Small Talk: з учасниками фотоярмарок Photo Kyiv 2021

З 12 по 25 серпня 2021 року відбудеться п'ятий щорічний фотографічний ярмарок Photo Kyiv 2021. Цього року він буде представлений як міжнародна виставка фоторобіт "Не|видиме життя" та відбудеться просто неба біля Національного заповідника "Софія Київська" у некомерційному форматі.

Центральною темою наймасштабнішої фотоподії України стане інклюзивність та безбар'єрність у сучасному суспільстві. Основна ідея – привернути увагу фотомайстрів та відвідувачів до таких цінностей, як повага, прийняття, співчуття, відкритість та співпереживання. Саме вони є необхідні для створення єдиного суспільства із рівними учасниками.

На запитання Marie Claire Ukraine відповідає Роман Закревський, Юрій Данченко, Аліна Пророка, Йосип Сивенький, Олексій Товпіга — фотографи, які беруть участь у міжнародному фотоярмарку Photo Kyiv.

Роман Закревський, чернігівець, фотограф. Працює переважно у Чернігові. Займається художньою фотографією з 2008 року. Фотопроект “Погляд” – серія портретів ромів Чернігівщини. Ця виставка створена за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у межах проекту «Артефакти пам'яті ромського народу «Дорога плачу», що був реалізований громадською організацією «Романо дром».

«Подивіться в очі, від яких ви ховаєте погляд». фотосерії «Погляд». Жодне фото не підписане, щоб глядачам не мешали упередження щодо героїв портретів. Фотопроект закликає до руйнації стереотипів та упередження щодо народу ромів. 

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Мене завжди цікавила людина сама собою. Її історія чи історія її життя в контексті народу. Життя ромів — це приклад унікального буття одного народу у великій країні. І ці портрети — це моя спроба розібратися, яке саме життя відбивається в обличчях на портретах. Через життя окремої людини можна зрозуміти проблеми особисті та больові точки всієї країни.

Ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Насправді у мене не було жодного питання. У мене було завдання: зробити портрети ромів у невідомих для мене умовах на їхній території одразу ж після знайомства. Ось про це я думав під час зйомок проекту. 

Юрій Данченко, професійний мандрівник, який подорожує по роботі протягом 35 років. У 2018 та 2019, двічі підряд був фіналістом Siena International Photo Awards (у 2018 категорія “Архітектура”, а у 2019 – у категорії “Документальне фото”). 

У Photo Kyiv 2021 бере участь фотопроект Юрія Данченка “Danza Down”, що був відзнятий у м. Гвадалахара, у штаті Халіско, Мексика, у 2011 році. Від автора: “Я побачивши дітей із синдромом Дауна, які танцювали на сцені давнього, побудованого у ХІХ столітті театру Degollado під час Guadalajara 2011 Parapan American Games. Надіюсь, мої фото привернути увагу і продемонструють батьківщинам, які живуть із “сонячними дітьми”, що життя повне можливостей і що люди із синдромом Дауна є частиною українського суспільства з рівними правами. Більше того, вони можуть усі!”.

Чому вам важливо розкрити цю тему? 

В Україні тема життя людей із синдромом Дауна майже всю годину перебуває в тіні. Тоді, у Мексиці, для мене це було абсолютно несподівано, і без підготовки я не одразу зрозумів, що я насправді побачивши. Все бачило дуже красиво, на відстані було видно лише танцювальну виставу. Тільки підійшовши ближче, я зрозумів, що танцюють діти та молоді люди із синдромом Дауна. Оскільки вони танцювали дуже гарно та злагоджено, то зблизька це було справді вражаюче. Після побаченого я вирішив більше розібратися у цій темі.

Ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Частково знайшов. Я подивився відео інтерв'ю Радіо Свобода з Оленою Большаніною, президенткою Всеукраїнської Благодійної Організації «Даун Сіндром». Я був вражений, що в середньому у світі на кожних 700 дітей (в Україні також!) народжується одна дитина із синдромом Дауна. Це хромосомна аномалія, що не є хворобою і не лікується. Якщо сформулювати простіше — населення Києва складає близько 3 мільйонів людей, тобто тільки в Києві мешкає приблизно 4300 людей із синдромом Дауна. Я хотів би щоб мої фотографії пробудили більше інтересу до цієї теми і показали всім, що люди із синдромом Дауна є здібні, потрібні, талантливі, цікаві та рівноправні члени українського суспільства. Цим потрібно займатися щоденно, але не лише батькам та громадським організаціям. Має бути повноцінна державна підтримка. Мої фотографії свідчать, що все можливе для тих, хто хоче. Все ж таки Україна — це Європа!

