Монумент епохи. Галина Севрук
20 мая 2022, 22:33
Галина Севрук – художниця, керамістка-монументалістка. Вона створила понад 500 камерних керамічних пластів на сюжети з історії України та понад 30 монументальних керамічних панно в архітектурних спорудах Києва, Чернігова, Одеси, Алушти та інших. Наприклад, ви могли бачити її роботу у холі київського готелю «Турист» – епічне панно «Місто на семи пагорбах», присвячене історії Києва. Воно вважається вершиною творчості Галини Севрук. Однак у 2020 р. його демонтували, що викликало обурення громадськості.
Галина Севрук також відома через свою політичну позицію. У 1964 р. у співавторстві з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко до 150-річчя выд дня народження Тараса Шевченка у вестибюлі червоного корпусу КНУ вона створила вітраж «Шевченко. Мати». Він був кваліфікований як ідейно ворожний та був знищений. Її так і не включили до Спілки художників через підписання «Листа-протесту 139» на захист репресованих.
Павло Гудімов поспілкувався з художницею про її становлення та натхнення, а також долю панно з готелю «Турист».
Матеріал створений за підтримки Богдана Мисюги, автора книги «Галина Севрук. Альбом-монографія».
Павло Гудімов: Пані Галино, ви народилися в родині достатньо заможній, світській.
Галина Севрук: Так, із високою мистецькою культурою.
Розкажіть трішки про культуру в родинному колі.
Мій батько, Сильвестр Севрук був архітектором (працював у Харкові в «Діпромісто» – МС), а мати – домогосподаркою (мала неповну юридичну освіту). Вона завжди перебувала з нами, читала книжки про різні культури: багато грузинських авторів, вірменських. Все, що можна було прочитати і нам розповісти, – мама це робила.
Чи мали ви вдома твори мистецтва? Звідки з’явився імпульс до нього?
По-перше, батько прекрасно малював, а по-друге, з маминого роду походить Дмитро Григорович-Барський. Він був відомим адвокатом, який виграв справу Бейліса, за що заможні євреї подарували йому Біблію в ілюстраціях Гюстава Доре. Вона стала сімейною реліквією.
Давайте перейдемо до вашої художньої освіти.
Освіта моя почалася вже після війни, але від самого дитинства я дуже любила малювати. Мама запропонувала мені брати уроки у Григорія Світлицького (український живописець (1872-1948), працював з розписами храмів – МС), щоб підготуватися до художньої школи.
До художньої академії я вступала тричі, і тричі мене не приймали. Після третього невдалого разу вже втрутилася мама. Для вступу необхідно було набрати 25 балів, а я здавала на 24. Вона пішла до Сергія Григор‘єва (український живописець, плакатист, ректор Київської художньої академії 1951-1955 рр. – МС), він тоді був ректором інституту, почала з ним говорити, і це подіяло. На третьому курсі я одружилась і перевелася з живописного на пейзажний факультет, а після випуску мені дали вільний диплом. Тобто нікуди не направили на роботу, і мені треба було шукати щось самостійно.
А як з’явилася у вашому житті кераміка?
Кераміка з’явилась у 1962 р. Моя подружка Галина Зубченко (українська художниця, громадська діячка, одна з засновниць Клубу творчої молоді Києва – МС) привела мене до керамічної майстерні і запропонувала спробувати. Я там побула декілька днів, і мені дійсно сподобалось. Як живописець я не мала досвіду роботи з глиною, нічого не розуміла. А Зубченко мені показала, як треба працювати. Далі я влаштувалася на роботу до Державного інституту архітектури, в мене там була просто ставка. Тобто ніяких спеціальних замовлень, роби, що хочеш. Звісно, ця ставка була дуже маленька. Але я не переймалася, головне – могла працювати!
Ви контактували з величезною кількістю людей, які створили феномен українського декоративного мистецтва. Назвіть імена тих трьох, хто найбільше вплинув на вас як на художницю.
Першим точно був історик і археолог Михайло Брайчевський, другим – поет Іван Світличний, а от назвати третю людину складніше. Тому що наш Клуб творчої молоді, був ніби однією людиною. Всі мої друзі – і Алла Горська, і Люда Семикіна, і Галина Зубченко – були прекрасними особистостями, з високою внутрішньою культурою, люди з високим потенціалом художника.
