Тільда ​​Свінтон: Так, я інопланетянка!

Тільда ​​Свінтон - не лише лауреатка “Оскара” чи ще десятка інших нагород, а унікальна фігура у кіно. Її називають “космічною”, “містичною”, “незвичною” та “акторкою з тисячею облич”. Але цієї осені на українські екрани виходить нова комедія з Тільдою - “Історія Девіда Копперфілда” від Армандо Іануччі (автора “Смерті Сталіна” та “Віце-президента”). Про кіно, моду та чоловіків актриса погодилася поговорити напередодні прем'єри.

Photo by Pascal Le Segretain/Getty Images

Сатирична екранізація класичного твору Чарльза Діккенса пропонує нам іншу Тільду — кумедну, трохи незграбну і абсолютно чарівну. У стрічці актриса грає Бетсі Тротвуд — ексцентричну тітку головного героя, яка грає ключову роль у становленні Девіда Копперфілда, через персонажа якого Діккенс передавши не лише власне дорослішання, а й справжню комедію нравів Британії кінця 19-го століття. Саме час поговорити з видатною актрисою про її імідж, новий фільм та роль мистецтва у життя людини.

— Здається, у вас влюблені по всьому світу і я гадаю, чи не тому це, що ви як би інша для всіх. Шкіряна стаття про вас, це «Вона потойбічна», «Вона прибулець». Я чула, ви кажете: «Я з тієї ж планети, що і Девід Боуї».

— Ну, мені було б дивно казати, що я ніколи не відчувала себе інопланетянкою. Ви ніколи не відчували себе інопланетянинкою?

— Мабуть, я відчуваю собі інопланетянкою, яка казатиме: «Добре, я отримую Землю. Я можу тут працювати».

— Так, і ви, безумовно, робіть набагато краще, ніж я, керуючий космічною станцією, але я нахожу дивним уявити, що хтось може не відчувати собі іноді не з цих місць. І я за прибульців, які виходять із шафи і претендують на статус інопланетян. Досить маскування (сміється )! Шучу. Я думаю, що мої стосунки зі світом мого трудоустрою, з кіно, настільки нескінченно цікаві для мене — я все ще відчуваю пристрасть до своєї роботи! Моя життєва філософія: мій роман з кіно триває понад 30 років, проте в нас відносинах все ще присутня пристрасть (усміхається)! Тож я не знаю, що робить мене інопланетянкою. Пристрасть до роботи?

— Але більшість просто хоче знати: «Яка життя у Тільді Свінтон?».

— Ось моє життя: я живу на півночі Шотландії у будинку біля маленького містечка, де у всьому районі проживає близько 8000 людей. Ми живемо біля моря. Я живу зі своїм коханим Сандро та дітьми. Мої діти закінчили школу, яку ми відкрили у сусідньому місті, і я активно займалася шкільним господарством. Я вигулюю собак. У нас їх чотири. Це життя спокійне, сповнене творчості, але без гламуру.

— Чи взагалі ніякого гламуру в одній із головних фешн-ікон сучасного кіно?

— Просто з моїм обличчям та статурою стилісти, дизайнери можуть зробити, що завгодно.сміється ). Серед моїх близьких друзів дійсно багато дизайнерів, я взагалі постійно оточена митцями. У високій моді я керуюсь власними інстинктами, не розумію що таке тренді, хоча вони, безумовно, оточують і кожен щось переймає. Але в особистому житті мій гардероб невеликий і складається з зручних базових промов, відповідає моєму життєвому ритму.

Читайте також: ЧОЛОВІК ГОВОРИТИ: РЕЖИСЕР НАРІМАН АЛІЄВ

— Ви вважаєте себе актрисою чи артисткою, чи можливо визначаєте собі як професіонала набагато ширше?

— Я ніколи не описувала собі як актрису. Це частично тому, що я ніколи не мала наміру стати нею, але також, щоб зберегти правду про ті, хто я і звідки взялася в цьому бізнесі. Бо щоразу, коли я читаю чи чую акторів, які описують собі, свій “метод”- ​​розумію, що моє власне існування відрізняється у багатьох моментах, і мені важко претендувати на спорідненість із багатьма коллегами. Я стала артисткою у якийсь момент свого життя, коли перестала писати — тоді я поважала, що тимчасово, як виявилося — надовго. Це трапилося зі мною, коли я була у пошуках соціалізації, я хотіла творити в групі талановитих людей. Я почала зніматись у Дерека Джармена у 1985 році. Ми працювали разом вісім років і зробили сім фільмів. З ним я навчилася працювати разом, і дуже часто без будь-якого сценарію — експерименти, імпровізація та рішуча бездіяльність. Всі ми, хто працював з Дереком, повинні були думати про себе як про співавторів нашої власної роботи, щоб нести відповідальність за наш власний внесок. І це було дуже символічно — почуття спільного авторства. Це означає, що я завжди прагнула до тісних робочих відносин понад усе, коли вирішувала, що робити далі. Саме зв'язок і радість спілкування між коллегами змушує мене зніматися у фільмах. В “Історії Девіда Копперфілда” якраз наоборот є дуже точний та кмітливий сценарій Армандо, але як режиссер він розуміє, що точність кастингу куди важливіша від постійних нагадувань акторові, що йому треба робити. Тож у нас була свобода втілити цей фільм у життя як група однодумців.