Аліна Пророка, фотографка з Києва. Закінчила Національний Авіаційний Університет та інститут імені Сальвадора Далі за фахом – дизайнер інтер'єру. Від авторки: “З детства і до сьогоднішнього дня захоплююся різноманітною творчістю: співаю, малюю, пишу вірші та танцюю. Мати двох синів. Маю особисту трагедію, з 2019 року -вдова. Люблю життя та людей. Колекціоную історії життя, фіксую хитливі моменти за допомогою фотографії. Всі свої успіхи та досягнення посвячую найсвітлішому і добрішому людині, що мені зустрічалася за всю мою життя, своєму чоловікові — Пророку Віктору”. 

Вона представити на Photo Kyiv 2021 фотопроект «Дом престарілих. Самотність. Сльози на морщинах». Це серія про літніх людей, які внаслідок різних обставин опинилися замкнені за забором спеціалізованого пансіонату.

Чому вам важливо розкрити цю тему? 

Я хочу, щоб суспільство звернуло увагу на самотність старих людей. Щоб не тільки фінансово опікувалися ними, але й приділяли увагу, вислуховували, адже покинуті літні люди дуже самотньо відчуваються. А в селі, де навіть телевізору немає або нікому хліба принести, взагалі — кошмар. Коли людина на самоті, вона беззахисна. Як же це прикро! А ще якщо здоров'я відстутнє — справжнє відчай. Їм (одиноким) треба доглядати будинок, якось піклуватися про себе, ліків немає і т.п. Будинок престарілих — окрема тема, там взагалі трагедія… згаслі очі…Приїдьте до них у гості, розвеселіть, візьміть за руку, спитайте про їхні справи, про їхню життя, щоб вони почули собі потрібними. Це так важливо!

Ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Я знайшла відповідь. Я не абстрактно подивилася на цю ситуацію, а просто поринула всім єством. Ми не думаємо так далеко про свою життя, а треба було б... Ото ж як ти б хотів провести останні роки життя, то зараз спробуй віддати шану похилому віку і приділити уваги рідним бабусям, дідусям та всім, хто потребує допомоги поруч з тобою. Вони цікаві, мудрі та веселі, як діти.

Йосип Сивенький – американський фотограф українського походження. Серед багатьох нагород Йосипа – престижний грант за програмою Юджина Сміта, що підтримує гуманістичні цінності у документальній фотографії, яку він отримав у 2014 р. У 2014-2016 роках Йосип як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта, реалізував фотопроект про важкопоранених українських військових та активістів. Його фотографії були представлені в численних галереях та музеях, зокрема: Musée de l'Elysée в Лозанні (Швейцарія), Les Rencontres d'Arles в Арлі (Франція), George Eastman House в Рочестері (Нью-Йорк, США), будівлі ООН у Нью-Йорку (США) тощо.

На Photo Kyiv 2021 Йосип Сивенький представивши фотопроект “Рані”, що має на меті показати українських військових та активістів Євромайдану, яких було тяжко поранено та покалічено, коли вони захищали свою країну, домівки та батьківщини.

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Проект “Рані” задумів, щоб допомогти українцям усвідомити надзвичайну ціну їхньої незалежності та свободи. Я вірю, що моя робота, а також робота моїх українських коллег-документалістів дуже важлива як сьогодні, так і для майбутніх поколінь, щоб краще зрозуміти різні аспекти Євромайдану та триваючої війни Росії проти України. 

Люди втратили руки, ноги, можливість рухатися, зір, частину мозку та життя. На моїх фотографіях одні з найвразливіших моментів життя учасників Євромайдану та війни завмирають. Я хочу, щоб ці образи і перша емоційна реакція на них залишилися в пам'яті людей так, як вони залишилися в моїй, коли я їх знімав. Ми повинні віддати шану цим людям і їхнім батьківщинам, намагаючись краще зрозуміти їхню пожертву, ніколи не забуваючи про неї і не сприймаючи її за належне.

