Вірський та Микола Болотов продовжували розвивати народно-сценічний танець.

Українські трупи почали виступати за кордоном. Влітку 1935 року група артистів київського балету — М. Сивкович, В. Федотова, О. Соболь на чолі з балериною Галиною Лерхе виконали гопак у Лондоні.

Катерина Гельцер і Леонід Жуков у балеті «Корсар». Фото з архіву Національної Опери

Кожного нового десятиліття знову і знову виникало питання, куди рухається балет. Тому в 30-40-х митці думали, як поєднувати у спектаклі танець та пантоміму. У воєнний період просто прагнули зберегти те, що є. Етап 50-х знову активізував творчі шукання та екперименти, бо було помітно, що танець не розкривав характер героїв. Поступово почала зникати фальшива театральщина. Балет довів, що йому чужа прямолінійність й однозначна правдоподібність. Раніше він копіював драму, ігноруючи свою умовну природу й специфіку, тому надалі балетмейстери намагались цього уникати. А ще, як і в кожній сфері мистецтва, у балеті виникав конфлікт поколінь між різними генераціями. Бо завжди були ті, хто воліли зберегти класику й народні мотив і ті, хто прагнули творити нове.

Одеський оперний театр, поч. ХХ ст.

Колективи у великих містах мали свій шлях і репертуар. Наприклад, трупа львівського театру в 1940 році розпочала свою діяльність з балету «Червоний мак» Глієра, здійсненому Миколаєм Трегубовим. Донецька трупа в 1941 році поставила балет «Лауренція». В Одесі свою роботу почав талановитий хореограф-режисер Вахтанг Вронський поставивши «Ромео і Джульєтту». У Києві ставили «Лілею» (Констянтин Данькевича) і «Лісову пісню», яку називали найпоетичнішим хореографічним твором. На сцені засвічувалися нові зірки балету: Лідія Герасимчук, Клавдія Васіна, Зінаїда Лур’є, Р. Савицька. А балерина Валентина Переяславець засяяла і на сцені США. Вона стала головною балетмейстеркою у «Нью-Йорк сіті балету». Підкорила світового глядача і балерина Рома Прийма-Богачевська.

«Лілея». Український театр опери та балету ім. Шевченко

Велику роль у балетному мистецтві відіграв ансамбль народного танцю під керівництвом Павла Вірського. Кожен номер був самодостатнім шедевром, який по-новому підкреслював риси національного характеру. Він вивів мистецтво на міжнародну сцену постановками «Запорожці», «Подоляночка» і «Гопак».

Художньо-визначним твором на початку 60-х став балет Віталія Кирейка «Тіні забутих предків». Він був першим із митців, хто звернувся до однойменної повісті. Та через ідеологію партії, виставу зняли з репертуару.

Сцена з балету «Лісова пісня»

Українські балетмейстери ставили на сцені як світові шедеври, так і балети сучасних композиторів. У 70–90-х рр. працював і втілював власне бачення класики ХІХ ст. Анатолій Шекера. До репертуару театрів входили вистави «Досвітні вогні» Лесі Дичко, «Камінний господар» Віталія Губаренка, «Каменярі» Мирослава Скорика.

Сцена з балету П. Чайковського “Лебедине озеро” в постановці Одеського театру опери і балету. Одилія – заслужена артистка УРСР І. Михайленко, принц – А. Данченко. Січень 1954 р. Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С. Пшеничного

Шлях українського балетного мистецтва триває і досі, адже перед митцями постають нові завдання. Вони спираються на багатолітню традицію відомих балетмейстерів і працюють над власним стилем, який буде цікавим для сучасного глядача.

Фото пресслужба Тверда Криця.