Легенда українського кіно Людмила Єфименко: «Нам не пробачали, що режисери, актори не з москви можуть робити кіно з яскравим національним обличчям»

15 червня у Чернівцях, відбудеться показ відреставрованої копії стрічки Юрія Іллєнка «Легенда про княгиню Ольгу» 1984 року. Фільм буде продемонстрований в українському дубляжі, який вдалося зробити вже після смерті творця картини. Головну роль в фільмі виконала у
країнська актриса та дружина Юрія Іллєнка - Людмила Єфименко. Вона стала музою цьогорічного фестивалю Миколайчук OPEN.
 Про силу любові, українське кіно та досвід роботи з видатними Іваном Миколайчуком та Юрієм Іллєнком вона розповіла в інтерв'ю Marie Claire.

Чому великий акцент зроблено на дубляжі фільму «Легенда про княгиню Ольгу»?

Я передивлялася фільм перед дубляжем  і відчула, що мені в деяких сценах бракувало в голосі мужності, твердості, напору. ( На екрани у 1984 році фільм вийшов з російським дбляжем. — Прим.ред. ) Тому я скористалася можливістю виправити це, і була вдячна. І, що важливо, фільм став українськомовним.

До речі, ще на початку 90-х Юрій Іллєнко хотів зробити переозвучку українською мовою. Але через брак коштів цього не сталося. Коли ми, врешті-решт, це зробили, то, на жаль, не було вже ані Юри, ані Миколайчука, ані Сердюка, ані багатьох інших акторів. Але я вважаю, що ті актори, які їх озвучили, зробили це дуже добре. З акторів, що знялися у фільмі себе озвучили лише я та Віктор Демерташ, якого, на жаль, вже теж нема.

Я читала, що в радянські часи, коли знімали фільм, робили дві озвучки. А потім частіше обирали російську. Чи був цей випадок тут, чи спочатку взагалі не було української версії?

На всіх студіях знімали російською мовою для затвердження в Москві. Потім, коли фільм прийняли, вже національна студія робила озвучку національною мовою. Фільм «Легенда про княгиню Ольгу» був першим випадком на студії Довженка, коли не дозволили зробити озвучку українською, бо в Москві керівник Держкіно СРСР сказав: «Навіщо це робити?». На його думку, в часи київських князів української мови не було. Це були російські фейки про нашу культуру, мову, історію.

Фільм називається «Легенда про княгиню Ольгу» й у ньому представлені різні інтерпретації її історії. Розкажіть, як виникла ідея такого підходу?

До зустрічі з Юрієм Іллєнком я мало знала про княгиню Ольгу. Інформацію про неї я не отримала ані з шкільних підручників, ані від батьків, ані від друзів. А з  Юрієм ми любили ходити Андріївським узвозом на Дніпро, і він мені багато розповідав про її постать. У нього тоді була мрія зняти трилогію: княгиня Ольга, князь Володимир та князь Ярослав Мудрий.  

Тоді я й поринула у всі ці книжки про неї, й мені було так цікаво, що така неймовірна особистість, як княгиня Ольга жила в Києві, і я теж киянка. Коли святкували 1 500 років Києва, Юрій хотів «пробити» цю трилогію, але нічого не вийшло. Запропонували іншому режисеру зняти фільм про Ярослава Мудрого. Але після цього трапилося диво.  Юрій написав лібретто для балету «Ольга», Євген Станкович зробив неймовірну музику для цього балету, і він пройшов з величезним успіхом. Тоді Юрій подав заявку, щоби зняти фільм про княгиню Ольгу, і вона пройшла. Я сприйняла це як диво, що нам вдалося зняти цей фільм.

А варіантів про історію Ольги й зараз багато: одні казали, що вона з Болгарії, інші, що її родовід йде від вікінгів, повно різних творів, вимислів, ідей. Тому Юрій хотів показати різні точки зору на її постать. У фільмі про неї розказує і її син Святослав, і онук Володимир, ченець Арефа, ключниця Малуша та інші реальні та вигадані персонажі. А коли вона в кінці розповідає про себе сама в такому красивому одязі, в кількох фразах, то це вже Юрова версія. Я з ним згодна!

Пам’ятаю, коли він мені про неї розказав, то ми прийшли до Володимирського собору, і там на брамі — зображені князь Володимир і княгиня Ольга. Я довго дивилася на них. Потім я багато років мешкала в Києві недалеко від Володимирського собору і часто заходила туди – стояла і дивилася на княгиню.

У вашій фільмографії багато ролей сильних жінок. Це був ваш особистий вибір чи режисерське баченнення?

Дай Боже, щоб актори могли обирати ролі в кіно. Це була моя мрія. Думаю, що якщо ти продюсер, то ти можеш обрати й матеріали, й роль, і зіграти. В моєму випадку – це бачення режисерів. Єдине, що ти як актор можеш сказати – так або ні.  Тому я постійно дякую Богу, долі, й особливо Юрію за ті неймовірні пропозиції, що він мені робив. Найкращі ролі я зіграла в його фільмах. Особлива для мене роль – це Мавка, я дуже її люблю.