— В останні роки ми насолоджуємось вашими роботами у дуже різних за жанрами стрічках. Зараз ми з вами спілкуємось з приводу костюмованої комедії, але в останні роки ви були у блокбастерах, драмах і навіть якось зіграли одразу трьох персонажів у “Суспірії”. Чи з'явилося у вас відчуття, що щось змінилося у шоу-бізнесі?

— Так, ви праві, багато того, що вважалося раніше експериментальним чи незвичайним — все частіше стає “новою нормою”. Останні 15 років я працювала дуже багато, і коли простір для творчості з'являється навіть у блокбастері Marvel — я розумію як швидко все розвивається вперед. Комедійні ролі як в “Історії Девіда Копперфілда” — це велике задоволення для моєї душі, 30 років тому сатира та комедія Іаннуччі не була б такою відомою і не була б на екранах усього світу. Так само і зі стрічками на кшталт Суспірія — ще одна блискуча командна робота, в якій я лише частина пазлу. Така незвична і знову ж таки її може побачити весь світ.

— Чим вас привабила робота над “Історією Девіда Копперфілда”?

— Думка про те, що нарешті з'явиться комедія на основі роману великого Чарльза Діккенса, одразу привернула мою увагу. Неможливо в це повірити, але автори екранізацій Діккенса постійно забували про тонку іронію його прози. Звичайно в “Копперфілді” цього більше апріорі, але ніхто не хотів придивитися ближче раніше, крім Армандо. А саме це він зробив у новій екранізації. Загалом ми кілька років поспіль шукали проект для спільної роботи і все ніяк не виходило, але після виходу “Смерті Сталіна” він чітко визначився, що буде працювати над “Історією Девіда Копперфілда”, зателефонував і сказав, що побачити там мене і Діва Пателя. Як я могла не погодитись?

Читайте також: ЯКІ САУНДТРЕКИ З КІНО ВИ БЕЗЛІЧ РАЗІВ ПОСТАВИЛИ НА ПОВТОР

— Чи можна описати “Історію Девіда Копперфілда” кількома словами?

— Дайте хвилинку подумати… Це і комедія, і роман дорослішання, і вивчення нравів вікторіанської епохи. "Копперфілд" - один з тих рідкісних випадків, коли історія стає цікавою для шкірного, незалежно від віку чи освідомлення в британських традиціях. Не обов'язково читати роман, щоб побачити наскільки часто абсурдними були ті години і скільки можна провести паралелей із сучасністю. І взагалі силу мистецтва та гарного гумору ще ніхто не відміняв. Цей фільм зроблений з любов'ю і я дуже пишаюся тим, що у нас вийшло “Історія Девіда Копперфілда”.

— Як ви вважаєте, можна робити ставку на мистецтво у нашому небезпечному світі?

— Я вірю — і спостерігаю за тим, як це справді трапляється — що радість, прогрес і просвітництво сьогодні більше, ніж будь-коли в історії людства, проникають у різні сфери людського буття. Ми повинні разом сподіватися і спрямовувати собі на найкраще, і багато працювати, щоб втілити це в життя. Відмова від позитивних цінностей – не варіант. Мистецтво, поряд із природою, справедливістю і дружбою — найбільші сили, в які ми можемо вкладати свою життя. Ми смертні, і, як така, наша загибель не підлягає обговоренню. Це помилка — приймати все на свій рахунок: у цьому немає провалу, але є урочистість невблаганного плину часу, енергії, еволюції. Коси сіно, поки сонце світить (усміхається)! Життя коротке! Побачимося на горі чи на пляжі, чи на танцполі!

Автор: Ольга Лебедєва (Вольга Україна)

Читайте також: КІНО ТОП-5 УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНИЦІ, ЩО МАЛЮЄ ЗІРОК ГОЛЛІВУДУ