UA
RU

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім

Редагувати переклад
Війна Росії проти України призвела до масового виїзду людей за кордон. За даними ВНН, за 5 тижнів, починаючи з 24-го лютого, понад 4 мільйони українців виїхали з країни. Більшість із них - Жінки. Залишаючи свої домівки, вони виїжджали у пошуках більш безпечного місця для себе та своїх близьких – дітей або літніх батьків. Ми поговорили з героїнями з різних міст, щоб дізнатися, чи вдається влаштувати свою життя за кордоном, які складнощі доводиться долати, з якими думками і почуттями зустрічаються зараз. Дехто з наших героїнь вже не зможе повернутись у свій дім в Україні, бо його знищено оккупантами. З однією героїнею журналістка Дар'я Савченко так і не змогли записати інтерв'ю, тому що вона не знайшла слів і сил на розмову - під час підготовки матеріалу дізналася, що її місто (Буча) знищено дощенту. 

Аліна, патентна повірена

Вишгород - Варшава, Польща

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 1

Аліна виїхала з Вишгорода (Київська область) на 8-й день війни разом з маленьким сином, 71-річною мамою та собакою. Зупинилися у Польщі, бо не хотіли виїжджати далеко, розраховували, що назад можна повернутися за одну-дві тижні. Ще один аргумент – тут уже були знайомі та рідні. 

"Ми живемо у Києві. Коли все почалося, подумали, якщо підірвуть дамбу, то краще знаходитись у Вишгороді. Тут живе моя мати. Але трохи прогадали, бо поруч Гостомель, то всі ракети літали біля нас. Наші будинки, дякувати Богу, цілі на даний момент.

Ми їхали на машині, бо у бабусі хворі ноги і поїзд був не варіант. Їхати було трохи лячно, бо ми не знали, чи є пальне по дорозі, а в нас не було каністри. Я боялася, що станемо посеред поля”, — згадує Аліна.

Дорога була виснажливою, безліч випробувань на шляху: ризик обстрілу, затори на блокпостах, пошук притулку за півгодини до початку комендантської години. Аліна з батьківщиною їхала дві доби до кордону. Потім ще один день на проходження кордону і шлях до польської столиці. 

"Нині ми живемо у центрі Варшави. У нас є кухня-студія та кімнатка. Інколи проїздом у нас зупиняються мої подруги. Стає весело — житло схоже на гуртожиток”, — каже Аліна. 

Новим випробуванням у Варшаві став пошук дитячого садочка для сина. Обійшли 8 закладів навколо і не знайшли місць у жодному, дуже багато переселенців з України, всі місця зайняті. 

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 2

"Зараз наш український садочок влаштувавши онлайн-заняття, то ж мале одну годину занять, а в іншу годину ми гуляємо, граємо в лего сіті. У вільний час син дивуватиметься мультики. Дуже багато мультиків. 

Я трохи працюю, щоб зберегти свій бізнес, удосконалюю англійську мову, намагаюся вчити польську. Якщо чесно, успіхи у польській не дуже великі. Записалася на курси інтернет-маркетингу — для бізнесу завжди буде в нагоді. А ще таким чином намагаюся відволіктись від соцмереж (не завжди вдається). Проте вночі, з 22:00, коли вкладаю малого, дивлюся новини та ридаю до 2 ночі”, — ділиться героїня. 

Якби була можливість щось взяти із собою сюди, до Польщі, то забрала б свій рідний будинок із запахами, книжками, фотографіями, дитячою ліжкою та одягом.

Проте найбільше їй бракує чоловіка, котрий залишився в Україні. 

"Я не можу сказати, що ми знайшли безпечне місце, бо той маразматик (путін — ред.) періодично каже про Польщу. У місті часто лунають бузки – у Варшаві пожежні машини всі оснащені такими сиренами, як у нас. Те саме око сіпається постійно. Але думки одні – скоріше б додому”, - Розповідає Аліна. 

 

Надія, менеджер з продажу, персональний шопер, стиліст-іміджмейкер

Харків — Барселона, Іспанія

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 3

Весна для Надії почалася із втрат. 4-го березня її будинок у Харкові було знищено внаслідок вибуху касетної бомби. Офіс її компанії також знищено, як і бізнес у цілому. Разом із батьківщиною жінка виїхала з міста 5 березня, на 10-й день війни — спочатку до Львова, а потім до Барселоні. 

