Серж Лифар. З Києва

Для нас підготували цикл матеріалів сучасні дослідники рідної культури, автори пабліку Тверда Криця.

Батьки Сергія Лифаря Михайло Лифар і Софія Марченко-Лифар. Фото кінця XIX ст.

Сергій Лифар народився у 1905 році у Києві, де потрясіння революції та поразки російсько-японської війни того року мало кого турбували. Батько Сергія Михайло Лифар – був чиновником Департаменту водного та лісового господарства, а мати Софія Марченко – донькою канівського землевласника. 

Леонід, Василь, Євгенія, Сергій Лифарі

У серпні 1913 року, Лифар вступив до Імператорської Олександрівської гімназії. У цей же час почалася серйозна музична освіта Сергія: він вчився грати на скрипці, фортепіано та займався співами. Йому це вдавалося настільки добре, що його запросили до хору Софіївського собору. Співи допомагали і в навчанні – за участь у ліцейному хорі Лифар отримував стипендію. Не дивно, що хлопчик почав мріяти про кар’єру музиканта.

Сергій Лифар, 1921 рік

Але вже наступного рокі почалася Перша світова війна, потім – революція 1917 року і громадянська війна. У 1919 році влада Києва змінювалася 18 разів, Лифар згадував ті часи у своїх мемуарах:

Мене, тоді підлітка, приголомшили жахливі сцени, які стали буденними. Солдафони відлупцювали мене за те, що я носив кашкета з емблемою свого ліцею. Навколо нас підпалювали будинки, вбивали заложників, знівечені тортурами трупи кидали на вантажівки, мов забиту худобу. У мені вирувало нестримне обурення. 

В одній з таких сутичок Лифарю було поранено руку, черз що він попрощався з ідеєю стати піаністом. Але на майбутню зірку балету вже чекало нове покликання.

Київська консерваторія, де навчався Сергій Лифар по класу фортепіано 1914-1919 pp. Листівка 1910-х pp.

Свою першу зустріч з балетом Лифар описує по-різному, в одному мемуарі, 16-річний хлопець просто “йшов за музикою”:

Дізнавшись, шо на заняттях у Броніслави Ніжинської — сестри Вацлава Ніжинського — танцюють під музику Шумана й Шопена, я одного разу з’явився в її школі при Київській Опері. Це було приголомшливо. Я тоді знайшов свій шлях.

В іншому – причина куди прозаїчніша:

Цілими днями – без діла, без мети – бродив я по Києву разом з одним зі своїх гімназійних товаришів-приятелів… І от якось приятель запропонував мені: “Давай підемо, Сергію, в балетну студію Броніслави Ніжинської. Там, кажуть, є багато гарненьких дівчаток”. Мені було все одно, що робити, і тому я пішов, хоча мене мало цікавила балетна студія.

Сергій Дягілєв та Серж Лифар

Ніжинська неохоче взяла підлітка до себе, хисту до танців у нього вона не бачила, тим паче, що 16 років – доволі пізній рік для професійного навчання балету. Броніслава Ніжинська незабаром таємно покинула новоутворену країну рад і подалася до Франції, а Лифар, досі захоплений балетом, почав займатися самостійно. Працював Сергій кожного дня до повної знемоги, аж поки з Парижа не прийшла звістка від Ніжинської. За її рекомендацією, Сергій Дягілєв, засновник і художній керівник “Російського Балету” просив відрядити з Києва п’ятьох найкращих учнів для його трупи в Монте-Карло. Лифаря для цього не вибрали, проте через закриті кордони один з танцівників їхати відмовився – в останню мить нагода поїхати випала Сергію.

Аліса Нікітіна та Серж Лифар у балеті «Кішка» 1927 рік

Вибратися з Радянського Союзу у 1922 році – означає бути розстріляним, якщо тебе впіймають. Лифар зробив дві спроби втечі, удруге втекти йому врешті вдалося, родина була цьому тільки рада: 

Усе, що можна було ще “реалізувати” домашні реалізували для моєї втечі, і з неймовірними труднощами купили золото, і найрізноманітнішу валюту… Родина легко відпускала мене: якщо мої домашні і не особливо співчували моїм мріям про “недостойний балет”, то всіляко сприяли моєму плану втечі за кордон, подалі від убогості радянського життя…

Це був останній раз, коли він бачив матір, а до Києва він повернеться тільки через 40 років.

Дягілєв, нахабний чародій

Сергій Лифар висадився на Північному вокзалі Парижа 13 січня 1923 року. Того ж дня танцівники зустріли Дягілєва, якого Лифар згадував як дивного чоловіка з поглядом хижака – його здобиччю був талант, який він ніколи не прогавить. Уже наступного дня Лифар вирушив до Монте-Карло:

Чи можна уявити, що це означало для юнаків із зимової України, із жорстоких злиднів, щоденного страху — враз потрапити в казковий світ Монако з синім морем, ясним небом, пишними садами й повсюдною розкішшю, простодушно виставленою напоказ?

Проте Дягілєв та Ніжинська танцювальних потуг Лифаря не оцінили. Дягілєв потім згадував, що Лифар був найгіршим серед п’ятірки, яку запросила Ніжинська. Серед причин його випадкового запрошення ймовірно було те, що балетмейстерка його просто не пам’ятала – погодилася взяти всіх, хто ризикнув би залишити Союз. Врешті, вона продовжила його тренувати: Щасливі роки були сповнені запаморочень і тривог, коли я то здавався собі якимсь особливим і унікальним, то в моє серце змією закрадався сумнів.

