Особистий досвід: як знайти друзів за кордоном

Не міняти місце проживання лише тому, що виявишся далеко від близьких людей – вагомий аргумент. Але що робити, якщо переїзд – справа вирішена? Роман Щербаков дізнався, як наші співвітчизники заводять друзів на новому місці.

«У ПАР ти швидко переходиш у коло своїх»

У 2008 році Ігор Савін вирішив відшліфувати свою китайську і відлетів до Піднебесної, де провів шість років. Коли ж він набриднув Азією, то захотів пожити в англомовній країні, і ПАР підвернулася першою.

Мені пощастило: з першими друзями в Китаї я познайомився ще на борту літака. Нас було чоловік десять, що летіли до Шанхаю та інших міст на навчання. Наприклад, з Катею у Китаї ми підтримували дружбу усі шість років. Зараз вона вийшла заміж та перебралася до США. Ми цікавимося новинами один одного, живучи на різних континентах.

Коли я прилетів до Кейптауну, мене вразили емоційні обличчя. У Китаї я відвик від того, що люди можуть не приховувати почуття (у конторі, де працював, приходячи до офісу, ніхто навіть не вітався). У ПАР я влаштувався у велику компанію, де працює більше тисячі людей. Чемність – місцева профчерта: будь-який незнайомець у ліфті завжди обмінюється з тобою парою фраз. Якщо іноземця-блондина в Китаї видно за версту, то в Кейптауні всі люди різні – доки не відкриєш рота, ніхто тебе не розкусить. Інтерес до іноземця виникає скрізь, але якщо в Китаї ти так і залишишся чужинцем, хоч би скільки прожив, то в ПАР швидко переходиш у коло своїх.

У Китаї я ходив мовними курсами, щоб завести друзів. А в Кейптауні ми з друзями ходимо в гори, на концерти, іноді готуємо, влаштовуючи щось на кшталт званої вечері. Тут популярні braai (шашлики): хтось один – з приводу чи без – бере на себе відповідальність за вугілля та мангал, а гості приносять м'ясо та алкоголь. Це гарна нагода познайомитися з друзями друзів і розширити коло спілкування.

«Для швейцарців сім'я важливіша за друзів»

 Ярослава Гончаренка їхати не планувала. Але коли чоловікові запропонували контракт у Швейцарії, сім'я зважила всі «за» та «проти» і вирішила спробувати.

Не всі швейцарці володіють англійською, так що мовний бар'єр спочатку здавався величезною проблемою. Перший друг (точніше подруга) з'явилася у мене на курсах німецької. Вона із Венесуели. Дружать і наші діти. Допомогло те, що я колись навчала іспанську, тепер витягую її з пасиву в актив. Латиноамериканці відкриті та емоційні (темперамент чимось схожий на наш), тому спілкуватися з ними легко. Швейцарці ж ввічливі, завжди раді щось підказати, але вони тримають нових людей на дистанції – не лише іноземців, а й своїх. Для них сім'я важливіша. Тому справжніх друзів більшість швейцарців не мають. Але якщо хтось стає другом, це все життя.

За два з половиною роки тут друзів з'явилося достатньо. Допомогла маленька дитина. З дорослим нікуди особливо не сходиш, а з маленьким – то на майданчик, то садок. Всюди є інші мами з дітками. Якось само собою виходить, що товаришують і діти, і мами. У кого немає дітей, можна завести собаку – ефект той самий. Але у Швейцарії суворі правила: перш ніж завести тварину, майбутні господарі проходять спецкурси та отримують сертифікат. Без нього вас оштрафують.

Швейцарія – спортивна країна. Пустинними вулицями цього не скажеш, але є багато шансів зустріти друзів у хайкінг-клубах або танцювальних студіях. У міськраді завжди можна поцікавитись, що цікавого є у тому чи іншому місті. Емігрантам я раджу працювати над мовою, а також із любов'ю розповідати про батьківщину. Швейцарці – патріоти, вони цінують цю якість і в приїжджих, тому з недовірою ставляться до тих, хто зневажливо відгукується про свою країну.

«Австралійці рідко відмовляють у дружбі»

У дитинстві Надія Плужник поїхала жити до ОАЕ, де закінчила школу. А п'ять років тому вона здійснила давню мрію та оселилася в Австралії.

