Час змін. З піар в дизайнери ресайклінг-проекту: досвідом ділитися Юлія Копанішина-Отепко

Героїні нової рубрики Marie Claire «Година змін» розповідають про свій досвід зміни професії, труднощі та відкриття, з якими вони стикнулися у процесі пошуку та адаптації на новому місці роботи. Наша героїня - Юлія Копанішина-Отепко - розповідає, як змінила профіль піарник та журналіст на дизайнера ресайклінг-проекту.

Як ви наважилися змінити професію?

Прийняти рішення покинути перспективну роботу та професію було зовсім нелегко. Я мешкала у Донецьку і працювала менеджером з внутрішніх комунікацій великого потужного холдингу з виробництва гірничо-шахтного обладнання. З чоловіком будували собі дім, мріяли про дітей і довгі посиденьки на власній літній терасі з великою батьківщиною. Це було сите безпечне життя без краплі думок щось змінювати.

Шість років тому наші мрії були втрачені за мить розгортання незрозумілих бойових дій у рідному краї. Але нам пощастило. Через мою роботу ми опинилися у Києві. Спершу — це перші два роки, найважче було морально. У свої тридцять ми мали прийняти думками і серцем, що знову на старті і минуле життя не повернути. І тут було б дивно, як би ми самі не почали змінюватися.

Внутрішній драйв, з яким я працювала у компанії, ще в Донецьку тут згас. Не допомагало, навіть, звичайне коло колег-земляків. З відчуттям спустошеності, безнадійності і великим бажанням хоч якось особисто вплинути на вимушені зміни в житті, я пішла.

З тверезим розумінням, що не в тій ситуації, щоб довго сидіти без діла, почала жадібно шукати у своїй голові відповідь на “куди ж тепер?” І весь цей вінегрет у мозку мені таки видав відповідь, точніше знову питання: “А що, якщо заробляти на своєму справі?” І перше про що збагнула — в'язання.

На той час у Києві набували популярності хенд-мейд та онлайн продажі. Я почала в'язати сумки. Ну, тому що сама була небайдужа до цього аксесуару, а технікою їх виконання була захоплена ще з детства. Паралельно пішла на перші курси бізнесу в інтернеті. Я поринула в абсолютно незнайомий для мене світ і внутрішній вогник почав розпалюватися по-новому. Пішли невеликі продажі онлайн, індивідуальні замовлення. Я дуже вдячна одним з перших моїм клієнткам — моїм дівчатам коллегам з минулої роботи. Для мене це дорогоцінна підтримка назавжди. Саме вони на самому старті втілили в мене віру, що моє рукоділля може бути комусь потрібне.

По мірі захоплення новою справою почали зростати замовлення. І я стикнулася з тим, що фізично і матеріально не змогла покривати весь об'єм запиту. У мене не було можливості відкладати зароблені гроші на розвиток. Свої з чоловіком заробітки до копійки витрачали на виживання в нових обставинах. І я почала шукати способи, як зробити виготовлення сумок більш доступним. Так з'явилася ідея в'язати полотно із б/у пряжі. Я зібрала свої в'язані непотрібні речі, а також із секонд-хенду, тщательно випрала і розпустила. У мене вийшла перша товста ресайклінг пряжа і з нього перше в'язане еко-полотно. Я почала робити сумки з нього, але дуже не розповідала, що полотно зі вторинної сировини. Це сьогодні переробка і відповідальне споживання гарячого тренду, а тоді я боялася, що мене не зрозуміють.

З появою шалено бажаної, довгоочікуваної донечки, на розвиток справи стало не вистачати години. Але я не зупинялася і продовжувала виконувати по-можливості невеликі замовлення, а також почала шукати і вивчати інформацію про састейнебілий фешен.

Сьогодні у мене є продукт — корпусне в'язане еко-полотно з переробленої пряжі на яке в наступному році я маю отримати патент. А також, є розуміння як його виробляти, що з нього можна зробити і для чого — у назві і філософії справи.   

Читайте також: ЧАС ЗМІН. СТАНІСЛАВА ФУРСА ДІЛИТЬСЯ ДОСВІДОМ ЗМІНИ ПРОФЕСІЇ ДРУГОГО РЕЖИСЕРА НА ДИЗАЙНЕРА ІНТЕР'ЄРІВ 

Як намагалися собі убезпечити від варіанту «якщо щось піде не так»?

Тема безпеки для мене, в якомусь сенсі, химерна і навіть філософська. Я зовсім не вірю в безпеку зовнішню. Але впевнено покладаюсь на безпеку, що є всередині кожного з нас.

Розумієте, я просто продовжила слідувати своєму серцю. Я й до цього це робила. Не завжди усвідомлено, але в результаті, вагомі життєві рішення завжди приймала тільки із внутрішніх відчуттів. Наприклад, коли поїхала у 2005 за іншою вищою до університету Тараса Шевченка. Ще у школі, пам'ятаю, писала диктант про цей ВНЗ і представляла, як підіймаюся по сходинках червоного корпусу. Або, коли вперше побачила свого майбутнього чоловіка і в голові промайнуло “класно було б мати такого хлопця!” І коли ми вагалися між квартирою та будинком. Всередині аж пекло за дім, хоча двішку потягти було легше.

А варіантів “якщо щось піде не так?” насправді може бути багато. Але, на мою думку, у кожного з нас є проти них певне зброя — довіра власному досвіду та відповідальність. Наприклад, і сьогодні, через певні причини я не можу повністю посвятити собі справи. Нові випробування наслідками пандемії та світового фінансового переділу змушують підстлічуватися за допомогою вже набутих професійних знань та навичок.

Чи виправдалися ваші переживання та надії?

О, мені ще рано робити підсумки. Я на шляху і мені багато чому треба ще вчитися! З вироблення першого полотна і сумки з нього минуло п'ять непростих років, а мій драйв по власній справі досі не згасає. Я вірю і готовлюсь до того часу, коли зможу так, як хочу — на всі 100% і без думок про закриття якихось базових побутових прогалин.

Яка ваша головна порада тим, хто на цю мить наважується на рішучий крок – круто змінити професію?

Якщо за тим, куди хочете ваш внутрішній двигун аж підгорає, а на тому, де зараз лисиця гума — спробуйте змінити колеса. На мою думку, тільки так можна зрозуміти ваше це чи ні. І правило щоденних кроків, навіть найкоротших, але до власної мети. У житті так трапляється – людям щастити знайти свій шлях. Чи не за цим ми прийшли у світ?

Фото надала Юлія Копанішина-Отепко

Читайтн також: ГОДИНА ЗМІН. З МЕДІА В ІТ-ІНЖЕНЕРІЮ: ДОВІДОМ ЗМІНІ ПРОФІЛУ ДІЛИТИСЯ ЄВГЕНІЯ ЛИПСЬКА