Французька режисерка Ніколь Гарсіа про свій новий фільм “Коханці”

На екрани українських кінотеатрів вийшов французький мелодраматичний трилер «Коханці» зі Стейсі Мартін, П’єром Ніне та Бенуа Мажимелем у головних ролях. Режисерка фільму Ніколь Гарсіа розповіла про роботу над фільмом та про своє ставлення до лшбовних трикутників.
Як виникла ця історія?
Початково це була не моя ідея. Після «Ілюзії кохання» я роздумувала, про що буде мій наступний фільм — це завжди загадковий момент. Зазвичай я шукаю щось таке, про що нічого не знаю. Проєкт набуває форми мало-помалу, з маленького фрагмента ідеї, деталі, яка виступає каменем спотикання. Але цього разу Жак Ф'єскі, сценарист, з яким я завжди працюю, запропонував мені історію, яку він уже розробив. Він планував перетворити це на роман. Я побачила в цьому можливість, яка відкривала для мене новий шлях. Ви можете сприйняти цю історію як фільм-нуар або трилер. Це жанр, який мене здавна вабить. Своєю атмосферу, способом подання персонажів, загрозою вбивства, від чого холоне кров. Часом мої фільми вибудовувалися довкола розслідування минулого, яке приховує загрози. Мені необхідно піддавати своїх героїв небезпеці. У нуарі ж я бачу страх, контрольований і сублімований. Небезпеку. Ризик. Добре боятися за інших, ніж за себе: це, безсумнівно, може бути віддушиною.
Чому історія розказана в трьох діях?
Три дії, три персонажі, три локації. Напевно, це географічне відлуння любовного трикутника. Ритм трьох частин дозволив нам пограти з еліпсами, що містяться в цій історії, заглибитися в особистість, емоції й таємниці закоханих, підданих плину часу. Протягом усього фільму ми говоримо як про почуття теперішні, так і про їхнє місце в спогадах героїв, де їхнє джерело — найбільша загадка.
Смерть у цій історії приходить у першій же дії. Чому ви розігруєте цю карту так швидко?
Ліза і Сімон молоді, красиві і вони завжди кохали одне одного. Вони зіштовхуються з випробуванням смертю одразу. Це, звісно, випадковість, але Сімонова реакція стає для нього пасткою. Вона ізолює його. Почуття провини й буде лежати в основі решти фільму. Вони з Лізою опиняються на місці злочину, і їхні стосунки під загрозою. З цієї миті ми розуміємо, що темрява не зникне навіть у прекрасних блакитних водах Індійського океану. Це наче клеймо, незгладимий знак фатальної миті, яку вони пережили разом. Вони боротимуться, щоб позбутися його, щоб ухилилитися від своєї долі.
Чи визначили б ви фільм як трагедію?
Перший же кадр фільму відкриває нам пару — Лізу та Сімона. Їхні оголені тіла поступово відриваються від чорного простирадла, яке наче обіймає або пожирає їх. Цей кадр дійсно є попередженням. Трагедія, як і щастя, сповіщає про свій прихід. У героях є трагізм, це точно. Особливо в Сімоні, навіть якщо я не усвідомлювала цього під час написання сенарію. Під час зйомок П’єр Ніне здивував мене, повівши його цим шляхом. Але є й інші ознаки. Наприклад, персонаж Наталі, яка знову з’являється в житті Лізи в третій дії, коли вона живе в Женеві з Лео в бульбашці владних людей, які проводять час між Швейцарією, Нью-Йорком, Дубаєм і Парижем... Її повернення служить як для того, щоб позначити її як фігуру долі, так і для того, щоб поглянути на сучасне суспільство. Я завжди знімала гроші, розкіш і порожнечу, які вони приховують — наприклад, у «Вандомській площі». Щоб розповісти про почуття та перевірити їх, я часто залишала своїх героїв віч-на-віч із грошима, щоб зазирнути за завісу їхньої інтимності, розповісти про них більше.
Розкажіть про свою героїню Лізу. Хто вона?
