Французька режиссерка Ніколь Гарсіа про свій новий фільм «Коханці»

На екрани українських кінотеатрів вийшов французький мелодраматичний трилер.Коханці» зі Стейсі Мартін, П'єром Ніне та Бенуа Мажимелем у головних ролях. Режисер фільму Ніколь Гарсіа розповіла про роботу над фільмом та про своє ставлення до лобових трикутників.

Як виникла ця історія?

Спочатку це була не моя ідея. Після «Ілюзії кохання» я роздумувала, про що буде мій наступний фільм – це завжди загадковий момент. Я зазвичай шукаю щось таке, про що нічого не знаю. Проект набуває форми помалу, з маленького фрагмента ідеї, деталі, яка виступає камнем спотикання. Але цього разу Жак Ф'єскі, сценарист, з яким я завжди працюю, запропонував мені історію, яку він уже розробив. Він планував перетворити це на роман. Я побачила в цьому можливість, що відчиняла для мене новий шлях. Ви можете сприйняти цю історію як фільм-нуар чи трилер. Це жанр, який мене здавна манить. Своєю атмосферою, способом подання персонажів, загрозою вбивства, від чого холоне кров. Годиною мої фільми вибудовувалися навколо розслідування минулого, яке сховує загрози. Мені необхідно піддавати своїх героїв небезпеці. У нуарі ж я бачу страх, контрольування і сублімування. Опасність. Ризик. Добре боятися за інших, ніж за себе: це, безсумнівно, може бути віддушиною.

Чому історія розказана у трьох діях?

Три дії, три персонажі, три локації. Напевно, це географічне відлуння любовного трекутника. Ритм трьох частин дозволив нам пограти з еліпсами, що містяться в цій історії, заглибитися в особистість, емоції й таємниці влюблених, підданих плину часу. Протягом усього фільму ми говоримо як про почуття теперішні, так і про їхнє місце у спогадах героїв, де їхній джерело — найбільша загадка.

Смерть у цій історії приходить до першої ж дії. Чому ви розігруєте цю карту так швидко?

Ліза і Симон молоді, гарні і вони завжди любили одне одного. Вони зіштовхуються з випробуванням смертю відразу. Це, звісно, ​​випадковість, але Симонова реакція стає для нього пасткою. Вона ізолює його. Почуття провини й лежатиме в основі решти фільму. Вони з Лізою опиняються на місці злочину, і їхні стосунки під загрозою. З цієї миті ми розуміємо, що темрява не пропаде навіть у прекрасних блакитних водах Індійського океану. Це наче тавро, незгладжуваний знак фатальної миті, яку вони пережили разом. Вони будуть боротися, щоб позбутися його, щоб ухилитись від своєї долі.

Чи визначили б ви фільм як трагедію?

Перший кадр фільму відкриває нам пару — Лізу та Сімона. Їхні оголені тіла поступово відриваються від чорної простирадла, яка ніби обіймає або пожирає їх. Цей кадр справді є попередженням. Трагедія, як і щастя, сповіщає про свій прихід. У героях є трагізм, це точно. Особливо в Сімоні, навіть якщо я не усвідомлювала цього під час написання сенарію. Під час зйомок П'єр Ніне здивував мене, повівши його цим шляхом. Але є й інші ознаки. Наприклад, персонаж Наталі, яка знову з'являється в житті Лізі в третій дії, коли вона живе в Женеві з Лео в бульбашці владних людей, які проводять годину між Швейцарією, Нью-Йорком, Дубаєм і Парижем… щоб позначити її як фігуру долі, так і для того, щоб подивитись на сучасне суспільство. Я завжди знімала гроші, розкіш і порожню, які вони приховують — наприклад, біля «Вандомської площі». Щоб розповісти про почуття та перевірити їх, я часто залишала своїх героїв віч-на-віч із грошима, щоб зазирнути за завісу їхньої інтимності, розповісти про них більше.

Розкажіть про свою героїню Лізу. Хто вона?