Серж Лифар, 1929 р.

Невдовзі Дягілєв відправив Лифаря до Мілана, де танцівник навчався в Енріке Чекетті, метра, який тренував Вацлава Ніжинського та Анну Павлову. Годі й казати яким вдячним був 19-річний юнак Сергію Дягілєву, якому той відкрив цілий світ мистецтва. Хоч власник “Російського Балету” і був “лагідним тираном”, відданим йому Серж лишиться до смерті. Після тріумфу в ролі Блудного сина в однойменному балеті Сергія Прокоф’єва, Дягілєв сказав Сергію: Дякую, Лифарю. Мені більше немає чого вас навчати…

Будитель Паризької Опери

У 1929 році Сергій Дягілєв помирає, а 24-річний Лифар, після восьми років наполегливої праці, опиняється без грошей та роботи. Проте скоро його наймають як запрошеного артиста у Паризьку Оперу. Лифар сумнівався у пропозиції – балетний колектив Опери видавася танцівникові жалюгідним. Врешті, Серж погодився за умови, що сам поставить хореографію та виконає головну роль у “Прометеї”. Зібравши колишніх колег з “Російського Балету”, за два місяці він ставить виставу, яка має неабиякий успіх. Наступні 30 років Серж Лифар проведе саме в Паризькій Опері. 

Серж Лифар у балеті “Прометей”

Попри сильний опір французької трупи, Лифар узявся її реформувати. “Все треба буде переробити. Я оцінював перепони на шляху до мети. Мені потрібно було побороти рутину, нерозуміння, можливо, нехіть”. Серж заборонив танцівникам виходити на біс, глядачам заходити до залу з букетами. Балерин він змушував тренуватися й поза Оперою, забуваючи, як і він колись, про втому. Результати не забарилися – уже через шість років президент Франції Альбер Лебрен дякував Лифарю за повернення престижу балету Опери. 

Найважливішим твором Сержа став “Ікар” 1935 року. Після невдалої спроби замовити музику до балету, Лифар вирішив, що “Ікар” танцюватиметься без музики: 

Протягом довгих годин я розробляв рухи танцю, па, засобами пластики по-своєму переказував міф про Ікара, не турбуючись ні про що, не зв’язаний ніякими ритмічними путами, і задовольнявся тим, що послідовно занотовував ритм своїх па. У мене ще ніколи не було такого творчого захоплення й натхнення!

Ця роль була для Сержа найважчою. Він довго прцював над костюмом, особливо над крилами, які сам намалював і виготовив за допомогою свого брата Леоніда, який був льотчиком (до цього часу двоє братів та сестра Сержа вже перебралися до Франції). Після успіху балету Лифар отримав звання “етуаль” (фр. зірка) Опери, доти його давали лише танцівницям.

Війна та після

Далі була війна, під час якої Лифар очолив Оперу. Йому вдалося вберегти її від німецького контролю, тому роки окупації були постійним маневруванням між розважанням німецьких офіцерів і внутрішнім болем від плюндрування країни. У 1945 році Лифаря звинуватили у колабораціонізмі й відсторонили від керування Оперою. Серж, глибоко принижений, приймає пропозицію очолити балет у Монте-Карло. Через два роки він повернувся до Парижа, де знову почав працювати. Далі було турне Данією, Австрією, США, Канадою. На гастролі в СРСР 1958 року Лифар потрапити не зміг – йому не дали візи, більше того, його ім’я вилучили з усіх афіш без його відома. Тоді ж він остаточно пориває з Паризькою Оперою.

Серж Лифар в “Ікарі”

У 50-ті роки Серж Лифар закохується в шведську графиню Ліллан Алефельд-Лаурвіг. Вони прожили разом 30 років. Їй він присвятить свою останню книгу “Мемуари Ікара”: “Людині з золотим серцем і чистою душею, моїй духовній музі та моєму вірному другові завжди”.

Востаннє в Києві

У 1961 році Серж Лифар нарешті потрапляє до СРСР, та інкогніто відівідує Київ. Тут він навідується до будинку, де виріс, та на могили батьків: “Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на якому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, шоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: “Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!” Я взяв по жмені землі з кожної могили. Ліллан пообіцяла, шо кине її на мою труну”.

Ліллан Аллефельд-Лаурвіг і Серж Лифар

Наступні роки Серж Лифар присвятив написанню книг та картин. Серію робіт присвятив зокрема своєму другу Пабло Пікассо. Після смерті метра, частину колекції (817 одиниць) його дружина подарувала Україні. Зібрання зберігається у відділі мистецтв київської Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.

Серж Лифар і Пабло Пікассо

Помер Серж Лифар у Швейцарії 1986 року після тривалої хвороби. Останнім його притулком стало паризьке кладовище Сент-Женев’єв-де-Буа. За заповітом Лифаря, на плиті окрім дат народження та смерті написано: “Серж Лифар. З Києва”.

Джерела:

Серж Лифар. Спогади Ікара. — К. : Пульсари, 2007.

Курінна М. Серж Лифар: від Київської центростудії до Паризької опери // Студії мистецтвознавчі. — 2012. — С. 86-91. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/StudM_2012_1_14.