Людмила Семикіна: аристократичність стилю

Людмила Семикіна – художниця, майстриня декоративного мистецтва, дисидентка й учасниця національного руху опору 1960-70-х роках[. За свою чітко виражену проукраїнську позицію зазнала переслідувань і тиску з боку радянської влади. Вона – співавторка знаменитого вітража «Возвеличу малих отих рабів» у вестибюлі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, виконаного до 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря (1964) і потім знищеного за вказівкою функціонерів комуністичної партії.

Колаж @bratyart

Дитинство

Людмила Семикіна народилася 1924 року в Одесі. Батько Людмили займав високу посаду в місцевій організації комуністичної партії. Він відмовився брати участь в організації штучного голоду, Голодомору, і 1932 року вийшов з партії. Далі працював столяром.

Творчій шлях

Після закінчення Київського художнього інституту, в 1950–1960-х роках, Людмила працювала в жанрі станкового живопису. Її пейзажі, натюрморти, жанрові картини постійно виставлялися. Кар’єру художниці можна було б назвати успішною, але втручалася політика.

Серед її робіт – численні живописні твори, серії строїв за національними традиціями «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн», костюми до кінофільму «Захар Беркут». Після виставки «Національні традиції в українському сучасному одязі», ініційованої Аллою Горською, про Людмилу Миколаївну заговорили як про художницю, яка шукає нові пластичні форми українського костюма.

Вітраж

Семикіну двічі виключали зі Спілки художників України. Вперше за участь у створенні 1964 року вітражу «Шевченко. Мати» у холі Київського університету. Офіційне формулювання: «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Тараса Шевченка».

Лист 139-ти

Незабаром після поновлення в Спілці художників 1968 року Людмилу виключили знову за підписання листа з протестом проти репресій щодо дисидентів. Цього разу фактична заборона на професію тривала два десятиріччя. Семикіна більше не могла отримувати державні замовлення, брати участь у виставках, заробляти живописом.

Володарка Мідної Гори, 1959. Приватна колекція.

Легенда про Київ, 1964. Приватна колекція.

Неперевершені строї «Ретро»

Тоді Людмила знайшла нові способи застосувати свій талант. Вона стала створювати авторський одяг на основі народних традицій, працювала художницею з костюмів у театрі та кіно, працювала над створенням діафільмів, виконала ряд монументальних робіт у Києві.

«“Захар Беркут” започаткував мою любов до історичного костюма. З 1971-го до 1996-го я працювала тільки в цій царині; як живописець у ці роки не реалізовувалася, позаяк мене ізолювали від виставок», – пізніше згадувала майстриня. За словами художниці, їй довелося «перейти на підпільний режим роботи: шити одяг для родичів ув’язнених друзів-дисидентів».

Тур. Автор: Людмила Семикіна, 1995-1996

Князь-Дерево. Автор: Людмила Семикіна, 1992

Ансамбль. Автор: Людмила Семикіна, 1968

Поновлена у Спілці у 1988 р. з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення». В 1996 р. відбулася виставка текстильної пластики «Високий замок» Людмили Семикіної, яку вона готувала впродовж трьох років без асистентів. Твори художниці зберігаються в музеях України і приватних колекціях у нас та за кордоном.

Стрій від Людмили Семикіної, капелюшок — авторства Любові Панченко. Музей шістдесятництва.

Стрій від Людмили Семикіної (праворуч). Стрій та кичка — авторства Любові Панченко (ліворуч). Музей шістдесятництва.

За серію строїв «Високий замок» 1997 року удостоїлася звання лауреатки Національної премії України ім. Т. Шевченка. Майстриня також лауреатка премії ім. Василя Стуса (2000), заслужена художниця України (2005). На знак визнання видатного внеску в прогрес XX сторіччя в 1997 році Американським біографічним інститутом та Інтернаціональним біографічним центром Кембриджа в Україні біографію мисткині було включено до довідника «Життя славетних».

Цим матеріалом ми продовжуємо серію матеріалів про видатних українських шістдесятниць.

Фото: treasures.ui.org.ua

Читайте також: АЛЛА ГОРСЬКА: ЛІДЕРКА ШІСТДЕСЯТНИКІВ