Я розпочав проект у 2014 році. і працював над ним до 2019р. Останні два роки я займався викладанням, а зараз відновлюю контакти з героями моїх фоторобіт. Дехто з них продовжує нормальну життя після реабілітації, а для когось усе склалося інакше. На початку проекту я співпрацював з організацією “Герої АТО”, щоб допомогти зібрати кошти для поранених військових та їхніх сімей. Організував виставки фотографій у музеях та університетах у 12 містах України. Наразі готовлю наступні виставки. 

Ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Я не шукаю відповідей на якісь особливі питання. Цим проектом я роблю свій невеликий внесок. Я намагаюся проінформувати людей на тему надзвичайної ваги. Мова не про те, щоб глядачі просто побачили фотографії – я хочу, щоби вони почули їх, щоб вони їх вразили. А на основі того, що вони довідалися, люди вже самі можуть робити інші позитивні речі.

Олексій Товпіга художник та фотограф, народився у Харкові. За освітою математик, до 2020 року працював в Інституті математики НАН. З 2015 року приймав участь у різних мистецьких виставках в Україні та Росії, переможець конкурсу NonStopMedia VIII, 2016 рік. З 2018 року активно співпрацює з українськими театрами як професійний фотограф.

Фотопроект "Космос тата". Тато народився у 1948 році у великому промисловому місті. У Харкові. Його дитинство — епоха підкорення космічних просторів, коли перший чоловік полетів у космос, та кожен хлопчисько мріяв стати космонавтом. Папа вивчився на інженера-радіоелектронника та працював на заводі «Протон» за фахом, у тому числі і над секретними військовими проектами. Після розпаду СРСР став захоплюватися езотерикою, астрологією, магією, радістю, нетрадиційною медициною, конспірологічними теоріями. Всім, що так далеко від мене і мами, що певно допомагало йому тримати зв'язок з реальністю у складну нову епоху незалежної України. У нульові залишився без роботи і швидко пішов на пенсію. Захворівши на цукровий діабет, упирався і не вірив лікарям традиційної медицини, лікувався самостійно. Кілька років тому у нього згнила нога і її довелося відрізати. Здобувши третю ступінь інвалідності. Мало рухався, майже не виходивши за межі земельної ділянки та будинку у передмісті. Більшість годин проводив у своїй кімнаті, в якій у червні 2020 року і були зроблені світлини. У липні того ж року переніс інфаркт, а у жовтні його серце просто зупинилося — причина смерті більшості чоловіків віком понад 60 років. Він помер.

Чому вам важливо розкрити цю тему?

Мені було важко напряму спілкуватися з батьком, з різних причин. Одна з них — різниця наших світоглядів: науковий проти езотеричного. Тому було дуже важливо спробувати дослідити цю тему. Художніми методами інші не працювали. А також просто доторкнутися до батька – хоча б через камеру. 

Ви знайшли відповідь на запитання, яке вас хвилювало, коли ви бралися за цю тему?

Так. Бо мій погляд на батька через його речі, простір та мою камеру — відрізнявся від звичайної побутової об'єктивністю. Це був документальний підхід, трохи зі сторони — до батька, і до мого сприйняття ситуації. Без звичних осудження, розчарування, роздратованості, неповаги, претензій. Натомість, відредагувавши світлини та зробивши пари зі сторінками книжки про космос, я побачивши сум, ніжність, здивування, певну теплоту. Це здалося мені гарним і цікавим. Хоча сама зйомка далася важко, і в результаті виникло ще більше питань, відчаю, нерозуміння і безвиході. А за півроку — зовсім неочікувано, раптово — батько помер.

Фото надані організаторами фотоярмарок Photo Kyiv 2021, фото на аватарці матеріалу — робота Романа Пашковського, проект «Код незламності: реальні історії сучасних героїв», за підтримки благодійного фонду FAVBET Foundation.

Читайте також: SMALL TALK: ІВАНІ БЕРТРАН ТА АНІ САВИЦЬКОЇ, ОРГАНІЗАТОРОК ФОТОЯРМАРКУ PHOTO KYIV 2021