4 кіно аргументи, чому варто відвідати «Київський тиждень критики»
Редагувати переклад4-й міжнародний фестиваль "Київський тиждень критики" проходитиме з 22 по 28 жовтня біля кінотеатру «Жовтень». Українські глядачі зможуть познайомитися з найкращими новими фільмами, вибраними професійними українськими кінокритиками. Тож саме вони нам надали своїх 4 кіно аргументів, чому варто цей кінофестиваль варто відвідати.
Станіслав Бітюцький
Окрім знаних хітів в основній програмі я б виділив фільм «Повільна машина» – найкращий, на мою думку, дебют цього року. Це досить незвичне кіно. Воно одночасно схоже не знакові фестивальні та авангардні стрічки (привіт одночасно експериментам Енді Ворхола та жахливим трилерам Девіда Лінча), а водночас має унікальний авторський стиль, дивує, бентежити, звертається до нашої уяви і врешті-решт, якщо і не пояснює щось про наш дивний-дивний світ, проте дає чудову можливість глянути на цей світ під іншим кутом, відкривши щось не тільки в ньому, але й у самому собі.
"Повільна машина" / Slow machine, Джо Денардо, Пол Фелтен, 2020
Дарія Бадьйор (Фото: С. Моргунов)
Вибрати один фільм з нашої програми насправді дуже складно, але стрічка, яку ви можете пропустити, а не варто – це «Парк покарань» Пітера Воткінса з ретроспективи. Це мок'юментарі 1971 року скептики критикували як параноїдальні фантазії, мовляв, ніколи такого, як у фільмі, не може бути в реальності, проте 2020 рік з протестами у Білорусі та рухом Black Lives Matter доказав, що буває і гірше. Острий коментар про поліцейське насильство у Штатах, про безправність протестувальників і соціальну нерівність, яка продовжує не лише існувати, а й домінувати у країнах, які претендують на звання демократичних.
"Парк покарань" / Punishment Park, Пітер Воткінс, 1971
Читайте також: Як правильно дивитися артхаусне кіно, щоб отримувати від нього задоволення
Сергій Ксаверов
"Шірлі"! Це кіно про токсичні стосунки, жіночу безвихідь та дуже незвичний погляд на творчий процес, бо присвячений він все-таки епізоду з життя однієї з найвідоміших письменниць літератури жахів XX століття – Ширлі Джексон. Це дуже нервує за стилем кіно. Такі фільми часто зовсім інакше виглядають у великому масштабі та є непередбачуваними за тим, яке враження викликають у глядача. "Ширлі" вразив мене на малому екрані, тому я особливо чекаю його на великому.
"Ширлі" / Shirley, Жозефін Декер, 2020
Ганна Дацюк
Дуже чекаю прем'єру на великому екрані повнометражного дебюту грузинки Деї Кулумбегашвілі «Початок». Він уже отримав кілька нагорд у Сан-Себаст'яні, взявши приз Discovery від FIPRESCI у Торонто і мав би бути в Каннах, тому я впевнена, що і там би картину також відзначили нагородою. У «Початку» простежується ось ця традиція повільного зорового кіно десь аж від Тарковського, до сучасного фестивального тренду. Але водночас я бачу тут чітке авторське бачення Кулумбегашвілі, яка закладає у пейзажність свого кіно очевидний релігійний мотив, де шокуючі сцени межують з медитативністю і мов «мовчазністю» вищих сил.