Режисерки не за фахом, а за покликанням: три історії

Крістофер Нолан, Пітер Джексон, Квентін Тарантіно, Террі Гілліам — цих видатних режисерів об'єднує той факт, що вони всі не мають профільного режисерського освіти. Так само як і героїні нашого матеріалу — режисери Жанна Озірна, Анастасія Бабенко та Світлана Ліщинська.

Запитали їх, де навчалися, ким мечтали стати, як потрапили у кіно та які подальші плани.

Жанна Озірна, режисерка

Освіта: тележурналістика

Навчалась у Київському міжнародному університеті на факультеті журналістики на тележурналістиці. Моя перша робота була за фахом — журналісткою проекту «Між нами» про національні меншини України на Першому національному (зараз Суспільне). Я одразу почала з великих телеформатів і тривалих командировок. Це був мій 4-й курс. 

У 2013 році я переїхала до Львова і якусь годину волонтерила на кінофестивалі, переглядала та відбирала короткі фільми для показів. Через пару років, коли ми всі трохи опритомніли після Революції, захотілося розповідати власні локальні історії, адже на ті часи 95% короткометражок були з Києва і про Київ. Ми з директоркою кінофестивалю Wiz-Art вирішили зняти фільм власним ресурсом. Зібрали гроші, підключили друзів, знайшли техніку. Ми хотіли зробити щось просте та актуальне.

На той момент у Львові активно будували велодоріжки, тому я написала діалоговий сценарій про велосипедистку та водія. Фільм називався «Перша співбесіда», він був наївним, але насправді досить симпатичним і по-доброму смішним. Я відчула, що навіть якщо зараз не все вдається, то це лише питання практики, бо загальний принцип «як це робиться» я таки зрозуміла. Надя Парфан запросила мене податись на фестиваль кіно та урбаністики 86 у Славутичі. Це був мій перший фестиваль, перший показ та перший досвід спілкування зі глядачами.

Моє навчання — це практика, слухання лекцій, перегляд фільмів, участь у воркшопах. У моєї фільмографії 5 короткометражок, кілька відео есеїв, один тизер повнометражного метра, всі зняті за моїми ж сценаріями, я також сама монтую (за винятком фільму «Взрослий»). Вчусь на своїх помилках, це найшвидший спосіб зрозуміти, що ти насправді можеш. Постійно подаюсь і беру участь у міжнародних майстернях, платформах, кіноринках — сценарних, кіношних, освітніх, скріптдокторських.

Я люблю слухати ютуб-лекції про сценаристику (англомовні безоплатні 15-хвилинні відео легко можуть вам замінити платні півторагодинні лекції наживо). Це неперервний процес, який має тривати до кінця життя. Якось фінально і остаточно «навчитись» режисурі неможливо.

Наразі готовлюсь до свого дебютного повнометражного ігрового фільму «Нижній горизонт». Зйомки відбудуться у серпні-вересні 2022 року у Горішніх Плавнях та Славутичі. Це історія, яка досліджує питання взаємозв'язків колективної та персональної пам'яті.

Світлана Ліщинська, режисера та сценаристка 

Оброблено VSCO з попередньою настройкою 3

Освіта: металознавство та термічна обробка металів

Я навчалася на спеціальності «Металознавство та термічна обробка металів». У Маріуполі на той момент був один єдиний вищий навчальний заклад, а мої батьки поважали, що не важливо яка освіта, головна вища і наводили приклад Жванецького та Макаревича. Інститут я закінчила у 1991 році. У цей час по всій країні почали відкриватися невеликі комерційні телеканали, які показували піратські фільми. Трохи раніше, 1990 року, сталася подія, яка визначила все моє подальше життя — я взяла участь у пілотному випуску телевізійного шоу «Кохання з першого погляду».

Зйомки проходили в Англії у Ноттінгемі на студії Sky Television. То був такий космос для радянської дівчинки, що у мене з'явилася мрія стати частиною цього космосу. Інститут я вже закінчувала, і як тільки дізналася, що у нашому місті з'явилося телебачення, пішла туди працювати. То була робота мрії! Я повинна була цілими днями дивитися до цього небаченого кіно, визначати жанр і наявність матюків та еротики. І мені за це платили гроші. Я вивчила такі екзотичні прізвища як Верховен та Земекіс, і за першими трьома хвилинами фільму могла визначити який у нього жанр, до речі, досі не помиляюся.

Режисером я не прагнула стати, все було дуже поступово. Я працювала журналістом, писала сценарії телепередач, у якийсь момент, коли я тривала година була без роботи, з'явилася вакансія режисера і я зібрехала, що я режиссер, мене взяли. Але режиссер на телебаченні та режиссер у кіно це зовсім різні професії. Тому про кіно я навіть не думала. Коли я залишилася надовго без роботи, з'явилася можливість взяти участь у зйомках документального альманаху «Невидимий батальйон», шукали жінок-режисерів. Я поїхала на війну і ми зняли дві новелли про жінок-снайперів. Це був мій перший кінодосвід, і тоді переді мною відкрилися обрії нескінченних творчих здібностей, які відкриває кінематограф. Довелося чесно зізнатися, що я хочу робити кіно і я почала вчитися.

Зараз я працюю над створенням повнометражного фільму "Гудбай, фешн!" за власним сценарієм про момент свого життя, коли я пішла з телебачення, знову ж таки надовго залишилася без роботи і пішла працювати до комісійного магазину. Це історія про страх бути собою, про вигорання і про те, що світ набагато цікавіший, ніж ми про нього думаємо.

Читайте також: Артпроект «Діабет не вирок»

Анастасія Бабенко, режиссер

Освіта: перекладач з англійської та німецької мов

З підліткового віку я мечтала стати журналісткою, але послухалася батьків і спочатку вибрала перекладацьку спеціальність. На іншому курсі я почала підпрацьовувати у рекламному агентстві. А після закінчення бакалаврату все ж таки зібрала волю до кулака і вступила до Могилянської школи журналістики, на магістерську програму. Ті два роки дуже вплинули на мене і багато в чому змінили. 

Ніколи не думала про те, що хочу бути саме режисеркою. Це просто зі мною сталося. У Могилянці у нас був курс із документалістки, після якого всі закохалися у кіно. Я вчилася разом із Катею Горностай, Катою Возницею, Вікою Хоменком, Аліною Сугоняко. Ми тоді дивувалися багато фільмів, говорили про них, це була якась колективна ейфорія та сила моменту. Після випуску я почала працювати в телевізійних новинах, але згодом стало зрозуміло, що у форматі 2-хвилинних сюжетів мені затісно. Завжди хотілося сказати трохи більше.

Я все сильніше закохувалась у людей та їх історії, записувала собі якісь смішні фразочки з побутових розмов, почала фотографувати. З одного боку я намагалася дивитися багато фільмів, а з іншого – працювати з реальністю. Для мене класним вішколом стала робота на телебаченні. Я об'їздила пів-України, познайомилася з сільськими вчителями, політиками, кондитерами, співаками — Август Зандер міг про таке лише мріяти. Я бачила, як люди радіють, брешуть, ховають своїх дітей, борються за справедливість, перемагають хвороби, програють суди. Це була емоційна м'ясорубка. Про всі ці речі я навчилася писати простими словами. І цей принцип мені дуже допоміг. Я так довго все це носила в собі, що в якийсь момент стало просто неможливим не зізнатися: я хочу робити кіно. Мабуть, можна було і раніше здогадатися, але I'm a late bloomer. 

Мій перший фільм - короткометражна стрічка "Пелюшковий торт", зйомка якого відбулася за підтримки UN Women. Це історія про молоду пару наступного дня після народження дитини. Мене надихнула поява племінника. Коли сестра народила дитину, я приїхала до неї в пологовий і трохи познімала перший день життя нового чоловіка. Я глянула на ці відео аж через три роки і зрозуміла — із цього може вийти кіно. Про близькість, страх і дорослішання. 

Зараз я живу між Сієтлом і Київом, тож хочеться спробувати зняти англомовний короткий метр. Мене не відпускає одна ідея, пов'язана з бікіні-баристами. Є така фішка у штату Вашингтон — кіоски, де жінки продають каву у спідній білізні. І хоча Сієтл — дуже ліберальний місто, навколо цього явища існує багато хейтів. Я ж бачу простір для дослідження самотності та жіночої сексуальності.