Small Talk: ілюстратор Юлія Тверітіна про своє візуальне зображення війни

Портал про культуру читання «Читомо» запустив онлайн-виставку «Ще один день: щоденники війни», експонатами якої стали скетчі, комікси, колажі, фото, відео, вірші, пости із соціальних мереж українців з різних куточків країни, а також з-за кордону. Ми поговорили з ілюстраторкою Юлією Тверітіною, однією з учасниць проекту, для сприйняття війни на відстані та емоції, варті збереження. 

Юліє, чому ви вирішили вести візуальний щоденник повномасштабної війни, перебуваючи на її початку за кордоном? 

Через те, що я довгу годину не стежила за новинами та взагалі жила в іншій країні, пропустила цей темний період тривожних валізок та загального передчуття наближення війни. Її початок був шоком. Ще більшим шоком було те, що мої рідні та багато друзів жили саме в районі Бучі, Гостомеля, Ірпеня та найближчого до них кутка Києва. Через дзвінки та листування я лише безпорадно спостерігала за всіма трагічними подіями. Думаю, що підсвідомо відчула потребу поділитися травматичним досвідом через візуалізацію їх історій.

Розкажіть, будь ласка, як повномасштабне вторгнення змінило ваше сприйняття реальності? Ви писали в Instagram, що депресія та прокрастинація зникли. Чи змінилися ваші внутрішні відчуття за ці 8 місяців? 

Так, організм якось мобілізувався з того часу, дуже змінилася система цінностей. Життя стало яскравішим, особливо якщо воно стабільне і виглядає безпечним. Думаю, що всі дуже утомилися за ці 8 місяців. Зараз у мене головний привод для депресії – неможливість повернутися додому. Я розумію, що це якось мало, якщо порівнювати з багатьма іншими, тими, хто втратив домівки, або рідних, або місяці просиділи у підвалах, або не знають, чи взагалі прокинутися завтра.

“Начало березня 2022 року. Буча. Моя подруга Ліза фотографує будинок свого сусіда, який палає одразу після обстрілу, а інший її сусід Микола Петрович біжить до бомбосховища з пляшками води”.

“25(?) березня 2022 року. Настя, сестра моєї подруги Ольги, обіймає доньку під час евакуації з Мелітополя. За кілька годин до цього будинок, в укритті якого вони ховалися, був обстріляний. На півгодини вони занапастили одна одну в хаосі паніки, в диму і темряві напівзруйнованого підвалу. Настя каже, що це були найжахливіші півгодини у її житті”.

“25 день війни. Київ. Запах гару і повітряна тривога. Я на відеодзвінку з мамою і чую бузки, потім чую вибух. Шибки, дякувати Богу, вціліли. Пам'ятаю, що з вікна своєї кімнати в минулій житті я завжди дивувався на ліс та озера, а десь за лісом був Ірпінь, Буча, маленькі зелені мирні міста, зараз там усе знищено”.

Поговоримо про колористику. У ваших роботах багато червоного, синього, є фіолетовий. Їх вибір підсвідомий чи несе конкретну символіку? 

Мабуть, підсвідомий, не приділяю уваги символіці у малюванні. Загалом люблю холодні рожево-зелено-сині кольори, але тут найцікавіше спостерігати за змінами. Від лінія малюнку стала агресивнішою, це так. 

Як ви гадаєте, чи може проект на кшталт «Ще один день: Щоденники війни» допомогти осмислити досвід війни, вимушеного переселення та інших проблем, пов'язаних з цим?  

Усі війни однакові. Ми всі читали підручники історії та чудово знаємо, що війна – суцільне горе і смерть, але це знання чомусь жодним чином не зупиняє нових конфліктів.

Я не думаю, що людей, які мають трагічний досвід переживання війни, дійсно розумітимуть ті, хто про війну лише читав у новинах чи стежив за її перебігом онлайн. Але документальна візуалізація хоча б трохи допомагає наблизити ці два полюси.

“6 березня 2022 року. Моя відважна подруга Маша вивозила свою доньку Вероніку з Ірпеня, на напіврозбитій машині, яку раніше розстріляли біля двору їхнього зруйнованого будинку. Це були перші дні війни, багато мирних жителів Ірпеня, Бучі та Гостомеля намагалися виїхати та втекти, але не всім пощастило. Розстрілювали цілі батьківщини, ніхто не дивувався, що на машинах написано діти.

“24 березня, Харків. Мої друзі всією сім'єю, з новонародженими дітками та домашніми тваринами, жили на станції метро більше місяця. Вони готували їжу на пероні та спали біля вагонів. Вони написали мені, що відчувають себе змученими, і планують бігати до Будапешта, бо маленькі діти не можуть цього витримати”.

“19 березня 2022 року. Моя подруга Лера з Маріуполя. Її батько та бабуся загинули від осколкових поранень у дворі власного будинку, коли вийшли з підвалу, щоб знайти їжу. Її евакуювали з району Морського бульвару разом із собакою, якого вона підібрала дорогою. Внаслідок обстрілів у місті пошкоджено 90% житлового фонду. Маріуполя вже немає”.

Що найскладніше в ілюструванні, скажімо, не книжки, а чужої реальної історії? 

Найскладніше – передати так, як було насправді. Відчуваю, що це неможливо, якщо ти лише далекий спостерігач. Але я намагалася.

Юліє, розкажіть, будь ласка, історію з тих, які ви вже візуалізували, яка вразила чи не найбільше.

Здається, це перша з намальованих, коли моя близька подруга вивезла дитину до Києва під обстрілами. Я не знала, що це стане щоденником, просто використала, щоб розповісти про все, що відбувається в Україні. Навіть не пам'ятаю, як намалювала і взагалі з чого почала. 

Який головний меседж прагнете передати своїм щоденником? 

Це, власне, емоційний проект, у якому я просто розповідаю ті, чому була свідком. Я також намагаюся зберегти ці моменти у власній пам'яті. Насправді жодних меседжів. 

“21 травня, Ірпінь. Моя подруга Марина проходити повз кладовище розстріляних і спалених машин, привезених з Ірпеня та його околиць. Десь є й автомобіль їхньої батьківщини. Вони залишили його на мосту під обстрілом у перші дні вторгнення, їхній старий пес втік і загубився, а дитина була така налякана, що досі не розмовляє”.

14 липня, Вінниця. Моя найкраща подруга Таня розповіла про місце, куди щойно потрапили 3 ракети, це площа біля її будинку, медичний центр та паркування. Понад 20 дорослих і троє маленьких дітей загинули, більше сотні отримали поранення. Я дуже погано реагую на смерть дітей. Насправді я взагалі не хочу малювати такі картини. Про кожний малюнок, починаючи з першого, я думав, що він буде останнім.

Автор: Анастасія Герасимова

Читайте також: З'ЯВИЛАСЯ МОЖЛИВІСТЬ 3D-ПРОГУЛЯНКИ ПО ЗРУЙНЕНОМУ МУЗЕЮ МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО