UA
    RU

    Жіноча справа. Три історії: як це – чекати на дитину та народжувати під звуки сирен і канонади вибухів

    Анна та Катерина стали мамами в перші дні війни Росії проти України. Владислава знаходиться на 7-му місяці вагітності. Кожна з дівчат опинилась в епіцентрі подій в день нападу ворога – у Києві, Бучі та Ірпіні. Ми попросили дівчат розповисті, як це відчувати радість материнства, коли дитячий плач та сміх переривають вибухи важкої артилерії та тривожна сирена протиповітряної оборони.
       
    Анна Брицька

    Анна, адвокатка, донечці – 12 днів

    киянка, наразі перебуває у Львові

    Моя донька народилася в Києві 23 лютого шляхом кесаревого розтину. Ми в сім’ї жартували, що треба встигнути народити в контрольованих умовах до війни.

    Зранку 24 лютого, коли я годувала доньку, я почула вибухи, але не повірила, що це саме те, чого я боялася. Ввечері цього ж дня медичний персонал попросив зібрати найнеобхідніші речі в рюкзак і у випадку чого бути готовими до евакуації у бомбосховище.

    Зранку 25-го пролунала перша сирена і нас оперативно спустили до бомбосховища, яке було заповнено породіллями та немовлятами, тут же працювали лікарі, надаючи медичну допомогу жінкам. Комусь допомагали з дітьми, комусь робили уколи знеболюючого.

    Найбільше вразліви були недоношені дітки, яких з системами життєзабезпечення несли медсестри на руках.

    Цього ранку ми ще двічі спускалися до бомбосховища. Зранку після щеплення між сиренами нас з донькою виписали. Моя лікарка зі мною була на постійному зв’язку і всіляко мені допомогла, бо інші лікарі мені були недоступні.

    На шостий день після пологів я з сестрою та донькою вирішила їхати з Києва, оскільки знаходитися в постійному напруженні було вище моїх сил. Ми зібрали лише найнеобхідніше, яке вмістилося в два маленькі рюкзаки і валізку. Звісно хотілося взяти більше речей, проте ми розуміли, що це значно ускладнить наше пересування. Всі потяги були максимально заповненні і сісти до Львова нам вдалося лише на додатково призначену електричку, що їхала о 21-00 годині.

    Анна Брицька 2

    Щойно ми сіли в електрчку, пролунав вибух, всі в вагоні попадали на підлогу. Я ще довго сиділа на підлозі з донькою і боялася піднятися.

    Однак, електричка рушила і через 12 годин доставила нас до Львову. Це були довгі і виснажливі години, часом ми зупинялися, щоб полагодити пробки, які то вибивало, то вони перегорали, але ми все ж їхали. В електричці було багато людей з дітьми та домашніми тваринами.

    Наразі я знаходжуся у Львівській області, тут мені надали медичну допомогу, зняли шви, оглянули дитину і всіляко намагаються забезпечити всім необхідним для дитини, мені навіть дитячого возика знайшли, навіть два.

    Наші люди прекрасні. Не віриться, що люди ладні на все, аби допомогти чужій людині.

    За час війни у мене частково зруйнували дачний будинок уламком снаряду. Там у пастці опинився мій 85-річний свекор, без світла і фактично без зв’язку, в оточенні російських військових. Вчора дивовижним чином трапився чоловік, який вивозив дітей з сусіднього дачного кооперативу полями і мав одне місце в машині, на яке взяв тата. Варто сказати, що цей чоловік не просто довіз тата до Києва, він довіз його додому, розуміючи, що йому доведеться залишитися у нас, оскільки не встигав повернутися до початку комендантської години. Ця новина була найчудовішою за ці 10 днів.

    Анна Брицька 7

    Я стараюся читати новини лише двічі на день, оскільки переживаю, що постійне напруження може вплинути на наявність у мене молока.

     

     

    Влада 3

    Владислава, редакторка відео, перебуває на 7-му місяці вагітності

    жителька Бучі, наразі перебуває на Закарпатті

    Я дізналася про війну від колеги, яка зателефонувала зранку. Ми працюємо у ЗМІ, тому перше, що я зробила: попросила чоловіка зібрати речі, а сама поїхала на роботу. Думала, що це тільки на межі зіткнення в Луганській та Донецькій областях. Звістка була неочікуваною, адже я до кінця не вірила, що таке можливо 21-ому сторіччі. Хоча напередодні думала, що добре мати повний бак пального у машині, але так цього й не зробила.