З трьох головних героїв вона, мабуть, найбільш амбівалентна. Стейсі Мартін наділила її особистою меланхолією, очевидною відстороненістю, яка так пасує її персонажу. Ми виявляємо, що Ліза у своїй любові віддана Сімону, вона могла б простити йому все, бо він — її минуле, і вона вірити в майбутнє. І коли Симон кидає її, вона ніби ламається. Її розчарування страшне. Вона впадає в стан прострації та відчаю. Іншому чоловікові, Лео, пощастило в цей момент перетнутися з нею. Він зможе «повагодити» її силою своєї любові, заспокоїти силою своїх грошей. Як і Симон, Ліза походить зі скромного робітничого передмістя, і вона намагається охопити ці два світи. З готельної школи у передмісті Парижа до розкішних готелів — її метаморфоза ідеальна. Вона може обожнювати одного чоловіка, а потім дозволити собі обожнювати іншого. Вона така, якою хочуть її бачити інші. До нової появи Симона.

Чи слідуватиме вона за цим божевільним і незгасаючим коханням усередині себе? Чи «пожертвує» вона безпекою, перевагами та комфортом від розкоші та грошей? Може вона повернути годину тому? Чи вона є здобиччю двох своїх коханців, чи вона прагне звільнитися з їхньої ласки, покинути вогняне коло, в якому вони її замкнули? Жінкам, яких я зображую у своїх фільмах, чоловіки іноді наносять шкоди, погано поводяться чи принижують. Ці жінки губляться, шукають собі. Фільм дозволяє їм повернутися на правильний шлях. Це завжди робило їх схожими на героїнь нуарних фільмів. Тому я хотіла зняти таке кіно і привести Лізу до епілогу, де вона розбиває свою амбівалентність.

А Сімон?

Якщо Ліза амбівалентна, то Сімон – трагічний персонаж. Як я вже говорила, мене турбує те, що його темрява фактично нав'язалася мені, я цього не відчувала під час написання сценарію. Принаймні я цього не вкладала у нього. Це був персонаж, який був найвіддаленішим від мене, я не могла описати його меланхолію. Саме тоді, коли П'єр Ніне перетворив це на трагедію, мені відкрився весь фільм. Подібно до конрадівського Лорда Джима, він може втекти на інший кінець світу, але почуття провини пожирає його, не дає забути й жити далі. Коли він воз'єднується з Лізою, яка тепер живе в іншому світі, світі багатства, він ніби находить відлуння своєї провини у цьому приниженні. Але він упертий. Він поїде за нею до Женеви, де йому запропонують «просте життя», кімнату, пальто. Він намагається вирішити для неї неможливе рівняння їхнього спільного майбутнього. Він може сказати, що він досяг кінця свого шляху, що він у пастці свого минулого та свого становища.

На противагу їм обом Бенуа Мажимель містить якісь потужні протиріччя.

Бенуа Мажимель був для мене ще одним великим союзником. Але я знала його. Він чудово виконав Лео, цього мовчазного бізнесмена, жорстокого у своєму мовчанні, насильницько владного і сповненого владою соціальною. У ньому також є біль, лагідність і хрупкість, які вже неможливо сховати. Його любов до Лізі безумовна. Навіть коли він передбачає змову, можливою метою якої він є, він продовжує любити її. Магнетизм Бенуа Мажимеля підсилює характер Лео. Він сублімує витонченість і холодну лють людей, які люблять безповоротно.

Незважаючи на романтичність, багатство декорацій та образів, фільм укорінений у суворому соціальному контексті сучасного світу.

Жорсткий і навіть гіркий, так. Фільм починається з міської та нічної життя сучасної молоді, де циркулюють гроші. Тоді відкриваються інші світи, інші види соціального тиску. Приниження, коли один Французька з двох вкоханих відвернеться від свого справжнього світу. Як у соціальних відносинах, які стають все більш чіткими й обмеженими, так і в наших особистих відносинах ми всі відзначені суворістю цього світу, де ми більше не можемо грати, не пострадавши. Це, на мою думку, найсильніше, що фільм може сказати про сьогодення.

Читайте також: У ЧЕРНІВЦЯХ ВІДБУДЕТЬСЯ КІНОФЕСТИВАЛЬ МИКОЛАЙЧУК OPEN. ЙОГО ВІДКРИЄ ФІЛЬМ «ДОМ «СЛОВО». НЕСКІНЧЕНЬ РОМАН».