Похід до Карпат. Мій перший найгірший досвід

Марина як вічний студент, лише вічний мандрівник. Вона об’їздила півсвіту, починаючи від Китаю і закінчуючи США, але карантин, як і багатьох з нас, змусив її відмовитися від своїх планів і детальніше досліджувати рідну землю. Далі пряме мовлення.  

«Якась не дуже вдала ідея з цим походом вийшла», — задумливо підсумовує моя подруга, сидячи на світанку в намокшому наскрізь наметі і вичавлюючи щосили свій спальник. Ішов другий день безперервної зливи, яка застигла нашу групу на висоті півтора кілометра над рівнем моря в карпатській глушині.

Першої ночі ми прокинулися в калюжі дощової води, що просочилася крізь стіни намету, і виявили, що наскрізь промокло все, що було всередині. Похідними кружками ми вигребли з намету пару літрів води, і, усвідомивши, що нашого тимчасового притулку у нас більше немає, почали судомно розробляти план повернення до Івано-Франківська. Обійшлося все благородним жестом гіда, якого ми потіснили в його наметі на наступні дві ночі. Злива з поривчастим вітром не вщухала цілу добу. Про те, щоб рухатися далі маршрутом, не було й мови.

Наш гід намагається у передбаннику намету підпалити газовий пальник для казанка з чаєм, ми з подругою сидячи у «штаб-квартирі», ріжемо бутерброди на всіх. Сашко водить гурти по Карпатах вже 11 років. «Відчуваю, що вистачить із мене цих походів. З іншого боку, найкласніше у моїй роботі – це нові знайомства. А так, хіба що на збори анонімних алкоголіків лишається ходити, щоб зустріти цікавих людей».

До вечора вдалося зловити сигнал, і ми дізналися про те, що стихія, яку ми відносно благополучно пересиділи на вершині, – найсильніша в регіоні за останні 20 років. Там унизу вона знищила десятки мостів, розмила дороги і навіть призвела до людських жертв. На тлі всього цього промоклий одяг і відсутність добротного намету вже не здавалися такими великими неприємностями. У нас все ж таки була хороша компанія, найсмачніша вівсянка зі згущеним молоком вранці і надія, що завтра буде краще, ніж учора.

Читайте також: КУДИ ПОЇХАТИ НА УІКЕНД В УКРАЇНІ: 5 ІДЕЙ

Наш новий товариш Мишко намагається підтримувати багаття, підкидаючи в нього сирі гілки, і сумно сміється: «Виявляється, похід Карпатами – це коли 5 годин топаєш, 5 годин сушиш речі, а потім ще 14 чекаєш, доки перестане лити дощ. Більше не піду». Ми сумно сміємося у відповідь, так само наївно намагаючись висушити промоклі кросівки, які від високої вологості все одно залишаться сирими до кінця походу. Але про це ми ще не знали.

Як і про те, що досвідчені туристи слушно називають Карпати «сечовим міхуром Європи». Найважливіші предмети в поході – це міцне взуття, двошаровий намет і сухий спальний мішок. Ну, очевидно ж! Але ми, вже побувавши до цього в Карпатах неодноразово, примудрилися провалитися по всіх трьох пунктах. Так і не висохнувши до кінця жодного разу, до останнього дня взуття взагалі розклеїлося. Намет підвела одразу ж, а чужі, взяті в оренду спальники, ми сушили щовечора перед сном на багатті, доки не пропалили в них величезні дірки.

Маленький клаптик безхмарного неба ми побачили лише на четвертий день походу, коли врешті-решт перебралися назад у свою гору-намет. Виглянули вранці з неї і випробували невимовне дитяче захоплення. Я намагалася згадати, що мені приносило подібні емоції останнім часом, але ніщо не порівнялося. Туман, який щільною молочною плівкою приховував усі ці дні види з вершин, на обід нарешті розсіявся остаточно. Навколо було стільки краси, світла, стільки життя! Мишко з сином сидять неподалік нас на вершині гори Сивуля: «Ну, про “більше не піду” це я даремно, напевно”. Погода ясна, далеко навіть видно Говерлу, а біля підніжжя чітко вимальовується село, в якому післязавтра закінчиться наш похід.

Читайте також: ЕКСПЕДИЦІЯ У КАРПАТИ: У ПОШУКАХ НАРОДНИХ ПРОМИСЛОВ

Повертаючись до цивілізації, ми спускалися все нижче і нижче, а потоки річок ставали ширшими та стрімкішими. Там, де ще тиждень тому були мости, зараз опинилися крижані переправи з кам’янистим дном. Усього їх було сім, і, підходячи до чергової, ми думали про те, що цю не подолаємо. Але як не варто недооцінювати сили стихії, так не варто применшувати власну витривалість.

До останнього дня найбільше мріялося про душу. Нехай навіть холодному! В іншому не відчувалося особливої ​​потреби. Подумалося, що ми надто багато носимо із собою у житті. Щоденний шквал новин, серіали, соцмережі, уявні друзі, які ні в чому не пізнаються, емоції, які ми навіть не маємо часу по-справжньому прожити. І гори зайвого одягу, прикрас, взуття, які зрештою нікого не роблять щасливішими.

Але навіть таким простим істинам відразу почати слідувати непросто, тому в думках прагнення до звичного комфорту часто брало гору. Декілька разів на день ми перекидалися репліками про те, хто що мріє купити чи з’їсти, коли все це закінчиться. Але коли все закінчилося, єдине, чого нам хотілося – це піти в похід знову. Після душу та прання, звичайно. Ну і з двошаровим наметом цього разу.