Ви роками створювали яскраві образи у фільмах Юрія Іллєнка. Розкажіть про вашу співпрацю?

Мені було легко працювати з усіма видатними режисерами, в чиїх фільмах пощастило зніматися, але з Юрою завжди була присутня якась особлива магія.  

Ми настільки розуміли один одного, що коли закінчувався дубль (він практично завжди знімав сам), я за поглядом розуміла: це класно чи ні. Йому не треба було навіть щось говорити.

Взагалі він не дуже любив акторів, які, може, добре робили, що він просив, але не привносили своє бачення образу. Він цінував, коли актори могли з ним сперечатися, відстоювати свою точку зору, цікавитися й знати все про свою роль. Л юбив імпровізації.

Вам пощастило не раз зустрітися на знімальному майданчику з Іваном Миколайчуком. Ви знали його ще до того, як почали працювати разом?

Пам’ятаю, що я ще школяркою була, сьомий чи восьмий клас, й усі почали казати, що з’явився просто неймовірний актор і вчителька нам сказала: «Подивіться, вийшов чудовий фільм «Сон», там Тараса Шевченка грає молодий актор». Ми пішли й почалося! За якісь тижні чи місяці Миколайчук став надзвичайно популярним. Приходить моя однокласниця після канікул і каже: «Ми переїхали в будинок, і в цьому будинку живе Іван Миколайчук». Ми сказали: «Не бреши, цього не може бути!». «Я брешу? От батьків вдома не буде, після школи, йдемо до мене і будемо чергувати. Він поруч в під’їзді. Будемо пити чай, а хтось буде чергувати».   (Усміхається.) Десь тиждень ми так ходили. Я потім думаю, які ми були дурні. Може, його й у Києві тоді не було. Чи він був на зйомках, чи пізно повертався, але не побачили ми Івана Миколайчука. Але повірили їй. Пізніше від Юри я дізналася, що він дійсно жив у цьому будинку, у своїй першій однокімнатній квартирі.  Особиство ми познайомилися набагато пізніше, тоді Іван уже переїхав на лівий берег.

А ще до того, коли я вчилася в Інституті кінематографії у Москві, в нас кожен день були перегляди нових стрічок. К оли були покази студії Довженка, то зазвичай зал був наполовину порожнім. А ж тут «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка отримав головний приз московського міжнародного кінофестивалю! Зал просто переповнений!  У нас було заведено, якщо класний кадр знятий оператором, або крупний план актора, то аплодисменти під час перегляду. І як почався фільм, так і пішли аплодисменти. І коли закінчився фільм, то аплодисменти були просто неймовірні. Інші студенти підходили до мене, бо знали, що я з Києва: «Ну, ми тебе вітаємо! Це неочікувано! Клас! Ну й актори, ну й режисер – супер!». Я стільки тоді почула компліментів.

У ті часи, коли люди потрапляли до Москви, в них було одне бажання – зачепитися. Там повно театрів, знімаються фільми. Я теж мріяла зніматися в Москві…

Але, коли я побачила «Білий птах з чорною ознакою, в мене не залишилося жодних думок, щоби залишитися в Москві. Я мріяла швидше закінчити навчання й повернутися до Києва.  

Я киянка, в моєму рідному місті така студія, такі режисери, такі актори! Все, буду працювати тільки в Києві. Принаймні зможу хоча б маленьку роль зіграти разом із Іваном Миколайчуком у фільмі Юрія Іллєнка… ну хоч епізод… Це була моя найбільша мрія після того, як я побачила фільм «Білий птах з чорною ознакою». Треба обов’язково мріяти…

… і правильно формулювати свої мрії…

Так, моя мрія здійснилася. І не просто в маленькій ролі, а в повноцінній! А я ще пам’ятаю, як побачила Івана на студії. Вони тоді повернулися зі зйомок в Югославії. Там Юрій знімав наступний фільм після «Білого птаха з чорною ознакою» – «Наперекір всьому». Іван ішов у шкіряній замшевій куртці, гарному капелюсі. Він був високий, неймовірний красень!

Іван Миколайчук був неймовірним на екрані, а в житті ще кращим. Від нього йшла дуже потужна енергія. Забути це неможливо!

У «Лісовій пісні» ви зіграли Мавку. Нещодавно на екрани вийшов перший український 3D анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня». Наразі цей образ переживає ренесанс. На вашу думку, чому він не втрачає актуальності?