    Я живу у Бучі, це передмістя Києва, де від першого дня і до тепер тривають постійні обстріли. Як у самому місті, так і навколо через воєнні об’єкти, що його оточують. Ми не одразу зважилися виїхати з міста. Через те, що не розуміли, де саме розташована техніка окупантів, де безпечні дороги, та чи вистачить палива на дорогу (з ним наразі проблема). Боялися потрапити під обстріли, які постійно чули за вікном. Від знайомої я дізналася про евакуаційний потяг для жінок і дітей з сусіднього міста Ірпінь, й наважилася скористатися ним. Чоловіків він не вивозив, тож я поїхала з мамою та неповнолітнім братом.

    На вокзалі Ірпіня ми ледь не потрапили під обстріл, тому нас евакуювали альтернативним способом – довелося пішки переходити річку через розбомблений міст.

    Так ми потрапили на територію столиці, звідки українські вояки доправили нас до київського жд вокзалу. Через наплив людей ми не змогли сісти у перші два потяги, що прямували до Львова. Ситуація на вокзалі Львова була ще гірша. Квитків не було нікуди, живі черги на посадку складали сотні людей. Та ми мали план Б – родичи мого чоловіка могли довезти нас до будь-якої потрібної точки. Через комендантську годину ми лишилися у них на ніч, а на ранок продовжили дорогу. Наразі ми виїхали до західного кордону, поки перебуваємо тут, у безпечному місці. Не знаю, як буде далі, можливо нам доведеться перетинати кордон.

    Найбільше зараз турбує те, щоб чоловік також міг виїхати із нами. Наразі я не знаю чи це можливо. Й щодня очікую на будь-яку звісточку від нього.

    Нам охоче допомагають. Із одягом допомогли родичі чоловіка, вони волонтерять на розподільчих складах гуманітарки з Польщі. Житло надали друзі наших друзів та християнська спільнота. Окремі медичні клініки почали волонтерську діяльність та проводять безкоштовні огляди та УЗД для вагітних, тому ми у надійних руках. Чого не скажеш про чоловіка. Наразі він в епіцентрі бойових дій – в Бучі, в місті немає світла, води, зв‘язку та продуктів для забезпечення базових потреб.

    Влада

    За ці 9 днів постійних обстрілів у моєму рідному місті, я звикла до звуків вибухів і можу розпізнати наскільки далеко вони відбуваються. Тож, перебуваючи у Бучі, ми навіть пристосувалися і не прокидалися, якщо постріли були тихі.

    Проте спокійним сном назвати це було важко, адже підсвідомо спиш недовго, щоб проглянути новини і розуміти ситуацію навколо. Вдень намагалися відволікатися побутовими справами: прибиранням, грою в настільні ігри чи приготуванням їжі. Останнє було дуже актуальне.

    На вулицю ми не виходили, частина магазинів була рознесена мародерами, тож вперше пекли домашній хліб, виходило смачно.

    Зараз перегляд новин не зупиняється, адже ми майже не маємо зв‘язку з рідними і хочемо знати, що відбувається.

    Найбільше тішить ранкова смс від чоловіка «все добре, ніч була тиха». Не знаю, наскільки тихою вона була, можливо він береже мої нерви та крихітку під серцем, але він живий і це головне.

     

    Катерина Білоконь 2
     

    Катерина, журналістка, мама сина – 6 днів та донечки 8 років

    жителька Ірпіня, наразі перебуває на Закарпатті

    До звістки про напад я була настільки не готова, що коли зранку всі почали говорити про війну – не повірила й почала моніторити новини. Мене почали запитувати робітники моєї клініки: в якому режимі ми будемо працювати, зважаючи на новини? Я пропонувала зачекати й подивитися, як працюють інші медичні центри… Тобто я взагалі не могла повірити в те що відбувається. Хоча з новин я знала, що на кордонах України стоїть російська військова техніка та ймовірність вторгнення дуже висока.