Найскладніше було залишити своїх рідних та поїхати за кордон. усвідомити, що в тебе нічого немає: ані житла, ані грошей та роботи. Складно прийняти, що я безхатько.

Мені потрібно було виїхати з України для пошуку роботи, щоб отримувати кошти для батьківщини. Чоловік через війну також втратив дохід, він залишився з мамою у Львові, бо вона інвалід і потребує догляду. Все, на що ми раніше заощаджували гроші, було втрачено — наша квартира, ремонт, бізнес. Я дуже сумую за Україною, але не знаю, коли саме і в яке місто я повернусь”, — зі смутком говорити Надія.

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 4

У Барселоні Надія отримала тимчасове житло завдяки допомозі волонтерів. Щодня витрачає годину на пошук роботи. Найбільше бракує батьківщини: чоловік, донька та онуки залишилися в Україні. Не всім її рідним людям вдалося знайти безпечне місце, тож щодня думає про них: де вони, як вони? На питання, що нагадує про рідну домівку в Іспанії, каже:

…на жаль, немає нічого, щоб мені нагадувало про моє минуле життя.

 

Ганна, івент і продакшн менеджерка 

Київ — Констанц, Німеччина

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 5

Ганна виїжджали з донькою з України 3 березня, на 8-й день війни. Чіткого уявлення про кінцеву точку маршруту тривалий час не було. Країною в'їзду стала Румунія, наступна зупинка в Австрії, а звідти шлях до Німеччини. Наразі вона з донькою поселилася у Констанці, невеликому містечку на півдні Німеччини, на кордоні зі Швейцарією. Тут незвично тихо та спокійно. 

Коли ми думали про виїзд з України, чіткого плану ми не було. Спершу думали вирушати й залишитися в Польщі, але згодом зрозуміли, що там уже багато наших, краще їхати кудись подалі.

Дивно, у нас все складалося досить просто. Коли виїхали з України, продумували кожен наступний крок. Завжди знаходилися люди, які допомагали нам на всіх етапах”, - Говорити Ганна.  

У Констанці вони мають окрему кімнату в квартирі, що знаходиться в приватному будинку. У сусідній кімнаті — інша українська батьківщина. Господарі дуже привітні. Шкірне неділю під дверима лишають якісь смаколики, наприклад, пиріг.

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 6

"Коли приїхали і поселилися у Констанці, прийшло відчуття, що можна нарешті зупинитися, упорядкувати своє сьогодення, оцінити ситуацію, в якій опинилися і зорієнтуватися, що робити далі. Мені завжди потрібний план. У мене залишилася частина віддаленої роботи, в українській компанії, де я працювала до війни. Тож я планую робочі справи. Крім того, є навчання — моє та доньки, а також допомога для України. Тож справ вистачає. Будь-якого дня намагаємось планувати заздалегідь. Зараз потрібно розбиратися з документами, тому частина години йде на вирішення бюрократичних питань. Надіюсь, що з роботою зрештою все налагодитись і я зможу продовжити віддалено працювати зі своїми клієнтами”, - ділиться Ганна. 

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 7

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 8

Крім нових випробувань, нового будинку, вивчення нової для себе мови (німецької), залишається щось і з минулого мирного життя. У Контанці Ганна намагається дотримуватися графіка бігових тренувань: 3-4 рази на тиждень. Так колись було в Україні, у мирному Києві.

Зараз мотивує давня мрія — пробігти Берлінський марафон наприкінці вересня. Незмінною залишається інша традиція з минулого — прогулянки із собакою. 

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 9

На перший погляд здається, що життя після переїзду починає більш-менш стабілізуватися. Але все ще є туга за рідною домівкою та чоловіком.

"Чоловік залишився у Києві, волонтерить і намагається втілювати у життя свої творчі проекти. Ми спілкуємось щодня, ділимося новинами. Дуже не вистачає його… І бракує моєї кухні – я люблю готувати. Хочу знайти фарби та папір для малювання, відчуваю потребу в цьому. Вдома завжди не вистачало години, а зараз – інструментів. Краси не потрапили до тривожної валізи, але чомусь потрапили бігові кросівки”, — додає Ганна. 

 

Альона, smm-менеджерка 

Маріуполь — Мішкольц, Венгрия

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 10

Альона виїхала з батьками з Маріуполя 20-го березня, на 25-й день війни. Виїхати було складно, зараз і тоді все ще були дуже високі ризики потрапити під обстріл. Блокада міста російськими оккупантами триває до сьогодні. З 3-го березня у місті триває гуманітарна катастрофа. Маріупольці борються за життя без питної води, їжі, електроенергії. 20 днів Альона та її батьки були без зв'язку і не знали, що відбувається в інших містах України. 