Коли ми з Юрієм починали працювати над фільмом, він казав, що Мавка – це автопортрет Лесі Українки. Це вона, її душа, її бачення світу. Це підтверджує і початок фільму, коли крупний план Лесі Українки переходить у мій – я трохи схожа на Лесю Українку. До речі, коли раніше хотіли знімати фільм про неї, я пробувалася на цю роль.

Я думаю, що це велике щастя для людини, коли вона по-справжньому покохала. Коли для неї не має значення, чи так само їй відповіли. Хоча в кінці, все ж, відповіли. Останні слова Мавки: «Грай же, коханий, благаю!» – це щось неймовірне! В мене кожного разу, як я це чую, все в душі перевертається.  Також важлива ідея про тіло, яке не має значення. Останній монолог Мавки – про все. Вся сутність цієї п’єси, цього твору, геніальність Лесина. Це те, що дає вічне життя духові. Неймовірна любов із повною віддачею себе заради цієї любові.  

За задумом режисера, Іван Миколайчук зіграв у фільмі одразу дві ролі – дядька Лева та Лісовика. Коли помирає старий дядько Лев, на нього дивується Лісовик, і на якусь годину дядько Лев стає молодим, йому вдалося втілити в одній сцені одразу три різні образи. Це ідея любові, вічної душі, яка прожила життя по-доброму, по-світлому з допомогою людям, віддачею себе всьому прекрасному: природі, людям. І тут Іван стає молодим, прекрасним, життя продовжується в красі, в любові, в добрі.

Ви та Іван Миколайчук —  зірки епохи. На той час, коли знімалася «Легенда про княгиню Ольгу» і «Лісова пісня» у СРСР вас сприймали на рівні з російськими акторами?

Коли «Легенда про княгиню Ольгу» вийшов на екрани, він увійшов у трійку найкасовіших фільмів СРСР. Його прокат продовжили на місяць у Києві, бо на нього був попит серед глядачів.  Але ви не уявляєте, як мене в тій московській, радянській пресі знищували. Тобто саме кіно хвалили, а мене сварили. З нали, що це буде боляче для Юри. Але він був загартований. Завжди казав: «Хай пишуть, що завгодно, аби прізвище писали правильно». А мене ганьбили, і йому це було боляче. Бо він бачив, як я переживаю.  

Фільм брав участь у різних тижнях кіно закордоном, але нас рідко запрошували туди. Їхали зазвичай всі московські.

Нам не пробачали, що режисери, актори не з Москви можуть робити кіно з яскравим національним обличчям, який на міжнародному рівні визнається. Це, зокрема, головне, за що травили Юрія Іллєнка і за що сварили мене.

Розкажіть про роботу над фільмом, над сценарієм для якого Юрій Іллєнко працював в парі з Сергієм Параджановим. А сам фільм здобув нагороду на Каннському кінофестивалі – «Лебедине озеро. Зона».

Юрій називав цей фільм «Вирок радянській владі». Він знімався в 1989 році. Це вже розпад тієї паскудної влади. Фільм про це. Так вийшло, що в 1988-му в Київ приїхав Сергій Параджанов. Вони зустрілися з Юрою і довго сиділи розмовляли. Сергій Йосипович розказав Юрі багато історій, які з ним трапилися під час перебування на зоні. ( Параджанов шість років провів в ув’язненні під Алчевськом Луганської області. — Прим.ред. ) Юрій сказав: «Зніми!». А той відповів: «Ні, якщо знімати, то мені треба ізнову це все пережити, а я не витримаю. А ти зніми! Я тебе дуже прошу».  

Юрій написав сценарій за цими розповідями, і почав знімати. Знімали під Луганськом, Сєвєродонецьк, усі ці місця. Зйомки були важкими. Він знімав у справжній зоні, у нас там грали справжні в’язні. Він після кожної зйомки приходив просто випатраний, без сили. Напруга була неймовірна.  

Але герой цього фільму – це Юровий автопортрет при цій владі. Йому постійно заважали. Стільки фільмів було закрито, сценаріїв — забраковано, стільки важких випробувань! Юрій був сильною людиною, він це все витримав, і «Лебедине озеро. Зона» про це.  Фільм мав неймовірний успіх. Ми рік їздили різними фестивалями. Об’їздили, певно, весь світ. Але в Україні його не знають, мабуть, і не показали у широкому прокаті, були лише маленькі прем’єрки.  

У січні 2024 року буде сторіччя Сергія Параджанова. Зараз буде зніматися про нього документальний фільм, і про Юрія. Я думаю про цей фільм. Може, він отримає в Україні друге народження? Сподіваюся, бо фільм надзвичайний.

Автор тексту Наталя Жук, фото надані Пилипом Іллєнко

Фестиваль Миколайчук OPEN пройде з 15 до 20 червня.

Читайте також: КІНОФЕСТИВАЛЬ МИКОЛАЙЧУК OPEN ОГОЛОШУЄ УЧАСНИКІВ ПЕРШОГО В ЙОГО ІСТОРІЇ МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