Мода

Зараз настала наша черга боротися за захисників «Азовсталі» – дружина нацгвардійця Христина

Татаренко Ірина

27 Вересня, 2022

21 вересня відбувся другий обмін захисників «Азовсталі», завдяки чому з полону повернулося 108 бійців полку «Азов». Загалом же обміняли 215 військовослужбовців – захисників «Азовсталі», включно з командирами Денисом «Редісом» Прокопенком, Святославом «Калиною» Паламаром і Сергієм «Волиною» Волинським. Однак іще сотні захисників «Азовсталі» перебувають у російському полоні. Серед них – чоловік Христини Бережної, нацгвардієць Руслан. Сьогодні ми хочемо розповісти про нього та нагадати про тих українських військовослужбовців, які досі не повернулися додому і на яких досі щодня чекають їхні рідні.

Про потребу розповідати

Мені дуже важливо, щоб українці і світ пам’ятали про всіх наших захисників. Я хотіла розповісти світові про свого чоловік ще тоді, коли вони всі були на «Азовсталі». Ще тоді ми їздили на мітинги та намагалися привернути увагу до нашої біди. Це трагедія – і для України, і для світу. Подібного не будо ніде й ніколи, коли військові утримували такий клаптик землі і не здавалися. Вони справді не хотіли здаватися до останнього.

Я бачу, що після виходу з «Азовсталі» про них почали потихеньку забувати. Мовчання призвело до загибелі хлопців в Оленівці. Навіть зараз всі намагаються перекласти вину за це на когось іншого: росія каже, що це не вони, ООН і «Червоний Хрест» бідкаються, що їх не допускають на місце. Ніхто не хоче домовлятися, а люди там просто помирають. Скільки це буде тривати? Скільки років чекати на обмін полоненими? І де гаранти? Де Женевська конвенція, де ООН, де «Червоний хрест»? Коли їх виводили, ви ж обіцяли, ви мали наглядати за ними, ви повинні були зберегти їхні життя.

Про перебування чоловіка на «Азовсталі»

Мій чоловік служить у Нацгвардії, і в Маріуполь він поїхав ще на початку лютого. Вранці 24 лютого він розбудив мене дзвінком, спитав, чи все у нас добре, але нічого не розповів. Пізніше того дня він набрав нас із донькою іще раз і сказав їхати до його батьків у село на Дніпропетровщині, але згодом через обстріли нам все ж довелося їхати далі – на Львівщину. Лише нещодавно ми повернулися додому.

У березні чоловік майже не виходив на зв’язок, бо росіяни зруйнували всі телекомунікаційні вишки. Коли завдяки Starlink з’явився інтернет, він зміг дзвонити мені по якихось 5-10 хвилин десь раз на два тижні.

Я завжди питала, як він, чи не голодний, а він ніколи не скаржився. Ніхто не скаржився, бо вони не хотіли нас засмучувати. Хоча ми знали й розуміли, що там відбувається. Що багато хлопців у полоні, багато хто загинув, пропав безвісти, поранений, що немає їжі, ліків, інших запасів.

На «Азовсталі» будо багато поранених. Вони гнили там живцем, бо в тому бункері не було нормального медичного та навіть гігєнічного догляду. Там не було нормального повітря, усе було в плісняві, тому навіть маленька ранка перетворювалася на велику гнійну рану, могли гнити ціла рука, нога чи інша велика ділянка тіла.

Однак попри все вони стримали оборону і не пропустили ворога далі – ні на Запорізький напрямок, ні на Дніпропетровський. Маріуполь стримав усе. Бомби, які летіли на Маріуполь і «Азовсталь», могли летіти на нас, але летіли на них.

Про полон

Востаннє ми переписувалися з чоловіком 7 травня. Він казав, що все добре, тільки дуже скучає. За кілька днів до цього був день народження нашої доньки, тому він її вітав і просив пробачення за те, що спізнився. Я його заспокоювала, казала, що все буде добре і ми скоро зустрінемося. Він погоджувався, адже вони до останнього вірили, що ми їх врятуємо.

Коли почалась евакуація з «Азовсталі», Руслан дуже довго не з’являвся у списках. І я нічого не могла дізнатися напевно. 24 травня в Національному інформаційному бюро мені повідомили, що мій чоловік був евакуйований з «Азовсталі» на територію так званої ДНР – це найсвіжіша інформація, яку я й досі маю. Також мені сказали чекати на дзвінок від «Червоного Хреста». Але й досі ніхто мені не подзвонив – ні «Червоний Хрест», ні мій чоловік. І я досі не знаю, що з ним: чи він живий, чи він поранений.

Про спроби порятунку

Ми мали деяку інформацію про нелюдські умови й знущання над полоненими в Оленівці задовго до трагедії, що сталася 29 липня, коли росіяни обстріляли колонію з українськими військовополоненими, внаслідок чого загинуло понад 50 наших солдатів. Бачили повідомлення, наприклад, про те, що у когось із іноземців там просто серце зупинилося. Я розуміла, що їх там просто вбивають.

Тому і до евакуації, і після полону ми, жінки захисників «Азовсталі», робимо все, що можемо, аби допомогти нашим чоловікам, братам, синам, рідним. Ми хотіли, щоб відбулася процедура екстракції, щоб їх вивезли в третю країну, де вони б залишилися в до кінця війни. Коли ми зрозуміли, що цього не станеться, ми просили ООН і «Червоний Хрест» стати посередниками. Спочатку вони відмовлялися, потім погодилися, але зрештою під виглядом евакуації наші хлопці потрапили в полон у так званій ДНР.

Ми з дівчатами організовували акції в різних містах. Після трагедії в Оленівці ми як ніколи зрозуміли, що потрібно триматися разом. Нас багато, і ми віримо, що до чогось ми достукаємося, щоб хоча б у місця утримання полонених допустили «Червоний Хрест», щоб наші хлопці хоча б могли подзвонити. Бо по багатьох хлопцях немає достовірної інформації: Україна каже, що мій чоловік знаходиться в полоні, але немає такого підтвердження з боку росії. І це дуже страшно: якщо там щось станеться, то просто скажуть, що його там і не було взагалі.

Про віру

Триматися й вірити мені допомагає наша донька, їй зараз три роки. І вона – татова донечка. Коли я на неї дивлюся, вона дає мені сили, і я розумію, що я повинна боротися, я повинна врятувати його. Ми всі повинні врятувати й витягти з полону кожного нашого захисника. Вони боролися до останнього, тепер настала наша черга, і ми повинні боротися за них так, як тоді вони за нас на «Азовсталі».