Режисерка Надія Парфан: «У мене болить душа за всіх жінок минулого, котрі не потрапили в канон і канули в небутті історії»

«Жінки, що грають в ігри» - стрічка про сімох лауреаток премії Women in Arts 2021, яких було відзначено за актуальні досягнення в українському мистецтві. Режисерка фільму Надія Парфан (відома за стрічкою "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго") розповіла нам, чому необхідно його подивитись та радісно поговорила про жінок, що грають у ігри. Прем'єра фільму відбудеться сьогодні 13 березня о 20 на молодіжному каналі MEGOGO LIVE.

Чому варто переглянути стрічку «Жінки, що грають в ігри»?

Цей фільм варто побачити вже хоча б тому, що його героїнями є сім найкрутіших жінок в українській культурі сьогодні. У майбутньому про нашу епоху судитимуть за їхніми творами.

А ще це фільм, який пропонує подивитись на так званий «успіх» з точки зору дитячої гри. Усі ми колись були дітьми, а потім виросли — і продовжили грати у дорослі ігри. Іноді варто нагадати собі, що все це насправді гра — і не забути трохи повеселитися.

Чи має ця премія аналоги, та які позитивні зміни вона вже встигла привнести у розвиток арту, кіно, журналістику?

Премія UN Women in Arts існує всього третій рік, і найбільшим її досягненням за цю годину я вважаю створення спільноти солідарності жінок-професіоналок у сфері культури.

Багатьом із нас, жінок, доводиться самостійно боротися зі знеціненням, підвійними стандартами та всеможливими професійними та особистими визовами. Завдяки премії жінки культури отримують належну оцінку своїх досягнень і виразну підтримку. Це важливо тому, що багатьох неймовірних жінок досі не пускають у чоловічі клуби престижу та успіху, а їхні здобутки залишаються невидимими у публічному полі. 

Для стрічки було обрано яскраве назва, що збігається з назваю відомої книги із психології. Що вирізняє саме ваших героїнь з-поміж інших жінок? На вашу думку, їм потрібно допомагати чи наоборот — відійти і не заважати?

Назва стрічки – це парафраза теорії голландського культуролога Йогана Хейзінгі про homo ludens (людину, що грає). Хейзінга говорить, що вся культура походить з ігрової природи людини, а сама здатність до гри є невід'ємною рисою людини як виду. До речі, тварини також грають у ігри! Різниця лише в тому, що у дитячому віці ми граємо у гумки чи квадрат, а у дорослому — у мистецьку кар'єру, самореалізацію, успіх.

Наших героїнь вирізняє те, що вони однаково добре вміють поборювати і помилятися. Ці жінки зробили свій екзистенційний вибір та вибрали мистецтво як шлях — зі всім, що трапиться по дорозі. Я побачила їх абсолютно досконалими та прекрасними в тому стані, в якому вони є сьогодні. А в той же час мене вразила сильна самокритичність, яка властива більшості героїнь. Цим жінкам потрібно частіше нагадувати про те, які вони круті, і давати їм більше приводів пишатися собою.

За якою із категорій вам було найцікавіше стежити та чому? Яку категорію можливо варто було б додати?

Мені цікаві всі без винятку категорії, бо до деяких я маю професійний інтерес, до деяких інших — глядацький, а з деякими номінантками товаришу і вболіваю як подруга. Дуже важливо, що в премії є категорії культурного менеджменту та культурної журналістики — це недооцінені сфери, які мають стратегічне значення і без яких не було б таких очевидних музики чи кіно. 

На вашу думку мистецтво має стати?

Ні, мистецтво не має статті. Мистецтво призване відповісти на запитання, що таке людина і як вона проживає свою життя. У гарному творі мистецтва є баланс універсального та унікального. Це завжди поєднання загальнолюдського, вічного та безстатевого та специфічного, історичного та, наприклад, жіночого.

Проблема виникає з того, що деякі пласти людської життя все ще не відображені чи недостатньо відображені в мистецтві. Саме так сталося із репрезентацією жіночого досвіду. Надмір чоловічих наративів, образів і голосів у мистецтві робить його непереконливим і банально нудним. Тому сьогодні маємо активний пошук жіночих історій, героїнь. Жіноче в цьому сенсі = людське, у різноманітті та багатстві проявів людини. 

З якими сучасними творами мистецтва (саме жіночого авторства) потрібно познайомитися пересічному українцю, іноземцю аби дізнатися про сучасне українське мистецтво?

Рекомендую всім українцям переглянути міні-серіал «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит — це дуже точний портрет України та інститут сім'ї, що є дуже сакральним у нашому суспільстві. Щоправда, не впевнена, чи іноземці його зрозуміють (усміхається ).

А також познайомитися з роботами всіх без винятку призерок премії за цей і попередні роки. Почитати “Фелікс Австрія” Софії Андрухович, подивитися “Земля голуба, мов апельсин” тощо.

За кого з українських місткинь сучасниць та з минулого у вас болить душа?

У мене болить душа за всіх жінок минулого, які не потрапили в канон і канули у небутті історії. Та що там казати, багато цих жінок — наші сучасниці. Я почала їх відкривати в досить зрілому віці і була в шоці: чому мені раніше про них не сказали?

Наприклад, Сара Драйвер — фантастична кінорежисерка, представниця нью-йоркського кіноавангарду, а за сумісництвом дружина Джима Джармуша. Я обожнювала фільми молодого Джармуша у юному віці, а про Драйвера нічого не знала. Але вона не менш потужна, ніж Джармуша, а її фільми дуже сильно на нього вплинули. Без Сарі Драйвер не було б Джармуша. Проте фільми молодого Джармуша і досі культові, а про Сару знають лише у певних колах кіноманів.

Дуже схожа історія з Кетлін Ханною. Це подруга дитинства Курта Кобейна, яка подарувала йому культову фразу [Kurt] Smells Like Teen Spirit. Паралельно з Кобейном вона мала свою неймовірну панк-групу Bikini Kills. Я виростала фанаткою Нірвані, а про Кетлін Ханну дізналася, коли вже була доросла — і коли трясти головою під панк-рок було пізно. Якби ж у моєму дитинстві були Bikini Kills!

Фото: Валентин Кузан, Ганна Грабарська 

Читайте також: Що важливо знати про свято