У Мельбурні я відчувала себе самотньою, доки не розпочався перший семестр в університеті. Кухня гуртожитку – те місце, де я познайомилася зі студентами з різних країн, а також з моєю найкращою (нині) подругою-австралійкою. Окрім неї, у мене ще два близькі друзі з Малайзії та Румунії. Усі ми працюємо. Зустрічаємось тільки у вихідні за вечерею.

За кордоном найскладніше потоваришувати з росіянами. У нас різні погляди на спосіб життя в Австралії. Я намагалася здобути освіту і потім працювати. Вони ж розпочинали з роботи. Плюс у всіх була проблема з англійською – вони соромилися спілкуватися із місцевими. Ну а я давно вважаю англійську своєю рідною мовою.

Щоб завести друзів в Австралії, я раджу прийняти їхню культуру, зрозуміти гумор, стати відкритим та доброзичливим. А головне – виявляти ініціативу, бо місцеві рідко відмовляють у дружбі. Втім, одного разу я з великою компанією відпочивала у нічному клубі. Непомітно мені у вино підсипали психотропні пігулки. Я опинилася в лікарні, тяжко виходила з наркотичного стану. Тож усім поспіль довіряти не можна.

«Для перуанців не має значення різниця у віці»

Коли на сході України розпочалася війна, художниця Ірина Андрусенко вирішила перебратися до Перу, куди її вже давно кликала рідна сестра.

Після переїзду мені не було самотньо, адже я жила у сестри. Проте я взагалі не виходила сама на вулицю, а незнання мови наздоганяло тугу. Але я щодня по шість годин навчала іспанську, тому незабаром змогла нормально спілкуватися з місцевими. Це смагляві маленькі індіанці (160 см вже вважаються високим зростом). А у мене зріст 185 см, тому я впадаю в око. Коли гуляю чи приходжу на ринок, то чую "Grande Gringa!"

Першого друга я знайшла через кілька місяців. Нас із сестрою запросили до себе додому росіяни – святкувати Великдень. У Перу люблять великі гуляння: збиратися всією сім'єю, випивати, готувати закуски, смажити м'ясо та танцювати під латиноамериканську музику. Туди ж прийшла одна російська дівчина, з якою надалі ми стали дружити.

Я фрілансер, тож по роботі друзів у мене немає. Але якось у нас у Пуерто-Мальдонадо проходив фестиваль стріт-арту, і я вирішила взяти участь. Там познайомилася з художниками з різних міст Перу та Бразилії. З деякими підтримую стосунки досі. Під час фестивалю мені потрібно було близько тижня малювати на стіні – і щодня звичайні люди підходили, щоби розпитати про мою творчість. Було весело!

Перуанці - дуже компанейские люди, у спілкуванні не має значення різниця у віці: це може бути 25 і 85 років. Місцеві постійно йдуть на контакт (особливо чоловіки – мабуть тваринний інстинкт). Але все залежить від тебе. Я вважаю, якщо ти відкритий для спілкування, то друзі обов'язково знайдуться.

«Головний ресурс для пошуку друзів – робочі контакти»

 Після випуску університет запропонував Ірині Хепберн вирушити до Уертинга, Великобританія, щоб пожити два тижні в місцевій родині і відшліфувати свою англійську. З того часу минуло 15 років.

У приморському місті я не знайшла друзів, тож поїхала до Лондона. Але й у столиці почувалася втраченою. Адже почуття, коли нема з ким поговорити у важку хвилину, зламає навіть сильну людину. По-хорошому на новому місці потрібно хоч із кимось потоваришувати в перший тиждень. Я ж зав'язала дружбу з колегами лише за півроку. Зараз моє коло знайомих – сотня людей, ми ходимо на вечірки та разом подорожуємо у свята. Мені подобається говорити з англійцями про все на світі, і не має значення, близькі це друзі або тільки знайомі. Те саме стосується експатів: у кожного своя культура та традиції, тож із ними йде цікавий обмін знаннями. Є в мене в Лондоні і два приятели-українці, яких я завжди рада бачити.

Мій головний ресурс для розширення кола друзів – робочі контакти (їхня частка – 85 %, не менше). Я дружу з колегами та екс-колегами, друзями друзів. А ось соцмережі, хобі-клуби, церква, волонтерство – це не для мене. Я краще після роботи завалюся з колегами в паб, щоб смачно поїсти та побалакати за коктейлем.

У серпні я виходжу заміж за англійця – весілля зіграємо в Україні. Я запросила деяких українських друзів, але англійців прилетить набагато більше. Важко підтримувати старі зв'язки, адже я вже британський спосіб життя, плюс відстань і різниця в часі грають свою роль.