UA
    RU

    Small Talk: Ірина Цілик, режисерка про участь у Каннському кінофестивалі 2022

    Редагувати переклад
    Режисерка Ірина Цілік («Земля блакитна, як апельсин») стала першою українкою у складі журі «Золоте око» в історії нагороди Канського фестивалю. Про українське кіно, жінок у світовому кіно та Канні з режисеркою поспілкувалася арт-журналістка Дарія Кібець.

    Ірина Цілік

    Ірина, перша українка у складі журі однієї з програм Каннського кінофестивалю. Як відчуваєтесь у цьому статусі?

    У Каннах я виступатиму у трьох ролях: у журі програми документальних фільмів, як співавторка сценарію фільму «Бачення метелика» та презентації мого нового проекту – ігрового кіно «Я і Фелікс», прем'єра якого ще попереду. Коли отримала запрошення у журі, реакція була неоднозначною. Моїм першим питанням було – чи не планують запросити також росіян у журі? Організатори запевнили мене, що цього не буде, проте гарантувати відсутність представників Росії у конкурсній програмі вони не можуть. Так, деякі їхні кроки засмучують, та я ухвалила рішення їхати на фестиваль і використовувати свою долю там як ще одну площадку для того, щоб говорити про Україну. Адже бої йдуть і на культурних фронтах. Вся наша делегація їде із суперечливим настроєм, відчуваючи не стільки радість, скільки важку роботу попереду. Тут уже не до думок про гарне вбрання на червоних доріжках... Нас усіх мучити, як саме діяти і поводитися, коли колеги з інших країн ставлять нас часом у дуже неудобне становище і намагаються нескладно «примирювати братські народи». Так, ми, представники української культури, у пошуках правильних рішень часом помиляємось і буваємо непослідовні, але це наша боротьба, і нам конче необхідно брати участь у міжнародних подіях і самим говорити про себе.

    Як сьогодні вас та інших українських кінематографістів зустрічає світова кінематографічна спільнота?

    Я спостерігала різне ставлення до України у світі кіно. Ще 10-15 років тому на світовому кіноринку Україну сприймали як країну третього світу, яку необхідно зрідка відзначати та заохочувати. Нині ситуація інша. Українське кіно стає все більш і більш конкурентоспроможним. На жаль, через повномасштабну війну ми будемо знеструмлені на кілька років. Наприклад, швидше за все буде застій у ігровому кіно – жанрі, який тут уже дедалі переконливіше набирає обертів. Натомість я передбачаю чергову золоту пору нашої документалістики. А що стосується зарубіжних колег – вони підтримують нас, але не до кінця розуміють. Деякі і досі бачать нас як невід'ємну частину «пострадянського простору», як відросток «великої російської культури». Їхні спроби примирення українців з росіянами, навіть тими, що є опозиційними до влади, є геть неприреченими, адже кривава війна триває просто зараз. Тож на закордонних майданчиках потрібно представляти все більш упевнено наш внутрішній погляд на ті, чим є Україна сьогодні.

    Ірина Цілік Канні

    Ви зняли документальний фільм про батьківщину, яка живе біля «гарячої» зони бойових дій Донбасу, «Земля голуба, ніби апельсин», і у 2020-му здобули нагороду за найкращу режиссуру на фестивалі незалежного кіно «Санденс». Чи могли Ви тоді уявити можливість повномасштабної війни?

    З одного боку, для мене війна почалася у 2014 році і я була по-різному активно включена до неї всі ці роки. Зокрема, знімала документалістику – короткометражні фільми про жінок-військових, а потім – повнометражну стрічку «Земля голуба, ніби апельсин». Проте, повертаючись до мого мирного Києва, я усвідомлювала, що, незважаючи на всі мої добрі наміри, я є «туристкою» в зоні війни. І, незважаючи на всі передумови повномасштабного вторгнення росії, я до останнього не вірила, що війна прийде у мій дім. Така собі нереальна реальність, до якої я не була готова. Тільки зараз я повністю зрозуміла своїх героїв. Ми всією країною співчували їм та іншим громадянським у зоні війни, біженцям, але не розуміли їх. Зараз я впевнена, що неможливо пройти шлях іншої людини, не побувавши у її взутті.

    Два роки тому Наталі Портман на знак протесту щодо недооцінення жінок у кінематографі прийшла на вручення премії «Оскар» у накидці з вишитими іменами режиссерів, які могли б бути номіновані. Чи змінилася ситуація за ці кілька років?

    Я досі спостерігаю, що жінкам переважно доводиться докладати більше зусиль, ніж чоловікам, щоб досягти успіху у світі кіно. Наразі ситуація у кінематографі виглядає таким чином, що там, де не йдеться про великі гроші, представлено вже чимало жінок, а там, де задіяні великі бюджети – жінки знаходяться на задвірках. На жаль, відома фраза про те, що «від жінки на роботі чекають поведінки, ніби у неї немає дітей, а вдома – ніби у неї немає роботи», досі є актуальною в нашому суспільстві та сфері кінематографу зокрема. Проте я бачу позитивні зрушення. І багато моїх колег на сьогоднішній день стали повноцінними діячками світової кіноспільноти.

    Правда в тому, що ми боремося не лише за базові потреби піраміди Маслоу, а за значно більші і найвагоміші речі – наші свободу, демократію і ту життя, якої ми всі заслуговуємо. 

    У чому зараз ви знаходите розраду від новин та подій?

    Перший місяць війни я перебувала в емоційній ямі, відчувала, що мій світ зруйнований. Зізнаюся, і зараз маю досить невтішний настрій. Проте мені пощастило, я вмію бачити красу навіть за складних обставин. І зараз мене надихають деякі речі. Київ викликає химерні емоції. У ньому, такому гарному, чистому, чистому, можна навіть трішки забути, що поруч війна. І я щодня подумки дякую людям, котрі доглядають за містом, куди і досі прилітають ракети.

    А ще мене надихають люди. У часи Революції Гідності у мене було відчуття, що нас – активістів, пасіонаріїв – зовсім мало, що ми знаходимося у певній бульбашці, за межами якої інші люди не розуміють усього, що відбувається. Зараз же є відчуття великого єднання. Хоча в суспільстві так само є різні групи, погляди, але я спостерігаю, як значно більше людей включилися у боротьбу за наше спільне майбутнє. Навіть якщо це звучить дещо пафосно, правда в тому, що ми боремося не лише за базові потреби піраміди Маслоу, а за значно більші і найвагоміші речі – наші свободу, демократію і ту життя, якої ми всі заслуговуємо. 

    Автор: Дарія Кібець

    Статті на тему