"Під час війни я випадково опинилась у Маріуполі, приїхала напередодні на день народження батька. Так і залишилася тут… Ми виїжджали з міста 20-го березня — тоді ми не знали взагалі, що твориться в Україні та планували їхати до Києва, де я мешкаю. Але столиця, як ми з'ясували, була під авіаударами.

Тому ми прийняли пропозицію батьківських знайомих — приїхати до невеличкого угорського містечка Мішкольц. Зараз ми вже тут, маємо окреме комфортне приміщення. Проте все одно знаходимося у напруженому стані, переймаємось через події у Маріуполі та близьких, які там залишилися. Усміхатися складно. Мене навіть меми не тішать..”, - розповідає Альона.

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 11

Путь до Венгриї тривав кілька днів. Перша зупинка на шляху – Запоріжжя. Там волонтери накормили батьківщину, забезпечили Альоні та її батькам ночівлю біля місцевого дитячого садочка. Наступні зупинки — у Дніпрі та Тернополі. 

"У Запоріжжі ми спали на маленьких дитячих ліжках у компанії ще десь десять маріупольців та трьох собак. Ніхто того дня не хотів приймати душ, тішилися можливості спати без страху вибухів. Але від будь-якого звуку прокидалися. Я майже не спала, читала новини про всі ті події, що відбулися в Україні за двадцять днів, які ми були без зв'язку”, - згадує Альона.  

Наступна зупинка була у Дніпрі. Там батьківщина знайшла апартаменти. І саме там уперше за місяць сходили у душ. Далі - довга дорога до Венгриї протягом трьох днів. Їхали автівкою, батько-пенсіонер за кермом. Як говорить Альона, він давно не подорожував на далекі відстані та не дуже шанує GPS. Іноді доводилося зупинятися, щоб батько міг звіритися з паперовою картою чи прохожими.  

"Від цього я трохи нервувала, бо ми марнували годину. До того ж, виснажливим був і пошук житла. Потрібно було шукати квартиру або готель щодня, я переглядала варіанти на букінгу. З нами був пес, що обмежувало вибір варіантів. Ми планували зупинитись у Тернополі. Коли я забронювала готель, то забула окремо попередити власників, що з нами собака. Хоча я одразу фільтрувала пошук на сайті за параметром «можна із домашньою твариною» і бронювала саме такий варіант. Але коли ми вже заселилися, власник побачивши пса і сказавши, що його не попереджали, тож попросивши доплатити 100 грн. Мої нерви не витримали і я багато чого йому наговорила у відповідь. Справа була не в грішах. Я розповіла, який шлях ми здолали, звідки приїхали. Але він почав погрожувати виселенням. При тому, що я заплатила повну суму ще до заселення, хоча це є порушенням його боку. У мене від усього почалася істерика — від накопиченого стресу та такого ставлення. Вранці ми з'ясували, що багато з тих, хто жив у цьому готелі приїхали саме з Маріуполя…”, — згадує Альона. 

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 12

Нині вона з батьками вже в Угорщині. Місто для них не геть нове — раніше вже бували тут. Батько більш-менш орієнтується у Мішкольці та знає трохи угорську мову. Це дає можливість швидше адаптуватися до нових умов.  

"У мене віддалена робота, тому я недавно повернулася до неї. Батьки ходять біля міста на закупівлю, зустрічаються з переселенцями з України та гуляють із собакою. Але більшість годин проводимо вдома. Чесно кажучи, складно робити якісь речі для себе, коли розумієш, що відбувається в Україні і насамперед у Маріуполі”, — додає героїня. 

Батьківщина має комфортне приміщення: три невеликі кімнати, одна з яких дитяча. У цій кімнаті мешкає Альона. Говорить, деякі речі нагадують про рідну домівку. 

Це не мій дім: чотири історії про жінок, які були змушені залишити свій дім-Фото 13

"Тільки нещодавно помітила, що одеяло на ліжку жовто-блакитного кольору. Ось вона мені і нагадує про дім. Його не вистачає сильно. Дуже хочеться повернутись додому. Надіюсь, що скоро станеться”, — з надією додає Альона. 

Автор: Дар'я Савченко

#ВсеБудеУкраїна!

Статті на тему