З трьох головних героїв вона, мабуть, найбільш амбівалентна. Стейсі Мартін наділила її особистою меланхолією, очевидною відстороненістю, яка так пасує її персонажу. Ми виявляємо, що Ліза у своєму коханні віддана Сімону, вона б могла пробачити йому все, бо він — її минуле, і вона вірить у майбутнє. І коли Сімон кидає її, вона ніби ламається. Її розчарування жахливе. Вона впадає в стан прострації і відчаю. Іншому чоловікові, Лео, пощастило в цей момент перетнутися з нею. Він зможе «полагодити» її силою свого кохання, заспокоїти силою своїх грошей. Як і Сімон, Ліза походить зі скромного робітничого передмістя, і вона намагається охопити ці два світи. З готельної школи в передмісті Парижа до розкішних готелів — її метаморфоза ідеальна. Вона може обожнювати одного чоловіка, а потім дозволити собі обожнювати другого. Вона така, якою хочуть її бачити інші. До нової появи Сімона.
Чи слідуватиме вона за цим божевільним і незгасаючим коханням усередині себе? Чи «пожертвує» вона безпекою, перевагами та комфортом від розкоші та грошей? Чи може вона повернути час назад? Чи вона є здобиччю двох своїх коханців, чи вона прагне звільнитися з їхньої ласки, покинути вогняне коло, в якому вони її замкнули? Жінкам, яких я зображую у своїх фільмах, чоловіки інколи завдають шкоди, погано поводяться чи принижують. Ці жінки губляться, шукають себе. Фільм дозволяє їм повернутися на правильний шлях. Це завжди робило їх схожими на героїнь нуарних фільмів. Тому я хотіла зняти таке кіно й привести Лізу до епілогу, де вона розбиває свою амбівалентність.
А Сімон?
Якщо Ліза амбівалентна, то Сімон — трагічний персонаж. Як я вже говорила, мене турбує те, що його темрява фактично нав’язалася мені, я цього не відчувала під час написання сценарію. Принаймні я цього не вкладала в нього. Це був персонаж, який був найвіддаленішим від мене, я не могла описати його меланхолію. Саме тоді, коли П’єр Ніне перетворив це на трагедію, мені відкрився весь фільм. Подібно конрадівському Лорду Джиму, він може втекти на інший кінець світу, але почуття провини пожирає його, не дає забути й жити далі. Коли він возз’єднується з Лізою, яка тепер живе в іншому світі, світі багатства, він ніби знаходить відлуння своєї провини в цьому приниженні. Але він упертий. Він поїде за нею в Женеву, де йому запропонують «просте життя», кімнату, пальто. Він намагається вирішити для неї неможливе рівняння їхнього спільного майбутнього. Він може сказати, що він досяг кінця свого шляху, що він у пастці свого минулого та свого становища.
На противагу їм обом, Бенуа Мажимель містить якісь потужні протиріччя.
Бенуа Мажимель був для мене ще одним великим союзником. Але я його знала. Він чудово виконав Лео, цього мовчазного бізнесмена, жорстокого у своєму мовчанні, насильницьки владного і сповненого владою соціальною. У ньому також є біль, лагідність і крихкість, які вже неможливо приховати. Його любов до Лізи безумовна. Навіть коли він передбачає змову, можливою метою якої він є, він продовжує любити її. Магнетизм Бенуа Мажимеля підсилює характер Лео. Він сублімує витонченість і холодну лють людей, які люблять безповоротно.
Незважаючи на романтичність, багатство декорацій та образів, фільм укорінений у суворому соціальному контексті сучасного світу.
Жорсткий і навіть гіркий, так. Фільм починається з міського та нічного життя сучасної молоді, де циркулюють гроші. Тоді відкриваються інші світи, інші види соціального тиску. Приниження, коли одинФранцузька  з двох закоханих відвернеться від свого справжнього світу. Як у соціальних стосунках, які стають все більш чіткими й обмеженими, так і в наших особистих стосунках ми всі відзначені суворістю цього світу, де ми більше не можемо грати, не постраждавши. Це, на мою думку, найсильніше, що фільм може сказати про сьогодення.
Читайте також: У ЧЕРНІВЦЯХ ВІДБУДЕТЬСЯ КІНОФЕСТИВАЛЬ МИКОЛАЙЧУК OPEN. ЙОГО ВІДКРИЄ ФІЛЬМ «БУДИНОК “СЛОВО”. НЕСКІНЧЕНИЙ РОМАН».