Як відбувалося ваше особисте спілкування з Брайчевським, зі Світличним?
Мені було вже 21 чи 22, коли нас познайомили з Брайчевським. А хто саме познайомив – не пам’ятаю. Але я до нього та його дружини одразу прикипіла, постійно до них приходила. Його дружина Ірина Мельник – прекрасна людина, мудра, розумна архітекторка. Вона багато допомагала Брайчевському в усьому: і в побуті, і в роботі.
Я дуже часто приходила до них після роботи в майстерні, щоб порадитися. Наше близьке спілкування почалося з того, що я натой час захоплювалася темою язичництва. Я не була релігійною, але сам факт існування язичницької культури мене вражав. Проте я ніяк не могла знайти її коріння і, так би мовити, поставити на п’єдестал у своїй творчості та житті. Для мене язичництво було дуже високою культурою, і я пам’ятаю, що Брайчевський розповідав мені про характерні для неї образи, вчив аналізувати скульптуру за методом Олександра Архипенка (сенс методу полягає в тому, що порожній простір набуває самостійного значення в скульптурі – МС). Я любила язичницькі образи через особливість сенсів, які не могли створити малоосвічені люди. Наприклад, Морена, богиня життя і смерті. Язичники поєднували життя і смерть, їх не можна було розрізнити.
Ви говорите про язичництво як про окрему філософію. Я думаю, що у вашому розумінні воно – більше, ніж релігія. Скоріше, середовище і виділення певних феноменів в умовні божества. Бо в нову історичну епоху сучасності їх переформулювали. Ніхто не знав, що був Ренесанс, ніхто не знав, що було ар-деко. Тепер це має назви.
Мене завжди захоплювала глибина думки язичників. Я до Брайчевського чого приходила? Бо він ділився зі мною образами, які були характерні цій культурі.
Тобто, по суті, ваш художній метод – аналіз язичництва, пошук образу, історичної перспективи і стилізація. Де ви взяли такий талант стилізації? Що для вас було основою?
Основою? Ви знаєте, в мене не було чіткої основи. Моя перша робота з кераміки – це «Плач Ярославни» (робота 1964 р., яка вважається творчим успіхом Севрук тих років –МС). Вона так усім сподобалася, що її почали буквально копіювати. Рік (а може й два) я працювала над цією темою, зробила кілька керамічних «Ярославен», причому великих. В Путивлі є мій «Плач Ярославни» в чи то кав’ярні, чи ресторані, я не знаю де саме, навіть ніколи там не була. Знаю тільки, що туди поїхала моя «Ярославна» заввишки з метр.
А яка історія роботи «Дерево життя»?
Це пізніша робота, 1970-ті рр. Коли я вже була, так би мовити, великим майстром (сміється). Хоча, по суті, майже всі роботи, які я виконала, потім знищували (наприклад, вітраж «Шевченко. Мати» у 1964 р. – МС)
Їх знищували, тому що невігласи? Це не політика, а просто нерозуміння естетики?
Так, в тому і справа.
Хтось колекціонував ваші роботи?
Ох, хіба я знаю…
В Музеї ім. Лесі Українки в Києві є ваші твори на тему «Лісової пісні». Заклад їх закупив?
Не закупив, я їм подарувала.
Шкода, що цілий пласт ваших робіт знищили. На жаль, багато хто не зрозумів, що вони важливі, складна техніка з панно, мозаїками…
Але однак знайшлися ентузіасти, які привезли з готелю «Турист» моє панно, яке тепер перебуває в музеї Софії Київської. Лежить на підлозі і чекає, коли закінчаться ремонтні роботи і можна буде починати монтувати.
Дуже пошкоджене?
Ну, ви знаєте, я не можу сказати, адже воно шестиметрове, а я стою ось така маленька, дивлюсь, і що я можу сказати? Нічого.
Матеріал з друвованого номгеру Marie Claire Ukraine (весна 2021)
Автор: Поліна Булат
Редагувала Оксана Семенік
Фотограф Ліза Приходько
Статьи по теме