    Вибухи з ранку 24-го лютого я не чула, можливо, через те що я мешкаю в Ірпені під Києвом, можливо, просто проспала їх. Мені зателефонував тато й дуже серйозним тоном сказав, що почалася війна.

    Від звістки про напад Росії на Україну в мене все похололо всередині. Я була вагітна і мій строк підходив саме до пологів. Я відчула себе беззахисною та безпорадною.

    Я не могла вільно пересуватися, вразі чого я не змогла… не то що бігти, навіть йти пішки на велику відстань. Мене не залишало відчуття, що я взагалі нічого не можу вдіяти в цій ситуації, навіть попіклуватися про свою старшу донечку. «Як я буду виживати в цих умовах?», — думка, яка не полишала мене.

    На другий-третій день бойових дій, я усвідомила, що це справжня війна.

    Катерина Білоконь 3

    Я задумалася, як і де мені народжувати. В Києві була складна ситуація. Лікарні приймали поранених. Пологові будинки на околицях мого міста не відповідають загальним нормам, й не секрет, вони не в дуже гарному стані. Я навіть розглядала можливість народжувати вдома й шукала акушерок, які працюють онлайн.

    Але моя лікарка переконала мене, що це небезпечно через виникнення кровотечі… Тоді я вирішила їхати до Києва. Не чекати доки почнуться пологи, й бути у лікарні трохи завчасно. Було моторошно, стріляти могли почати в будь-який момент. І так воно і сталося в дорозі, та мені пощастило дістатися до пологового будинку цілою та неушкодженою, де я народила хлопчика.

    Моя сім’я їхала до мене в пологовий будинок з Ірпеня до Києва під пострілами і вибухами протягом 8 годин (тоді як в мирний час ми витрачали на дорогу не більше години). Я дуже переживала коли чекала на них. В пологовому будинку не просто радо прийняли всю мою родину. А виділили окрему кімнатку, де рідні змогли заночувати разом з двома собаками (вони в нас немаленького розміру) та котиком. Ми не могли їх полишити, бо розуміли… точніше не мали уявлення, коли зможемо повернутися додому. З пологового будинку ми виїхали на Західну Україну, мені здається тут достатньо безпечно.

    Ніяк не відволікаюся від новин. Був момент, коли я взагалі нічого не робила тільки скролила стрічку новин. Особливо коли була в пологовому будинку, бо всі рідні залишились в Ірпіні, і моя 8-річна доня. Зараз ми всі разом.

    Я уважно слідкую за тим, що відбувається в Києві та Ірпіні, бо мої душа і серце залишились там. Я навіть трішки відчуваю себе зрадницею, що я тут в безпеці, а вона залишились там, дехто з них просто не мав змоги виїхати. Бо це небезпечно навіть під час евакуації.

    І ти ніяк не можеш їм допомогти. Повітряна тривога мені вчувається навіть зараз у якихось сторонніх звуках. Хтось щось зачепив, гупнули двері – мені здається, що це знов пролунав вибух.

    Не втрачати надію допомагає єднання людей, яке я спостерігаю довкола себе. Я на власні очі побачила, скільки людей має велике серце. Мої сусіди з Ірпеня, які приходили до бомбосховища та піклувалися про мою родину, люди, які чергували ночами в моєму будинку.

    Катерина Білоконь

    Війна робить нас усіх беззахисними та оголює в нас людяність.

    Моя втіха – це народження синочка. Бо він – підтвердження того, що життя триває, щоб не відбувалося. Малюк потребує багато уваги, йому потрібний мій гарний настрій. Я дивлюся на нього, і це додає мені віри, що все буде гаразд, що колись це все скінчиться і ми зможемо повернутися до рідного міста. Я дуже хочу повернутися у свій рідний будинок, який ми облаштовували з такою любов’ю.

    Фото з власного архіву героїнь матеріалу

    #ВсеБудеУкраїна!

    Читайте також: ЗА ЗАКОНАМИ ВІЙСЬКОВОГО ЧАСУ: ПРО «РАСИЗМ» ПІД ЧАС ЕВАКУАЦІЇ В УКРАЇНІ

    Статьи по теме